«Про історичну тяглість...»

Гендерне питання на початку появи кінематографа розвивалося доволі мляво. Пані прикрашали собою екран у ролі актрис, а в кріслі режисера-постановника їх не бачили не лише головні творці «Країни мрій», але й вони самі. Понад 50 років своєї історії мало пройти кіно, знайшовши голос і колір, перш ніж у ролі «головнокомандуючих» на майданчик увірвалися жінки-режисери. Однією з перших у Європі стала режисер з Угорщини — Марта Месарош.

Сьогодні в її «послужному списку» понад 20 фільмів, нагороди Берлінського, Каннського, Венеціанського та інших відомих фестивалів. У її стрічках знімалися Ізабель Юппер і Марина Владі, Фанні Ардан і... Володимир Висоцький. Сьогодні їй — 85, вона закінчує нову роботу, де в головній ролі 80-річна зірка угорського кіно — Марі Теречик. Повна планів, сил, радіє життю, роботі, дітям, онукам і правнукам.

На нещодавньому Київському МКФ «Молодість» Марі Месарош стала володаркою «Золотого скіфа» — за внесок у світове кіномистецтво, відкривала своїм фільмом програму «Угорська рапсодія».

«КОМУНІСТИ ДУЖЕ РЕТЕЛЬНО ЗБЕРІГАЛИ СВОЇ ТАЄМНИЦІ»

— Марто, почну, мабуть, не з творчості, а з того, що всі події у вашому житті потрапляють на пікові моменти загальної історії, починаючи з приїзду вашої сім’ї до СРСР, коли розстріляли батька. Потім — навчання у ВДІКу, 1956 рік, теж потужний перелом — «відлига», а в Будапешті — радянські танки. Як це — жити «в епоху змін»?

— Мій батько не був комуністом. Писали, що був, тому поїхав до Союзу, але це неправда. Він був дуже талановитим молодим скульптором, його цікавила Азія, хотів переїхати до Азії або Китаю. Він не думав, що по дорозі зустріне Сталіна і той його вб’є. Батька заарештували як шпигуна. Довго брехали нам, що він у ГУЛАГу, не давали документів, а потім, вже в 1990-х, виявилось, що батька розстріляли.

— Яким чином ви повернулися до Угорщини?

— Ми не могли повернутися на батьківщину. Моя мати хворіла, потім звернулася в лікарню і за день там померла. Її, напевно, теж убили. Вона просто зникла. Була війна, голод... Ми перебували в Киргизії, приїхало багато людей, всі терпіли. Моє життя не було більш трагічним, ніж у інших, тому що у всіх були трагедії. Всі були голодні, напівбездомні, в жахливому стані. Потім приїхали угорці — це вже були комуністи. Після закінчення війни, одна жінка, яка була угорською комуністкою, ставши моєю «прийомною матір’ю», якимсь дивом отримала дозвіл привезти мене на батьківщину. Як їй це вдалося, я так і не дізналася, тому що комуністи дуже ретельно зберігали свої таємниці, але я приїхала до Угорщини, вчилася школі. Ця моя історія в Киргизії та історія з моїми батьками — доля, або Бог беріг, мій мозок якось закрив цю частину життя. Напевно, завдяки цьому не стала психологічно надломленою людиною.

В Угорщині я жила з мачухою і якось сказала, що хочу стати режисером. Чому — не знаю, оскільки моє життя не проходило в творчому середовищі. Одна кінематографічна картина була переді мною, коли жила в Киргизії, був страшний голод, холод, а в кінотеатрі «Алатау» йшов фільм «Багдадський злодій». Це було сильне потрясіння для мене, зрозуміла — хотіла б жити, як герой фільму. Я не любила свою мачуху, хоча пізніше, поважала і дуже цінувала її, вона врятувала мені життя. Вона була правдивою, прямою, правильною комуністкою, але психологічно ми були чужими.

— Яким чином наважились знову поїхати в країну, яка позбавила вас сім’ї?

