Про нові формати

У рамках Дискусійної платформи першої української мистецької бієнале «Арсенале-2012» до Києва приїхав Антон Відокль — відомий художник, куратор, співзасновник і редактор онлайн-видання e-flux (адреса — e-flux.com), присвяченого сучасному мистецтву.

Пан Антон народився в Москві, а 1981 року, в 15-річному віці, виїхав із родиною до США, де почав працювати як митець. Його роботи виставлялися на Венеційській бієнале і в авторитетній лондонській галереї Tate Modern; він був куратором знаменитої міжнародної виставки «Маніфеста-6» та проекту Unitednationsplaza в Берліні. Мешкає в Нью-Йорку та в Берліні. Через очолюваний ним інтернет-часопис e-flux щодня комунікують близько 70 тисяч художників з усього світу.

В Арсеналі Антон Відокль провів лекцію на тему «Мистецтво без освіти». Перед нею він відповів на запитання кореспондента «Дня».

— Ваш батько працював цирковим музикантом. Чи вплинуло це на ваше становлення як художника?

— На той час мені було п’ять років. Я не впевнений, що в такому віці розпочинається формування творчих навичок особистості. Можливо, я був ще надто малим. Психологічні складові, які призводять до художнього розвитку, залишаються для мене таємницею.

— Але ж у вашому радянському дитинстві був якийсь мистецький досвід?

— Оскільки мій тато займався музикою, рідні вважали, що я також повинен стати музикантом. Батьки віддали мене до музичної школи в юному віці. Проте в мене не було таланту, це було надзвичайно важко, ми дуже часто сварилися через це. Врешті-решт вони зрозуміли, що можуть змушувати мене вивчати музику, але здібностей до неї від цього не з’явиться. Отже, батьки не знали, що робити зі мною далі. Одного разу подруга моєї мами вирішила записати свою дочку на уроки малювання в художню школу в Москві. Мама вирішила, що мені теж варто спробувати. Я не міг відмовитися, хоча й був дещо скептично налаштований. Але в ту мить, коли я увійшов до зали, зрозумів, що хочу займатися цим у житті. На той момент мені було 11, і я відчув, ніби занурююся в інший, дивовижний світ. Це відчуття не покинуло мене й досі.

— З початковою школою зрозуміло, а чи потрібна митцеві вища спеціальна освіта?

— Ні, не потрібна. Дуже мало художників, творчість яких я просто обожнюю, були офіційно кваліфікованими у своїй сфері. Один із моїх найбільш улюблених митців, бельгієць Марсель Бротарс, був поетом-невдахою. У віці 43 років він несподівано створив свій перший художній об’єкт, коли залив гіпсом кілька збірок своїх поезій. Це дало поштовх розвитку однієї з найбільш цікавих течій в концептуальному мистецтві. Я захоплююсь аматорами, які раніше були географами, фізиками, поетами, письменниками, філософами й принесли свій попередній досвід в образотворче мистецтво. На жаль, я помічаю, що в Сполучених Штатах професійна підготовка митців призводить до спустошення художньої діяльності. Під час відвідування виставок ви бачите роботи, які мали би бути свіжими творіннями молодих талантів, проте з’являється відчуття, що це все вже було створено раніше, що це просто повторення минулорічних експонатів і тих, що були ще й перед ними. Мені здається, ми потрапляємо в полон лабіринту дзеркал, продовжуємо відтворювати те, що було давно відкрито. На мою думку, ситуація, при якій художнє середовище не так перенасичене професійними митцями, є набагато цікавішою.

— У країнах колишнього Радянського Союзу ще й досі дотримуються практики доволі консервативного академічного навчання.

— У країнах Заходу спостерігається аналогічна ситуація. Збільшення кількості професійних художників стало дуже помітним за останні 20 років. У цьому плані між Сходом і Заходом немає різниці, це глобальне явище, й мушу визнати, воно мене непокоїть.

— Це дивно з огляду на ту свободу, яку західне мистецтво здобуло в 1960-х...

