Про причини любити людей. І свій народ
Очищення — то є катарсис, коли пригадати, знову-таки, давніх греків. Піфагорійці рекомендували очищати душі музикою, Платон радив звільнятися од тілесних пристрастей і насолод. Арістотель також звертав увагу на значення музики: слухаючи її, люди полегшують душу й очищають її від афектів. Жанр трагедії знаменитий філософ і визначав як очищення від тих самих небажаних нашарувань. Стільки століть і навіть тисячоліть минуло, а проблемка залишається. Більше того, вона загострюється…
За кілька днів до Нового року «Студія 1+1» показала чергову передачу циклу «Без табу» (з Миколою Вереснем, режисер — Андрій Дончик). Нагадаю, що тут самі глядачі пропонують житейську історію, яку автори вже потім «розгвинчують», демонструючи нам, глядачам, — і тим, що в студії, і тим, що сидять перед своїми телевізорами. Як правило, це драматичні, а чи й мелодраматичні долі людей. Коли шукати якусь вітчизняну генеалогію, то це, напевно, отой український сентименталізм ХIХ століття, в якому були «Сердешні Оксани» і «Катерини», а Грицям лагідно радили не ходити на вечорниці — бо ж по тому могла трапитися всяка всячина.
Класичних вечорниць давно немає, є щось інше. Галя Кривова із шахтарського Червонограда на своє 13-річчя вирішила піти до кіно — на американський бойовичок «Армагедон». Не сама — то був колективний похід школярів, про підсумки якого ми надто добре пам’ятаємо. Раптовий шквал ірраціональних енергій, і кілька дитячих трупів… Нічого жахливішого вигадати неможливо. Галя ж опинилася в комі — повна втрата притомності, сплячий мозок, ніяких контактів iз навколишнім світом. Максимальний термін перебування в такому стані — тиждень. По тому клітини мозку вже не відновлюються ніякими силами.
У студії батьки Галі переповідають хід трагічних подій. Надій, по суті справи, не було ніяких. Єдине сподівання — на Бога тільки. Відтак ревно молилися, службу правили і в церквах. І диво таки трапилось. Побачивши сюжет про Галю по телебаченню, київський професор Уляна Богданівна Лущик, прихопивши якесь приладдя, рушила до Львова. В одній із тамтешніх лікарень, а пізніше в столиці почалась боротьба із законами медицини. Бо ж Галя на той час перебувала в коматозному стані уже чотири тижні. У неї було повністю стерто пам’ять — що називається tabula rasa, чиста дошка. Як викликати, як поновити образи світу, котрі ще недавно існували на тій «дошці»?
Пані професор виявилася милою, ба навіть дуже привабливою жіночкою, котра розповідає про свою битву з недугою так, наче йдеться про рецепти приготування борщу. Робота тяжка, але всього лишень робота. Блискітлива сукня із доволі глибоким декольте показувала нам, глядачам, що пані живе не тільки щоденною працею. На фоні телеперсонажів із нашої політтусовки, котрі ні на мить не забувають про власну значущість, отака прозаїчна орієнтованість викликає мало не захват. Тим паче, що перед нами людина, яка змогла відродити іншу до життя, вернути її з пітьми небуття.
Мушу зізнатися — по ходу передачі у мене, цілком дорослого і доволі стриманого чоловіка, не раз зволожувалися очі. Звісно, це аргумент не з арсеналу критика. А все ж, а все ж… Я не раз міркував над тим, що викликає сльози. Моя особиста версія: передусім картина порушеної і поновленої справедливості. От і тут — коли дізнаєшся, що гине дитина, як не спротивитися цьому, як не відгукнутися серцевим болем? І як не зворушитися тим, що юна людина повертається до життя — майже виключно силою добра.
Не тільки сьогодні, а й завжди доброта людська видається дивом, чудом. «Коли розказуєш, люди не вірять, — свідчить Галинчина мама. — Кажуть, що так буває тільки в казці». У фіналі Микола Вересень увиразнить цю жанрову характеристику: казка про сплячу красуню, котру розбудив прекрасний принц. В ролі останнього — відомий естрадний співак Олександр Пономарьов. Ще до трагедії він був кумиром дівчинки. Iз його піснями дівчинку виводили з коми. Від «Армагедону» залишилося гаддя і павучиння, які все мучили хвору свідомість. А музикою ті афекти очищали — майже за Арістотелем, хоча навряд чи хто про нього згадував.
Шоком запустили в дію паралізовані зорові центри. Знов-таки Пономарьов допоміг: його поява, його доторки й голос справили таке враження. Отака історія: мистецтво, виходить так, убило — мистецтво і воскресило. Мистецтво лікарів, музичне мистецтво. Воскрешає й нас, глядачів. Ми плачемо, і сльози змивають бруд, оте все сміття, якого так багато. «Новий сентименталізм», — прочитав я десь. Отут він перед нами. Особлива емоційна насиченість оповіді, прямі свідчення документальних невигаданих героїв про свою долю, несподівані з’яви тих, кого ми вже й не чекали побачити…
Галі Кривовій тепер п’ятнадцять. Наслідки коми ще не минулися, попереду лікування і лікування. Може, це образ самої України? Стільки віків у коматозному стані, напівстерта пам’ять, проблеми із зором… Але ж подивіться, що ми тільки можемо! Піднімається гурт людей і береться до роботи. I Галинка, котру ми ще так недавно бачили на екрані мало не трупом, стає на ноги, починає говорити, співати, думати. Мистецтво — це ж треба! — також зіграло свою роль. Може, й справді краса порятує наш світ? Краса і доброта, людина в її моральній досконалості (це про неї бо сказано: «В ній Бог полюбив світ»). Порятує нас, душі наші, Україну.