— В Угорську школу кінематографії мене не прийняли. Тому що, по-перше, дівчаток не приймали на режисерський факультет, по-друге, я тоді ще погано говорила по-угорськи. Виявилось, є можливість — отримати стипендію для навчання в Радянському Союзі, туди було легко потрапити, тому що угорці не прагнули до Країни рад. Плюс — російська мова, — дуже важка. Я ж знала її, пішла на комісію, прочитала уривок з «Євгенія Онєгіна», вони зраділи, що є хтось, хто знає російську мову, і дали мені направлення.

У ВДІКу професіонали злякалися: приїхала, нічого не знає, і взагалі — дівча! Перший рік навчалася у професора Михайла Чіаурелі, потім були — Олександр Довженко, Іван Пир’єв, Сергій Герасимов, Лев Кулєшов. Взагалі чудові люди були, і дуже хороші інші професори, які тоді викладали. Все це було дуже добре, лише не було грошей на плівку та апаратуру, тому що час був післявоєнний. Отже, ми теоретично вчилися, без практики. Влітку я поїхала до Угорщини, звернулася на студію документальних фільмів. Звичайно, угорці мене злякалися: у Москві вчиться, говорить по-російськи. Тоді у нас страшенно боялися цього «натиску комунізму». Однак мені дали оператора, ми почали їздити країною і робити маленькі документальні фільми, виявилось, вони — йдуть, живуть. І коли я це привезла до Москви, всі втратили свідомість. Так стала режисером.

— Будь-яка творча людина в своїх творах, перш за все, говорить про себе — про свої емоції,  кохання, враження. Якщо проектувати на те, що відбувається сьогодні в нашій країні, то період 1956-го Угорщини — диктат іншої країни, дуже чітко лягає на наш сьогоднішній день, так само, як трагедія, що сталася з вашим батьком, — на сьогоднішніх українських в’язнів у Росії. Ви у своїх фільмах говорите про це прямо, жорстко, недаремно вони були оцінені на багатьох фестивалях. Нині ця тема закрита для вас, або вважаєте її вичерпаною?

— Для мене в якомусь сенсі вона закрита. Угорщина — абсолютно не схожа на слов’янські країни. Кажу не з чуток, жила у Кракові, і в Будапешті, їздила туди-сюди, дуже люблю поляків і все слов’янське. Я до Росії повернутися ніколи не хотіла, адже моїх батьків убили росіяни. Знаю, що і багато росіян убили, але вони якось забувають про це. Хоча ВДІКу вдячна. Мій перший чоловік — Янчо Міклош — робив фільми про історію Угорщини. Він її добре знав. Там було мало революцій, мало повстань і дуже багато конформізму в політиці. Я добре пам’ятаю і те, що Угорщина була фашистською країною: за півроку — 500 тисяч угорських євреїв до Освенцима вивезли. Не німці, як нам брехали, а — угорці! Лютий антисемітизм, який досі є у нас. В Угорщині живе понад півмільйона циган у жахливих умовах. Вони завжди так жили, їх ненавидять угорці. Багато чого я не могла і не можу прийняти. Важко говорити про нашу історію, і дуже довго про неї не говорили самі угорці. Кожен новий режим викидає історію попереднього, втрачається історична спадкоємність.

«МЕНЕ ЦІКАВИТЬ ЛЮДИНА, КОХАННЯ, СМЕРТЬ, НАРОДЖЕННЯ»

— Однак саме ви зробили фільм про Імре Надя — «Непохований мрець», який демонструвався на нинішньому фестивалі «Молодість»...

— У нас, наприклад, зараз 1956-й рік — велике свято. Фільм про Імре Надя я зняла 10 років тому, ніхто не хотів дати й копійки на нього. Потім виявилось, що буде 50-річчя революції, тоді дали трохи грошей. Режим Яноша Кадара повісив Імре Надя, а не Микита Хрущов. Така угорська історія, Кадар його убив, тому що боявся конкуренції. Про це не можна було говорити. Коли звернулася до Віктора Орбана за грошима на фільм, він сказав: «Ні, Марто, Надь Імре — не наш герой». А прем’єру фільму дивилися так — в одному кінотеатрі уряд, а в іншому — Орбан. Він мені написав потім листа, що був не правий. Імре Надь все-таки наш герой! Визнав, але грошей не дав. Вже був готовий фільм. Він не любить кіно і взагалі не любить культуру. Він спорт любить.

