Про «інтриги», амбіції, відкриття і надії...

Нагадаємо, хронологія присудження Національної премії, що носить ім’я Великого Кобзаря, має свою давню історію. Вже понад півстоліття твориться своєрідний канон у національній літературі й мистецтві, який відображає досягнення творців у різних галузях діяльності. І нинішнього року, зберігаючи кращі традиції попередників, одразу вісім лауреатів заявили про своє право вважатися кращими у літературі, публіцистиці, музичному і візуальному мистецтві, кіномистецтві. Про те, чи насправді були виправдані їхні амбіції, розповідає нинішній очільник Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Юрій Щербак.

— Пане Юрію, кожен сезон із відбору літературно-мистецьких творів, що претендують на найвищу державну нагороду у гуманітарній сфері — Національну премію України імені Тараса Шевченка, — має свої особливості. Як відбувався процес визначення лауреатів Шевченківської премії 2018 року?

— Найбільшою «інтригою» цьогорічних перегонів за Національною премією стало те, що одразу два автори в одній номінації — «Література, публіцистика, журналістика» — від самого початку стали фаворитами у проходженні трьох конкурсних турів. Маю на увазі письменницю Емму Андієвську з її збірками поезії і прози «Міста-валети», «Бездзигарний час», «Шухлядні краєвиди», «Маратонський біг», «Щодення: перископи» та історика Сергія Плохія з його книгою есеїв «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». Якщо Емму Андієвську можна з повним правом вважати патріархом сучасної української літератури, якій вона віддала шість десятиліть наполегливої праці, то Сергія Плохія більшість його колег-науковців сприймають як продовжувача справи Юрія Шевельова у Гарвардському університеті. Їхніми найближчими конкурентами у здобутті премії, на мою думку, були Іван Корсак, життя якого несподівано і трагічно обірвалося не лише для членів Шевченківського комітету, а й багатотисячної аудиторії шанувальників його історичної прози. Крім того, привернули до себе пильну увагу Володимир Рафєєнко з романом «Довгі часи», Сергій Татчин зі збіркою лірики «Пташка», Віктор Терен з книжкою віршів «Жити». Вони реально претендували на відзначення, але не набрали необхідної кількості голосів. Адже прохідний бал у заключному турі був дуже високий, і з цим потрібно було рахуватися. Спиняюся на цьому лише тому, щоб наочно проілюструвати той ступінь конкуренції, що виник між пошуковцями на премію на завершальній стадії конкурсу.

— Буквально напередодні офіційного оприлюднення переліку новообраних лауреатів, Президент України П. Прошенко підписав Указ, яким вносилися зміни в чинне положення про премію. Можете розповісти, про що йдеться?

— Члени Комітету після перегонів 2017 року ініціювали внесення змін у Положення про Національну премію України імені Тараса Шевченка щодо кількості номінацій. Тепер премію присуджуватимуть за такими напрямками: «Література», «Публіцистика, журналістика», «Музичне мистецтво», «Театральне мистецтво», «Кіномистецтво», «Візуальне мистецтво». Минулорічний конкурс довів, що необхідно давати премію окремо — за літературу й окремо — за публіцистику і журналістику. Тільки так можна було урівняти шанси між письменниками і журналістами, які займають зовсім інші жанрові ніші у вітчизняному культурно-інформаційному просторі. Без цього нововведення постійно виникало б тертя у творчому середовищі, здатному запропонувати абсолютно різні твори як у літературі, так і в публіцистиці для найвибагливішого читача.

— Цьогорічними лауреатами, крім вже згадуваних Емми Андієвської і Сергія Плохія, ще стали художник Павло Маков за мистецький проект «Втрачений Рай», композитор Вікторія Польова за хорову симфонію на канонічні тексти «Світлі піснеспіви», режисер Володимир Тихий і телеоператори Ярослав Пілунський, Сергій Стеценко, Юрій Грузінов за цикл історико-документальних фільмів про Майдан 2014 року. Як ви гадаєте, чому члени Шевченківського комітету із семи десятків претендентів на Національну премію 2018 року віддали свої голоси саме цим восьми кандидатам?

— Мені складно однозначно відповісти на це питання, оскільки кожен із членів Комітету приймав рішення стосовно того чи іншого кандидата одноосібно, беручи до уваги художній рівень літературно-мистецького твору, висунутого на здобуття премії, а також його вагомість для вітчизняної культури. За понад півстоліття літературної праці Емма Андієвська видала чотири десятки поетичних збірок, п’ять книжок короткої прози, три романи, а ще нею створено понад дев’ять тисяч картин у стилі сюрреалізму та герметизму.

Книга «Брама Європи» Сергія Плохія, видана у США, розрахована в першу чергу на західного читача, закріплює у свідомості іноземців принципову відмінність між українцями і росіянами — в їхній історії, культурі, традиціях, врешті-решт, ментальності, — які до останнього часу на Заході сприймалися виключно як «русские» або «советские». Це — лейтмотив його фундаментального дослідження.

Наш наступний лауреат — композитор Вікторія Польова у хоровій симфонії на канонічні тексти «Світлі піснеспіви» не лише зберегла традиції духовного співу, що беруть початки у музичній творчості видатних композиторів минулого — Максима Березовського, Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Миколи Леонтовича, а й продемонструвала високий професіоналізм, вроджений талант, а ще наснагу і натхнення.