— Ситуація значно змінилася після запровадження освітньо-кваліфікаційного рівня магістра в галузі образотворчого мистецтва. Це нововведення виокремило всі існуючі свободи в нову самодостатню структуру. Інакше кажучи, якщо митець хоче підтримувати стабільне становище у творчому сенсі (для більшості художників це означає можливість викладати, ділитися своїми знаннями), йому необхідно здобути освітній рівень магістра образотворчого мистецтва для того, щоби мати можливість влаштуватися на роботу в університет. Але університети використовують ці магістерські програми як джерело прибутку. Це замкнене коло: для того, щоб викладати, необхідно здобути освіту, заплатити за цю програму, забезпечити роботою викладачів, щоб згодом стати одним із них. Лякає те, що цей процес поглинає більшість митців; до того ж, було запроваджено науковий ступінь доктора наук з образотворчого мистецтва. Мені здається, що згодом і цей ступінь стане необхідною вимогою для тих, хто бажає викладати. Такі зміни матимуть безпосередній вплив на більшість художників, які покладаються на наявність заробітку поза ринком. І ми знаємо, що відбувається з людьми, які здобувають науковий ступінь: цей процес не обмежується накопиченням знань, він полягає у зміні процесу мислення, це дуже схоже на військову підготовку.

— Нещодавно мені випало прочитати ваш настільки ж блискучий, наскільки й парадоксальний текст, в якому ви стверджуєте, що художнику взагалі не треба працювати. Чи вдалося вам стати митцем, який не працює?

— Так, принаймні я так думаю, тому що не вважаю своє заняття важкою працею. В мене дещо незвичайна ситуація. В певній мірі я працюю весь час, але не буквально, я не створюю товарів ужитку. Так само я не вчителюю, в мене немає офіційної роботи, я не співпрацюю з галереями, я не зобов’язаний створювати художні об’єкти. Тож, повторюся, це нестандартна ситуація: я постійно працюю, але у трішки іншому значенні.

— То чи потрібно митцеві працювати?

— Я не впевнений. Наприклад, один із моїх найулюбленіших східноєвропейських художників, хорват Младен Стілінович, у 1970-х роках створив серію фотографій «Художник за роботою», на яких буквально зафіксував те, як він спить. Згідно з його теорією, проблема західних митців у тому, що вони забагато працюють. Справжня людина мистецтва має бути трішки лінивою, в неї має бути час на те, щоб подумати, щоб нічим не займатися. Він стверджує це напівжартома, але я вважаю, що в цьому є раціональне зерно.

— У статті ви висловили думку, що мистецтво без праці — це насправді мистецтво як спосіб життя.

— Це неймовірно важливо для мене. В книжках Маркса, небагато описів того, як виглядало б суспільство за комунізму. Один з описів включає в себе твердження, що в комуністичному суспільстві люди могли б змінювати професію коли завгодно: наприклад, сьогодні ви журналіст, завтра — живописець, ще через день — бармен, потім — політик. Тобто людська індивідуальність не прив’язана до професії. Мені здається, в подібній ситуації життя стало б більш гармонійним, уже саме існування набуло б художнього забарвлення. Потреби в мистецтві, як у чомусь, що можна повісити на стіну, не було б; саме життя стало би безпосередньо процесом вираження й споживання мистецтва. Ця теорія неймовірно надихає мене, і в сучасному мистецтві я можу простежити досить чітку тенденцію до зближення мистецтва та життя. Це вже майже традиція, й я відчуваю, що також є її частиною.

— З другого боку, складається враження, що за останні півстоліття в мистецтві поступово почав панувати жест. Окрім показу своїх робіт, авторам необхідно вдатися до певних, інколи доволі специфічних засобів, щоби привернути увагу публіки до своєї творчості.

— Мені здається, цей феномен охоплює набагато більше аспектів. Такі жести необхідні й лікарям, і юристам, і підприємцям. Справа не лише в митцях. Оце прагнення привернути увагу публіки було породжене капіталістичною культурою, зосередженою навколо телебачення. Я не соціолог, тому не можу розгорнуто пояснити й проаналізувати це явище, але мені здається, що воно стосується не лише мистецтва.