— Назвіть мені, будь ласка, владу, за рідким виключенням, яка любить культуру і підтримує її?

— Це так, але соромно, коли прем’єри говорять голосно — не люблю читати.

— Ваші вчителі були дуже яскравими індивідуальностями, кожна з яких вписана в історію світового кінематографа. Наскільки на вас це вплинуло, і що ви бачите в своєму кіно від учителів?

— Я, напевно, Довженко тоді не розуміла. Зараз, думаю, він ближче до мене, адже показував, насамперед, людину у всіх своїх фільмах — кохання, ненависть, жінка — це мені завжди було цікаво. Олександр Довженко був людиною дуже чутливою. Сергій Герасимов був хорошим режисером, але великим конформістом. Довженко — ні, розповідав все від душі, у нього весь час пульсували почуття. Мого геніального чоловіка цікавила завжди політика, харизма політики, а мене цікавить людина, кохання, смерть, народження. Чоловіки цього не люблять, бояться цієї таємниці.

— Першість не хочуть віддавати?

— Напевно. Зараз вже показують це в кіно. Але коли я зробила «Дев’ять місяців» — фільм обійшов увесь світ, тому що був першим з фільмів, який показував народження людини. На щастя, зараз це сприймається вже нормально. І навіть чоловіки йдуть і дивляться.

— Непритомніють, правда, але дивляться. Для вас жінка — початок і основа світу?

— Я роблю історію, в якій є і жінка, і чоловік, але головний акцент на жінці. Так багато фільмів, де чоловіки роблять кар’єру, війну, політику, вбивають, люблять, і все-все — вони! А жінка має бути красивою, інколи у неї є характер. Зараз вже багато жінок-режисерів. Наприклад, які чудові фільми робить Кіра Муратова, дуже люблю її творчість. Коли я починала, нас було троє — я, Анна Сварда і Кіра Муратова — ми були в Європі перші жінки-режисери.

— Лариса Шепітько?

— Ні, потім. Вона говорила, що я була її вчителькою. Сумно, що Лариса померла молодою...

«ХОРОШЕ КІНО ЗАЛИШИТЬСЯ І БУДЕ ПОПУЛЯРНИМ»

— Ваше ставлення до українського кінематографа?

— Був такий період у моєму житті, коли дуже багато дивилася кіно. Потім був інший, коли потрібно було дивитися — фестивалі, членство в жури. Зараз мало дивлюся. По телевізору не люблю, люблю кінотеатри. Мені не подобається, що американське кіно завоювало весь світ. Я люблю фільми Френсіса Кополли, геніального Мартіна Скорсезе — особисто знаю його, ми дружимо. Олександр Довженко, Сергій Параджанов, Кіра Муратова — великі люди, великого таланту. Якби вони зробили один фільм — це вже історія. Сьогоднішнього вашого кіно я, на жаль, не знаю зовсім. Сьогодні ви не купуєте угорські фільми, а ми не купуємо українські... Угорці навіть свої фільми не дивляться. Статистика трагічна...

— Кіно за віком вступило в друге своє століття. Епоха кіно, в широкому сенсі слова, завершена, чи є у нього перспективи?

— Я думаю, що з кіно буде так, як з літературою. Хороше кіно залишиться і буде популярним. Так, і техніка йде вперед. Зараз останній свій фільм закінчую. Три-чотири камери стоять переді мною, сидить актор і я бачу не його обличчя, а вже фінал фільму... Колись плівка була дуже дорога, а зараз це нічого не означає. Хоча більше втомлююся зараз, тому що потрібно було звикнути до цієї техніки психологічно, адже з нею можу знімати чотири версії одночасно. Це дуже добре, але й важко. Звичайно, нова генерація вчиться швидше. Бачу по своїх онуках, вони відбирають фільми. Свідомо йдуть на американське кримінальне кіно з хорошими акторами, а інше кіно вже дивляться по-іншому. Я думаю, з кіно буде, як з літературою і театром. Будуть кінотеатри лише для блокбастерів і для авторського кіно, тоді не буде сюрпризів, сам зможеш вибирати.