Про «дефіцити» людства...

Відома акторка, телеведуча і режисер, незважаючи на колосальний творчий та особистий досвід, перебуває в постійному пошуку, не припиняючи задумуватися про «виховання почуттів» сучасного глядача. У п’ятницю до Надії Петрівни в гості прийдуть колеги, друзі, шанувальники, щоб привітати акторку з 55-річчям творчого життя. На сцену Театру Російської драми ім. Лесі Українки Батуріна вийде в ролі іронічної леді Брекнелл. А через деякий час вона представить глядачеві нову постановку — виставу «В тіні виноградника».

ПРО ДОБРОТУ І КОХАННЯ

— Як виникла ідея постановки п’єси «В тіні виноградника»?

— Пропозиція працювати над п’єсою «В тіні виноградника» Валерія Мухар’ямова, написаній за новелою Ісаака Башевіса Зінгера «Останнє кохання», надійшла від Михайла Юрійовича Рєзниковича у важкий для мене період, коли я втратила двох дуже рідних для мене людей — маму й чоловіка. Потрібно сказати, що це не перше моє знайомство з Зінгером, оскільки я працювала в режисерській групі вистави «Тойбеле та її демон» і свого часу прочитала про автора все, що тільки можна було. Пам’ятаю, як одного разу мій чоловік прийшов додому і прямо з порога вигукнув: «Надю, я приніс тобі такий роман» («Шоша» Ісаака Зінгера). У процесі роботи над «Тойбеле...» — виставою з екзотичним, навіть дещо містичним поворотом, — я все більше дізнавалася про цього чудового автора. Зінгер писав про те, як важко в цьому світі знайти щастя. Виходець із рабинів, він хотів у всьому самостійно дійти до самої суті. У нього склалися складні взаємовідносини з Богом і з’явилося переконання в тому, що людина перебуває «між безумством і зіпсованістю». І якщо Достоєвський ще вірив у те, що «краса врятує світ», то Зінгер і в цьому розчарувався.

— Про що буде ваша вистава?

— Якщо «грати» лише зовнішню лінію п’єси, то вона, безперечно, буде забавною, навіть комічною. Але ми стараємося зі сцени говорити про «дефіцити» людства: доброту, дружбу, кохання. А ще — про тотальну самотність. Зінгер закликав сучасників стати статечними, зупинитися й задуматися... про вічні цінності. Адже «краще помилка в коханні, ніж істина в ненависті». І, якщо нам вдасться показати це глядачеві — вникнути в глибину авторського тексту — гадаю, не минути «сміху крізь сльози».

— Як сформувалися ваші взаємовідносини з театром «Сузір’я»?

— Це цікава, навіть дещо містична історія. В один із днів я зустріла директора театру. Вона запросила мене зайти до них у гості, докоривши, що не заходжу в «Сузір’я». Опинилася в приміщенні цього театру — і мене відразу ж підкорила особлива атмосфера, невимовна творча аура, напевно, збережена ще з часів створення цього приміщення. Мій погляд зупинився на каміні з фігуркою вершника на коні: мимоволі пригадалася поїздка до Англії (Вудсток). Проїжджаючи мимо будинку Черчілля, ми могли бачити добродіїв, які скачуть на конях. Я подумала: адже англійські тексти дуже органічно звучали б у цьому просторі... Прийшовши додому, автоматично включила радіо — виступав професор Кембріджського університету. Він розповідав, що з підмостків англійських театрів вже понад 40 років не сходить спектакль «Мишоловка» за твором Агати Крісті. Тобто всі події, що відбулися зі мною протягом одного дня були націлені на те, щоб я реалізовувала свою раптову ідею. Варто відзначити, що художній керівник театру «Сузір’я» Олексій Павлович Кужельний завжди відкритий для творчих експериментів, і мою ідею прийняв добре. Актори підтримали мене в новій професії (режисера), а спектакль «Мишоловка» ми грали близько 10 років... Потім були ще роботи на сцені «Сузір’я». Наприклад, глядач дуже полюбив спектакль «Коли кінь непритомніє» за твором Франсуази Саган (деякі глядачі ходили на нього по декілька разів). Популярність цього спектаклю цілком зрозуміла, тому що люди знудьгувалися за справжніми цінностями — за добротою та любов’ю.

СЛОВО НАРОДЖУЄ ФАНТАЗІЮ

— Чи можете дати коротку характеристику сучасному українському театру?

— За моїми спостереженнями, театр сьогодні все більше тяжіє до різноманітності форми. Режисери часом настільки зосереджені на зовнішніх моментах спектаклю, що забувають, навіщо вони його ставлять. Адже якщо дія на сцені не пропущена через серце, не викликає емоцій глядача, вона далека від мистецтва. Такі спектаклі являють собою просто певний зоровий ряд. Крім того, на мій погляд, подібна візуалізація — це недовіра до мистецтва, якого, зрештою, позбавляють самодостатності. Адже саме слово народжує фантазію. І розуміння слова колись було прекрасною традицією вітчизняного театрального мистецтва та телебачення. Воно реалізовувалося навіть у дитячих програмах. Коли в Філіппінах я розповіла про наш підхід до постановки дитячих передач у вигляді читання казки, мені аплодували стоячи, а після цього в Україну надійшов лист із проханням поділитися досвідом. Що ж зараз?.. Може, нам необхідно переймати мистецтво у філіппінців?.

— Які ролі ви вважаєте найріднішими?

— Я зіграла багато ролей, і всі вони мені дуже дорогі. Часто це були характерні, вольові жінки. Правда, деякі ролі доводилося «приручати» — відчувала, що це не мій характер, але мені вдавалося його зрозуміти та прийняти. Особливо дорогою є для мене Емілія в «Отелло» (постановка М. Рєзниковича). Я й сьогодні ставлюся до цієї героїні з особливою любов’ю та ніжністю. Вона — сварлива і глузлива, але Емілії властиве унікальне почуття справедливості, яке мені дуже близьке. Незабутньою для мене залишається Сара Бернар у спектаклі К. Дубініна. В постановці цієї п’єси на двох моїм партнером був Олексій Бакштаєв. Сара Бернар — це гострота розуму, глибокий аналіз життя і, звичайно ж, талант. Працюючи над роллю, я навіть задумувалася, чи не роблю замах на недосяжне... Хочеться пригадати й мою леді Брекнелл, суперечливу, але надзвичайно мудру героїню, в спектаклі «Як важливо бути серйозним» за Оскаром Уайльдом (фрагмент спектаклю за участю Н.П. Батуріної буде показано з нагоди бенефісу актриси. — О. В.). Хоч трапляється і так, що улюбленою стає несподівана та аж ніяк не головна роль.

— З яким матеріалом хотілося б попрацювати вам сьогодні?

— Давати глядачеві їжу для душі, уникаючи всілякого вияву агресії. Сьогодні відбувається підміна цінностей. Що ми бачимо з екранів телевізорів? Дитина ще не встигла рукою дотягнутися до книжки, а йому в цю руку вже вклали пляшку з пивом. Тому треба шукати матеріал про істинні цінності. Сьогодні мене цікавлять навіть не стільки вольові характери, скільки люди, здатні мислити й відчувати...