Про що ночами сюрчав цвіркун?

«Блаженна людина,
яка переносить спокуси, бо,
будучи випробуваною, вона одержить вінець життя, який обіцяв Господь тим,
що люблять Його».

Соборне послання Святого Апостола Якова. 1:12

Треба ж так майстерно «заладувати» цей невеличкий оркестр літературних героїв на чолі з майже столітнім Яковом Мехом, витворити кожному з них такі сюжетні ходи, завдяки яким вони змогли провести без збоїв свої сольні партії й надати творові епічно величного звучання!

Володимир Лис уміло відсторонився як оповідач від цього романного дійства — «передав» функції диригента цією поліфонією своєму героєві, «зав’язавши» на його долі найдраматичніші події двадцятого століття.

Автор «Століття Якова» так панорамно розгорнув сюжет, із таким творчим завзяттям «прогнав» свого героя крізь стрій історичних шпіцрутенів-випробувань, що мимоволі закрадається єретична думка: а чи не занадто пишно розкрилилася фантазія романіста? Та ні, багато з того, що влилося в драматичну долю поліщука Якова Меха, «вичитано» із розповідей діда Володимира Лиса на прізвище Кусько, котрий з останніх сил оберігав від знесення радянською владою свій хутір Кусим. Його доля, доля цього впертого й хитрого хуторянина, котрий ніяк не хотів переселятися в село і вступати у колгосп, перегукується не лише з долею літературного героя, а й з долями тисяч і тисяч поліщуків.

Тож «поселив» Володимир Лис цього живучого, хоч і скрипучого від старості, закоріненого у древню волинську землю дуба-самітника на дідовому хуторі неподалік села Згорани, звідки родом і сам драматург, прозаїк, журналіст, народний передбачувач погоди, й ощасливив нас гіркою та щирою сповіддю про цей окаянний час, який отим несамовитим виром захопив його долю.

У нічній тиші, «моторошній тиші тиш» самотній поліщук Яків Мех намагається відгадати, про що сюрчить йому цей «запізнілий гість, неспальник якийсь осінній». Він знає, що цвіркун не випадково так голосно сюрчить — він озивається до такого ж самітника, в чиєму роду теж були невтомні жартівники, цвіркотливі, співучі й балакучі, які мали прізвисько Цвіркуни. Не відпускають старого Якова спогади, що розгорнулися на ціле століття. Вони ятрять душу, вимучують пам’ять, яка вивільняє із забуття все, що бачив і пережив, що відлюбив та відстраждав, що набув і втратив та від чого не може відмовитися чи забути...

Володимир Лис психологічно тонко тче цей сувій столітньої долі Волині, персоніфікованої в долі звичайного сільського чоловіка, котрого покотила історія вибоїстими дорогами так шалено і безжально, що й самому Якову несила зрозуміти, пояснити, чому саме так, а не інакше він мусів чинити, як йому вдавалося вижити в неймовірно складних обставинах, не пропасти у пеклі Другої світової...

Цей образ простий, земний, звичайний і водночас символічний, бо письменник «поклав» на його долю чи не весь тягар лих та випробувань, які припали на волинський люд у двадцятому столітті.

«Серед страшної кривавиці стоїть він, простий, тільки й того, що трохи грамотний поліщук Яків Мех, по-вуличному Цвіркун. Стоїть собі чи рухається то в їден бік, то в другий. Його переставляють, мов пішака на якій дошці незбагненої гри, чи гірше того — здмухують, мов мураху, що от-от можуть роздушити. Він сам рушає посеред тої смертельної крутаниці, намагаючись вижити і втекти. Втекти і вижити».

І він згадує, немов посилає білий промінь світла крізь морок незлічимих літ, аби солодко роз’ятрити спомином душу — відродити в пам’яті то щасливі миті любові й батьківського втішання дітьми, то повернути з небуття жахливі муки каяття за вчинені гріхи, навіть смертовбивства.

Яків Мех сміливо — адже надто важко гортати в пам’яті гіркі сторінки болю і родинної трагедії — занурюється у спогади, поринає уявою в жорстоку веремію катаклізмів двадцятого віку, де його життя, немов пір’їна за вітром, летить у вир страждань, і лише надія на Бога, на те, що поталанить вижити, тримає його на тонесенькій павутинці віри.

Не випадково волинський Яків згадує свого духовного патрона — біблійного апостола Якова.

Вірив Яків, що його порятує святий апостол Яків, бо приходив він до нього уві сні, казав, що його послав сам Ісус, «аби, коли тебе у вогонь кидатимуть, піти в піч замість тебе». Тому інколи йому здавалося, що апостол Яков разом із ним везе тачку з рудою. І тоді ставало легше на душі, страх відступав і з’являлася надія на порятунок.

