Про музику та акції протесту

Павло Гінтов народився у Києві 14 сiчня 1984 р. У шість рокiв почав освіту в Київській музичній школі імені Лисенка, пізніше продовжив навчання в Московській консерваторії. 2006 року переїхав до США і згодом отримав ступінь майстра музики (2008), а  цього року закінчив докторантуру в Манхеттенській школі музики. Виступав із концертами в Америці, в країнах Європи, Азії, Африки, на сценах Карнегі-Холу, Берлінської філармонії, Національного театру імені Верді в Мілані. Має нагороди міжнародних конкурсів у США, Японії, Україні, Росії.

Разом зі спільнотою Signerbusters Павло Гінтов постійно бере участь в акціях протесту, які супроводжують виступи в Нью-Йорку російських діячів культури, що підписали листа на підтримку політики президента РФ Путіна в Україні.

Ми зустрілися в Києві після того, як Павло дав концерти в Національній філармонії України та в столичному «Майстер-класі».

«НАСАМПЕРЕД ЦЕ ЕТИЧНИЙ ПРОТЕСТ»

— Павле, ви — активний учасник проукраїнських протестів у Нью-Йорку. Що спонукало вас приєднатися до них?

— Це почалося ще під час Майдану. Я з 2006 року живу в Америці, але до певного моменту мінімально спілкувався з українцями, з діаспорою, мало кого знав. Коли почався Майдан, я щоночі дивився трансляції, нехтував заняттями, страшенно переживав. Потім зрозумів, що не буде користі, якщо отак сидіти й божеволіти. Люди організовували  протести біля українського консульства, я нікого не знав, просто прийшов, по очах побачив, що вони так само не сплять і так само нервують. Незнайомі люди обіймали одне одного, плакали. Дуже важливо було знайти однодумців.

— Ви долучилися професійно в тому числі?

— Я побачив, як на Майдан привезли піаніно, грали на ньому, а оскільки я сам піаніст, для мене це було неймовірно — мало того, що в моєму місті революція, то ще й один з її символів — саме піаніно. Тож на один з протестів у Нью-Йорку ще взимку, коли стояв Майдан, я теж витяг піаніно, його обернули в український прапор, я грав, люди співали, ми збирали гроші. Отак я вписався в протестне коло в Нью-Йорку. А потім з’явився цей лист. Я сказав: «Знаєте, дехто з тих, хто підписав того листа, приїздить і виступає в нас...» Перший «антипідписантський» протест був через два тижні після появи листа — під час концерту Гергієва в Карнегі-холі. Я дуже здивувався, коли прийшло 35—40 осіб з плакатами, листівками. Відтоді кожний приїзд підписантів супроводжуємо акціями.

— Для мене лишається загадкою, чому вони підписали це. Навряд чи хтось змушував...

— Розмови, що «їм довелося», просто смішні, бо вони справді вірять у це або їм зручно в це вірити, а комусь просто байдуже. Причому це не заважає їм їздити в Америку на заробітки.

— Який термін ваших санкцій?

— Це безстроково.

— Чому?

— Бо в першу чергу це етичний протест. Мені здається, що моя професія особлива, що музикант має гранично відкриватися, тож і те, що в нього в душі, має бути привабливим, завдяки чому залу цікаво його слухати. Якщо в його душі лицемірство, брехня — тоді він не може виходити на сцену. Може, це ідеалізм, але мені незрозуміла людина, яка може привселюдно брехати, підтримувати насильство, бути підлабузником влади, підписувати отакі листи — й претендувати на звання артиста. 

«ЗАРАЗ ВИКОНУЮ ДУЖЕ БАГАТО УКРАЇНСЬКОГО РЕПЕРТУАРУ»

— Чи могли б ви розповісти про ваше навчання? Чи проходили період бунту?

— У Києві, в музичній школі імені Лисенка, в мене до 17 років був один педагог — Ірина Баринова. Вона заклала весь фундамент. Але тут я виконував роль відмінника, зразкового слухняного хлопчика. Зараз про це навіть соромно згадувати. У Москві мною опікувався Лев Наумов — видатна постать у тамтешній фортепіанній школі. Тоді мені відкрилося те, що головне — слідувати не правилам, а своїй думці, вірити в те, що робиш, і гнути свою лінію. Не те що бунт, а дорослішання, мабуть. В Америці я вчився ще 9 років і теж працював з педагогом із тої школи, що й Лев Миколайович, — Ніною Свєтлановою, першою дружиною відомого диригента Євгена Свєтланова. Відносини в нас були неформальні, але дуже гарні і досі такими лишилися. Мені дуже пощастило з педагогами.

— Яким чином ви підбираєте репертуар?

— Люблю жанр фортепіанних фантазій, написав дисертацію саме на цю тему. А останні два роки у мене сильний нахил в українську музику. Наприклад, на днях у Києві я виконував твори Сергія Борткевича (1887, Артемівка — 1952, Відень; див. «День» від 15.06.2001: «Сергій Борткевич. Реанімація таланту». — Д.Д.) — блискучого фортепіанного композитора, якого я відкрив для себе тільки цього року. Ганьба, що його ім’я маловідоме в Україні. На жаль, так склалося історично: нашу культуру забирали й забороняли, нашу музику подавали як другорядну, однак це давно пора змінити. Є багато прекрасних речей, які треба відкривати. Тому зараз виконую дуже багато українського репертуару. Окрім того, в мене є окрема програма музики композиторів, пов’язаних з Україною. Там п’єси  Ліста, Бетховена, Мусоргського, твори, написані спеціально на моє замовлення і навіть (несподівано!) опуси американських авторів.