Тільки не випадково навіть у рецензованій передачі мистецтво презентує естрада — нині вона є найважливішою з усіх красних умінь для покоління, якому будувати майбутню Україну. Де прозаїки, де поети, де кінематографісти, недавні «інженери людських душ»? Їхній сьогоднішній вплив на суспільство близький до нульової позначки, їх витіснили естрадні діви і політики, бізнесмени, усі ті, хто гордо йменується нині елітою, раз у раз проблискуючи телеекранними широтами. А недавні «володарі дум» втратили саму здатність об’єднуватися, хоча б у якийсь там спосіб заявляти про свою присутність у громадському космосі. Це помічаєш передусім по творчих спілках — десяток літ тому письменники і кінематографісти йшли в авангарді суспільних процесів, а хто про них чує зараз? (власне, це один із сюжетів недавнього з’їзду кінематографістів).
На Різдво по каналу «Гравіс» пощастило подивитися програму «Саме Той» про себе» (автор і ведучий Павло Богдан, режисер Василь Рибальченко). Гостем програми була Ліна Костенко, поет Божою милістю, один із небагатьох справжніх моральних авторитетів. У радянські часи її було витіснено на периферію — довгий час не друкували, не шанували державно… То й що, вижила вона, а разом iз нею і Слово її, наповнившись незримою силою і вагоміццю. Здавалося, у вільній Україні саме вона перебуватиме в епіцентрі подій і громадської уваги. Одначе ж нічого подібного не сталося. Більше того, Ліна Костенко вийшла навіть iз рядів Спілки письменників — неголосно, не демонстративно, а просто заявивши про свою цілковиту осібність, абсолютну непричетність до всього, що відбувається. У неї своя територія духу, куди сторонньому зась.
І ось рідкісна можливість побачити Ліну Василівну на екрані. Iз 1991 року вона їздить до Чорнобильської зони. Для більшості — це знак людської біди, людської поразки. Для неї ж зовсім інше. Головне — там «усі всіх люблять», там живуть ті, чия моральна і естетична досконалість не викликає в поета ніяких сумнівів. Іноді їй кажуть, що її оті поїздки не що інше, як звичайнісіньке народництво. Вона з цим не згодна… А тоді ж що саме? Костенко на хвильку замислюється. А потім: «Не знаю… Це швидше камертон на геніальність своєї нації… Я відчуваю геніальність цих людей». А саму себе розуміє як медіума, посередника.
Колись Василь Симоненко написав: «Генії, безсмертні, на коліна станьте перед смертними людьми!». Нашій теперішній домотканій еліті все уявляється інакше: «колінопреклоненним» уявляється народ, вони ж бо возсідають на сцені, а чи то й на олімпійських вершинах. Генії вони, а маси то, звісно, бидло, якому належить слухати та в долоні плескати. Слава тобі, Господи, є в нас Ліна Костенко, чия мистецька і громадянська інтуїція безпомилкова. Народ — ось хто є приголомшливим генієм. Цей народ не тільки смітить і запльовує тротуари, лається матюками і не завжди виявляє ознаки працелюбності. Він ще й змушує завмирати Поета досконалістю свого творчого начала, своєю зрощеністю з життям Природи. Від народу ж концептуальне уявлення про те, що ніяка поразка не може бути поразкою, допоки є народ. Своє «Берестечко» Ліна Костенко так і потрактовує: це про перемогу над поразкою. Скільки сказано про пораженство як одну із ментальних особливостей українців… Поет нам говорить зовсім про інше: народ поразок не знає. І в тому — висока мораль. Мораль і чистота вільної людини, якою і постає ця велика жінка. Дивишся, слухаєш її, і прагнеться так само возвиситися до оцього ідеалу морального вдосконалення.
Як спокійно говорить вона про те, що український письменник «приречений на всесвітню невідомість… А ні, то вилазь на дерево популярності. Іди в суєту…». Ідуть, ми ж бачимо. Кучкуються, тусуються, виставляючись на загальне посміховище… Поет поза суєтою. Вона їде в тишу чорнобильських сіл і слухає народ. Той самий, котрий «шукає геніїв у собі». У Ліні Костенко він і знаходить. Через неї ми раптом чуємо: та ж ні, ми народ справжній, великий. Тільки чому, чому в нас так мало поетів? Вільних, незакомплексованих, одкритих людям і всесвіту. Хоч, власне, коли навіть один, але зветься він Ліною Костенко, то, може, це й багато.
Повертаючись до передачі «Без табу»: найсимпатичніше і найсимпоматичніше — автором тут є сам народ. Він, він розповідає про себе, і виявляється, що може вражати не менше від знаних драматургів. Тут є знак переміни: ми одкриваємо власне емоційне й інтелектуальне багатство. Висоту духу, зрештою. До нього хочеться тягнутися. Після цих історій знаходиш, як точно сказала Ольга Герасим’юк, причину любити людей. Свій народ. Самих себе. У нас живе отой першообраз, який належить ще шукати й шукати. Без такого пошуку не піднімемося. І тому в сльозах і надії стрічаємо вік новий, ще непізнаний. Вибачайте за пафос, але ж така урочиста мить надійшла, коли хочеться вірити і сподіватися.