— Хто такий митець у наш час? Що це за дивна постать?

— На мою думку, він є засобом передачі прекрасного. Зараз існує безліч нових цікавих видів художньої діяльності, які ще не зареєстровані як офіційні види мистецтва. Вони існують десь у просторі між технологією, політикою, дизайном та музикою. Так само є дуже багато молодих людей, розчарованих у мистецтві. Для них кар’єра художника не є привабливою, бо вони асоціюють сучасне мистецтво з неолібералізмом. Для тих, хто хоче створити щось суттєве чи відмінне від того, що існує зараз, світ сучасного мистецтва непривабливий. Мені неймовірно цікаво, що робитимуть ці надзвичайно обдаровані люди, які прагнуть певних змін. Раніше, напевно, вони стали б живописцями, але за сучасних умов можна очікувати на щось несподіване.

— На що саме?

— Думаю, ми дізнаємося вже через 15—20 років.

— Зараз ви більше зайняті творчістю чи редакторською, кураторською діяльністю, організацією виставок?

— Я не розмежовую ці речі: важко сидіти на двох стільцях одразу. Для мене всі ці види діяльності належать до творчості. І це також один зі стрижнів, які змінюють сучасне мистецтво. Більшість людей, які публікуються в журналі e-flux.com, мають обдарування — знімають фільми, створюють художні об’єкти, проводять виставки, вважають вчителювання також невід’ємною частиною своєї творчої діяльності. Для них немає чітких кордонів між роботою над арт-об’єктом, проведенням майстер-класу, написанням есе чи зйомкою фільму. І людей, які долучаються до цієї багатогранності в мистецтві, все більше й більше. Проблема в тому, що такий формат не підходить для існуючих закладів поціновування прекрасного. Музеї не знають, що з цим робити, як представити майстер-клас чи текст у вигляді творчого доробку митця. Їм ще досі потрібні конкретні предмети — скульптури, фотографії, інсталяції. Тож ми на e-flux створюємо простір, де митці нового покоління змогли б себе виразити і проявити свою активність. Можемо публікувати їхні твори, надати простір під виставки, допомогти зі зйомкою фільму, організувати лекцію тощо.

— Чи відбувається всередині вас боротьба між митцем і куратором?

— Ні, куратора в мені немає.

— Ви вже згадали про очолюваний вами часопис е-flux. Що стало поштовхом для його створення?

— Це сталось майже випадково. Ми з друзями організовували виставку приблизно 12 років тому. Коштів на анонс у нас на той час не було, тому ми вирішили розповсюдити прес-реліз за допомогою електронної пошти. Результат був абсолютно непередбачуваним, поширення інформації відбувалося з нечуваною швидкістю. Відчуття було таке, ніби ми завели власну невеличку радіостанцію. Раптом у нас з’явилась аудиторія, тисячі людей зі всього світу. Ми отримували реакцію на прес-релізи майже миттєво, що здавалося неймовірним. Спочатку люди думали, що ми надсилаємо ці релізи кожному окремо. Відповісти на особистий лист було ознакою вихованості, й багато хто писав нам у листах свої думки. Це просто захоплююче. Знов-таки, я не думаю про це як про робочі обов’язки: це частина моєї творчості.

— Окрім публікацій на тему мистецтва, на e-flux також є статті про політику. Мистецтво й політика — вороги чи друзі?

— Варто уникати жорсткої альтернативи лише з одним варіантом вибору. На мою думку, мистецтво й політика є одночасно й ворогами, й союзниками.

— За часів Радянського Союзу було створено безліч прикладів неймовірно нудного політизованого мистецтва.

— А з другого боку, я знаю багато геніальних прикладів політичного мистецтва.

— І наостанок, з огляду на різноманітність ваших занять: яким ви бачите себе в майбутньому?

— Я не можу дати певну відповідь. Напевно, старішим і товстішим (сміється).