Про боротьбу за візуальну справедливість

Його роботи можна було побачити в Лондоні, Парижі, Брюсселі, Барселоні, Нью-Йорку, Токіо, Пекіні... На всіх континентах Б.Михайлову аплодували і видавали престижні нагороди. Але не вдома — в Харкові. Тут покази закривали, забороняли... А були одиничні покази для «своїх».

Відкриття вернісажу в Харкові здивувало, і здавалося, в «Єрмілов Центрі» зібралося все місто, вийшло небачене свято, що порадувало знаменитого харків’янина, який відзначив виставкою свій 75-річний ювілей. Проте й зараз, коли професійні експерти багато разів пояснили глядачам цінність творчості фотохудожника, сприйняття в пострадянському середовищі залишається неоднозначним. Борис Михайлов або «Боб», як із любов’ю називають його друзі, говорить, що був готовий до «труднощів» у Харкові.

ЗАМИЛУВАННЯ ЧИ  ЗДРИГАННЯ

— Дивно сьогодні чути, що вас лають за «Бомжів», як у далекі 1980-ті...

— Багато хто з критиків не очікував, що в Харкові моїй виставці буде приділено стільки уваги. Ще 20 років тому Олександр Раппапорт сказав, що у мого мистецтва «майбутнього не буде!» (нині мої роботи вивчають і представляють у західних школах)... Він сказав, що я не люблю людей, що вони у мене — сміття! Якщо уважно подивитись, як зняті «Бомжі», то можна побачити, що їхні пози нагадують біблейські сюжети — там є зняття з хреста, поклоніння, усвідомлення смерті. Роздягнена жінка — це Марія Магдалена, адже вона була продажною жінкою. І тоді стає зрозуміло, що це вже не бомжі, а майже герої. Саме так мої роботи побачили і зрозуміли ті люди, які допомагають бездомним. Вони побачили, що мої «Бомжі» зняті з повагою і без тиску на них. Але більшість цього не бачить.

— Мистецтво не повинно «подобатись». Воно має викликати емоції, примушувати думати...

— Я з цим згоден. Але справа не лише в цьому. Тут в Україні ситуація виявилась доволі складною. Але я цього й очікував — що ситуація буде складною. Я розумів, що для більшості глядачів це буде спірний момент. Багато хто не сприймає моїх фотографій.

— Чим ви пояснюєте це несприйняття?

— Радянський час давно минув, і елементи, які подаються в моїх роботах, можуть не сприйматись молодими людьми. І вони вже не такі важливі для старих людей. І ми підійшли до головного питання: для чого взагалі потрібне мистецтво? Особливо — фотографія? На мій погляд, фотографія і мистецтво потрібні, щоб оточити нас різними типами іміджів, які разом з іншими джерелами — телевізором і комп’ютером — становитимуть для тебе картину довколишнього життя. Спостерігаючи, ти бачиш видиме, але не бачиш значимого! Будь-яка людина бачить лише оболонку життя без постійного аналітичного погляду, вербального, який підтверджує сказане.

— Але навіть без глибокого аналізу всі між собою говорять, що «живемо погано».

— Одна справа — говорити, як ми живемо, інша — зафіксувати, підтвердити сказане. І порівняти погане і хороше. Ось для цього потрібен «арт». Моя «Синя серія» — це підтвердження в «арті» того, як усе насправді було в СРСР. Це фіксація правди людиною звідти. В «арті» хронікер стає художником. І своє особисте відчуття переводить у те, що є важливим і значимим для всіх. Я був би радий, якби хтось зняв інші картинки тодішнього життя. Але їх немає!.. Якщо раніше було потрібне щось погане, то зараз хочеться знайти щось хороше. Не природно хороше, коли виїжджаєш за місто і медитуєш на ромашку, а соціально і візуально хороше, красиве. Але його поки що немає. Чому? Це означає, що біль суспільства виявився сильнішим, ніж його блаженство, яке може це показати. І коли цей біль зменшиться, тоді з’явиться інше мистецтво.

— Чому за кордоном ваше мистецтво розуміють і приймають, а на батьківщині — ні?

— Сприйняття залежить від виховання. Радянська культура була заснована на вченні Аристотеля про катарсис. Якщо ти отримуєш від мистецтва катарсис, то після нього звільнишся, і напруження відійде. Навіть у трагедії є те, що переживаєш як позитивне. Але в нашій культурі для катарсису має бути замилування. І ця філософія існує досі. А в західній традиції має бути не замилування, а здригання! Ти побачив і здригнувся. І це здригання накопичується, і, накопичуючи, ти його відкидаєш — ти знаєш, що такого не повинно бути! Ти реагуєш критично.

РІВНОВАГА ЯК ГОЛОВНА  УМОВА СВОБОДИ

— Із чого склалась експозиція Unrespectable у «ЄрміловЦентрі»?

— Метою цієї виставки було показати не лише сучасне, але й зробити ретроспективу, довести, що «це було». Ми її готували близько півроку. Вийшов некомерційний проект, як «постріл у повітря». Ми так робили у 1980-ті, коли показували «повітря» для «своїх». Тоді було відчуття, що ти робиш щось важливе, вкладаєш щось у свідомість. У мені завжди був заряд, внутрішнє відчуття справедливості, я хотів виразити свою позицію, не думаючи про гроші. Тоді ти розумів, що люди це підхоплять. А зараз незрозуміло, що підхоплять. І якщо ти щось показуєш, це оцінюється грошима. Я радий, що прийшло так багато людей, що всім було цікаво.

— Яке послання для глядачів ви приготували сьогодні?

— Є дві речі. На верхньому поверсі — соціальний погляд, акцент робиться на 1990-х роках, коли все рухнуло. Внизу — момент переїзду, людина, художник, почав їздити, це подорож між «тут» і «там», коли відбувається розхитування жорстких моральних принципів. Сьогоднішня ситуація — це становище «між», це час гри. Мої «почеркушки» показують коло сьогоднішніх питань. Будинок, який падає — це повернення до старого, думка про минулу епоху. Розірваний рот — це агресія, яка триває і збільшується. Рефлексія на новині, коли людей убивають на побутовому ґрунті, жінки кидають дітей. Люди без облич — нове прочитання зображень Христа. Це наші теми, те, про що ми думаємо, це вербальність нових взаємин.

— Ваші роботи можна назвати символом боротьби з тоталітарним режимом.

— Так, можна так сказати. Але я не впевнений, що це називається словами «тоталітарний режим». Це боротьба за візуальну справедливість, за громадянське розуміння. Тому що має бути не лише рівність громадян, але й рівність зображень. Завдання мистецтва, на мій погляд — встановити паритет, відновити рівновагу. І завдання художника — підтримувати цей вогонь, щоб тривало горіння.

— Чи можна сказати, що ця рівновага — умова свободи?

— Саме вона і є умовою і показником свободи.