— Останнє звучить особливо цікаво. Можете навести якийсь приклад?

— Лео Орнстайн. Він був мені відомим за курсом сучасної американської фортепіанної музики — з незвичними прийомами аж до грання ліктями й ложками, чистий авангард. Цілковито випадково я з’ясував, що він народився в Полтавській області, в Кременчуці, і в нього є величезна сюїта Cossack Impressions  (буквально «Козацькі враження») в салонно-романтичному стилі, там і імітація бандури, і елементи фольклору — геть несподівано.

— Якій музиці ви назагал віддаєте перевагу?

— Дуже цікаво шукати те, що мало грають, не помічають. А в першу чергу люблю тих, кого маю грати. Інакше не вийде нічого. Особливо цікаво грати щось зовсім нове. Зараз для виступу в Японії треба вчити концерт Моцарта, який я раніше ніколи не виконував. Отже, наступні дні в мене найулюбленішим буде Моцарт. Мені легше сказати, яку музику не люблю.

— Яку ж?

— Зовнішню, більше розраховану на показні ефекти. Наприклад, італійські опери в стилі бельканто: Россіні, хоча він і користувався популярністю набагато більшою, ніж його сучасник Бетховен, геть не сприймаю. Доніцетті, Белліні — це зроблено, мабуть, заради краси голосу, але як музика мене не хвилює. Є й подібна зовнішньо ефектна фортепіанна музика — а мені потрібно, щоб була глибина, філософська або ідейна наповненість.

— Добре, зайду з другого боку: чиї партитури залишаються для вас найбільшим викликом?

— Найскладніше грати Баха — при тому, що, можливо, люблю його найбільше. Так само Моцарт. У Рахманінова, Ліста, Прокоф’єва — справді дуже велика важка фактура, але найскладніший — Моцарт, бо почуваєшся геть беззахисним, кожна нота має бути на своєму місці, ідеальною, інакше все одразу вилазить, все видно.

— Причому обидва сприймаються дуже легко.

— Ось у цій простоті й полягає головна складність. Їхня музика має звучати дуже природно, тож неможливо чимось прикритися: ані розумом великим, ані освітою, ані навіть роками, проведеними за інструментом. Всі твої недоліки будуть помітні як на долоні. А в більш романтичній музиці можна трохи замилити, додати, зробити якісь жести, і зал може й не помітити нічого.

«ПІСЛЯ СПРАВДІ ВДАЛОГО ВИСТУПУ МАЄ БУТИ НАВІТЬ ТРОХИ СОРОМНО»

— У чому доблесть і спокуси вашої професії?

— Доблесть — у вмінні буди гранично щирим і відвертим із залом цілковито незнайомих людей. Зазвичай це складно навіть з близькими, а тут треба повністю відкриватися і викладати все до останнього. Лев Наумов цікаво про це казав: після справді вдалого виступу має бути навіть трохи соромно за те, що ти настільки все виклав оцим незнайомцям. А спокуси    — в тому, що це доторк до вічного й великого. В музеї, наприклад, висять картини, написані 500 років тому. Для них підтримують певну температуру, вони сховані під склом; а щоб доторкнутися до музики, температурний режим не потрібен. Однак ставлення має бути так само обережним. Треба розуміти, що виконавець існує, аби це мистецтво донести до людей, щоб вони його побачили і зрозуміли, він відповідає за це. Ось тому не люблю хвилюватися перед концертом. Не про те думаєш, відволікаєшся від головного.

— У чому ж тоді ваша особиста амбіція?

— У тому, щоб бути посередником. Моє мистецтво не існує без посередників. В тому й амбіції, щоб допомагати музиці жити далі і відкривати її з нового боку, щоб більше людей нею цікавилися й хотіли слухати й знати більше про Бетховена або Борткевича.

«ЛИШЕ ФІЗИКОЮ ЦЕ НЕ ПОЯСНИТИ»

— Що вас найбільше дивує у вашому інструменті?

— Все. Не розумію, як це виходить: натискаю тут на клавішу, там деревинка поєднується з пружинкою і молоточком, молоточок торкається струни, цей ударний, по суті, інструмент співає, виходять мелодії й музичні фрази. Дуже складний механізм, але при цьому здається, що ці клавіші — частина мого тіла і я контролюю цей звук. Лише фізикою не пояснити, щось дивовижне.

— То що ж означає бути піаністом?

— В інших професіях є робота і є результат. А в моєму ремеслі буває так: рік працював, зіграв, як замислив, але потім лишив партитуру на якийсь час — і все, треба починати спочатку. Мало того, коли починаєш працювати після паузи, все зовсім інакше виходить, може, навіть краще, але не так, як розраховував. Отаке прокляття — немає результату, який можна утримати. Мінливість і непостійність, необхідність постійної роботи