Художник Павло Маков — один із небагатьох вітчизняних художників, мистецькі твори якого підкорили західних мистецтвознавців, колекціонерів, поціновувачів сучасного образотворчого мистецтва. Адже він є членом Королівського товариства живописців і графіків Великобританії, академіком Академії мистецтв України, його твори постійно експонуються в Національному художньому музеї України, а також в престижних галереях Франції, Італії, Шотландії, Німеччини, Іспанії, Голландії, США. Саме проект «Втрачений рай», що набрав найбільшу кількість голосів членів Шевченківського комітету, уособлює нове явище в сучасному українському образотворчому мистецтві. Наскрізь метафоричний, з багатьма змістами і значеннями, «Втрачений рай» для Павла Макова є персоніфікацією його Батьківщини — України, яку, на думку митця, можна втратити, якщо вчасно не об’єднатися задля протистояння агресору з Півночі.

Не помилюся, коли скажу, що під час такої історичної події, якою стала Революція Гідності, виявилося небагато охочих з ризиком для власного життя документувати на телекамеру те, що дозволив собі злочинний режим Януковича — вбивство беззбройних людей, наших сучасників, котрі, прикриваючись щитами з фанери від куль беркутівців, чинили спротив убивцям у міліцейській формі. Саме активна громадянська позиція Володимира Тихого, Ярослава Пілунського, Сергія Стеценка, Юрія Грузінова, виявлена під час створення документального телевізійного циклу про Революцію Гідності, на думку членів Шевченківського комітету, заслуговувала на найвищу державну нагороду у гуманітарній сфері.

— Чи відомі вам факти, коли на членів Комітету хтось намагався ззовні тиснути, щоб вони прийняли «правильне рішення»?

— Ні, не відомі. Були спроби привернути додаткову увагу до того чи іншого претендента за допомогою листів-підтримки або навпаки листів з критикою, що надходили електронною чи звичайною поштою на адресу Шевченківського комітету. Приміром, Сергія Плохія підтримала відома американсько-британська журналістка і письменниця Енн Епплбаум, до речі, лауреатка престижної Пулітцерівської премії, яку вона отримала за книгу з історії ГУЛАГу. На противагу їй один екс-депутат ВР України на моє ім’я направив петицію на кількох сторінках з вимогою не відзначати премією книжку «Брама Європи», оскільки в ній, як він вважав, автор припустився принципових помилок у трактуванні національного питання. Цей лист під час проведення третього конкурсного туру мною був зачитаний, щоб члени Шевченківського комітету мали змогу ознайомитися з його змістом. Прозорість і відкритість — це ті принципи, якими керуюсь, очолюючи Шевченківський комітет. Судячи з того, яку кількість голосів набрав Сергій Плохій як автор книги «Брама Європи» за результатом таємного голосування, висловлені контраргументи його опонента так і лишилися на папері.

— У своїй промові в Національному музеї Тараса Шевченка, де відбувалися урочистості з нагоди 204-ї річниці від дня народження Великого Кобзаря і вручення дипломів лауреатам Шевченківської премії Президент України наголосив на позитивних тенденціях, що намітилися у вітчизняному книговиданні. Разом із тим, за його словами, якісного і кількісного прориву у вітчизняній видавничій галузі поки що не відбулося. У цьому контексті, які перспективи поповнення серії видань «Бібліотека Шевченківського комітету», якій в нинішньому році виповнюється п’ятнадцять років із моменту її заснування за ініціативи академіка Івана Дзюби?

— На жаль, доводиться констатувати, що минулого року та, скоріше за все, і нинішнього, Український інститут книги при Міністерстві культури, на який покладалися великі надії, так і не запрацює у повну силу. Плавної передачі бюджетної програми «Українська книга» від одного центрального органу виконавчої влади, маю на увазі Держкомтелерадіо, до іншого — Мінкульту не відбулося. Підтвердження цього — несподівана відставка талановитої журналістки Тетяни Терен, яка до останнього часу обіймала посаду директора інституту. Так от, у згадуваній програмі існував окремий розділ «Бібліотека Шевченківського комітету», завдяки якому здійснювалося фінансування з держбюджету видання книжок і альбомів з літературно-мистецькими творами лауреатів Шевченківської премії, котрі нею були відзначені у різні роки. Починаючи з 2001 року, вітчизняні видавництва випустили з логотипом «БШК» понад сто назв книжок і альбомів, сумарний наклад яких сягав десятки тисяч примірників. Назву лише кілька з них із «золотої серії»: «Всім серцем любіть Україну» Володимира Сосюри, «Далекі орбіти» Андрія Малишка, «Повінь» Платона Воронька, «Вертеп» Володимира Базилевського, «Усе любов’ю зміряне до дна» Дмитра Луценка, «Золотий гомін» Павла Тичини, «Від першої особи. Вибране» Віталія Коротича, «Жіночий апокриф» Любові Голоти та ін. Завдяки «Бібліотеці Шевченківського комітету» відбувалась популяризація творчості шевченківських лауреатів, національні бібліотечні фонди постійно поповнювалися раритетними виданнями, сучасна Шевченкіана збагачувалася дійсно унікальними за своїм змістом книжками. Хочу запевнити, що ситуація навколо Українського інституту книги буде нами відслідковуватися, оскільки маємо зацікавленість у відновленні й поповненні серії видань під брендом «БШК» новими творами авторів-лауреатів.

— Сезон із визначення лауреатів Національної премії 2018 року завершився, 1 вересня нинішнього року розпочинаються нові перегони. Що хотіли б побажати потенційним претендентам на найвищу державну нагороду у сфері культури?

— Насамперед впевненості й відповідальності, оскільки вони власною творчістю хочуть утвердитися в культурному середовищі країни, претендують на звання, що носить святе ім’я генія українського народу, і, звичайно, бажаю найкращим одержати цю престижну премію.