Завдяки цій вірі Яків Мех перейшов-пережив тогочасні Содом і Гоморру, вижив навіть тоді, коли він, рядовий уже радянської армії, йде на вірну смерть — по воду, щоби врятувати від смерті знемагаючих від спраги солдатів. «Жодного разу не стрілили по ньому. Побачили, як хрестився, хрестика побачили? Чи Господь слова його почув?»

Без віри він згинув би або в червоній вогняній пащеці доменної печі — туди кидали ще живими знесилених, хворих, не здатних везти тачку з рудою полонених, або злетіти в повітря на мінному полі, на яке гнали беззбройних, так званих необмундированих українців, переважно західняків, аби їхніми тілами розчистити шлях для наступу танків і піхоти. А неподалік, одразу ж за тими смертниками, які з ошалілими від страху й розпачу очима бігли по вже вкритому трупами полю, залягли загрядотрядівці. «Стріляли по своїх — чітко, без жалю». Тіла солдатів злітали над чорними бризками землі, над червоними фонтанами крові й розпачливими, дикими криками і розірваними на шматки кавалками падали на землю.

Посічений осколками міни солдат Радянської армії Яків Мех чудом вижив і після цього розмінування солдатськими тілами дороги на Берлін: «Кажуть, що наш Йоська хоче, абись до Берліна совєти бистріше уступили, гамериканців хоче випередити... Ну, й Жуков радий старатися... Ото й придумали... Що їм те, що трупом укладуть...» — пояснює Якову перед цією дорогою на смерть такий же мобілізований смертник Зенько-галичанин.

Червоний колір переслідує Якова. Ледве червоною кров’ю не залив весілля свого першого і на всеньке життя незгасного кохання Улянки. Конем червоної масті він, улан особливого кавалерійського полку Війська Польського, причарував красуню-повію Зосю («Славний лицар на червоному коні...»), і вже все своє довге життя він раз у раз ловитиме уві сні «свого червоного коня...» У червоний колір, у колір крові, зафарбувала історія долю тисяч і тисяч українців, які служили в лавах Війська Польського трагічного для Польщі 1939 року. Червоний прапор налився кров’ю після встановлення того ж 1939 року радянської влади на Західній Україні. Якову Меху світ спочатку, одразу ж після розриву міни, робиться «геть червоним». Рятує рядового Якова, який втратив багато крові, але вперто чіплявся за життя, свіжа жіноча кров рідкісної, четвертої групи з мінусом двох сестер-близнючок, медсестер.

І він проливає червону кров у пограничній ситуації, коли доля прирікає його на вибір без вибору, хоч і жорстоко карає муками совісті, невтишимим опечаленням душі й каяттям.

Дві смерті взяв на душу Яків Мех. Смерті зримі, бо свідомо позбавив життя свого односельчанина, вояка Української повстанської армії Трохима. Бо злякався. Не за себе, ні, а за свою кохану дружину-польку Зосю та їхніх п’ятеро дітей. Бо відчув, що Трохим замірився виходити з лісу, здаватися, а там, у катівні МГБ-НКВД, він довго не витримає, видасть «пособніків»: «А там пальці у дверях щемлять... на плиту гарячу садять... А хто не розказує... на своїх не доносить...» Ні, не витримає слабохарактерний Трохим катувань, видасть його, Якова, а він пособляв повстанцям і у війну, і зараз — не подивляться, що фронтовик. Тоді не тільки його заберуть, а й Зосю з доньками, з сином маленьким — усіх п’ятеро та ще матір стару, всіх у Сибір вивезуть! Там і згинуть. У холоді, на мерзлій бульбі й черствому хлібі не виживуть.

Розпачливий страх за свою родину загасив жаль і співчуття до односельчанина-повстанця — батька двох дітей і чоловіка милої його серцю Гандзі. Та цією смертю не порятував Яків свою сім’ю.

Група енкаведистів, маскуючись під боївку українських повстанців, розстріляла його дружину Зосю-Софію і двох доньок-дівчаток, а цей злочин приписала боївці під командуванням Тимофія Глущука, псевдо Дуб. Знали ті, хто планував це звіряче вбивство, що ненавидів курінний УПА Тимофій-Тиміш свого юнацького суперника, першого коханого його дружини Уляни, батька її першої дитини. Та не знали ті вбивці, що дивом залишилася живою його дочка Параска. Вона й бачила тих катів, серед яких не було дядька Трохима — його вона обов’язково впізнала б. Проговорився Яків слідчому НКВД, що дочка бачила убивць його сім’ї — сім’ї колишнього червоноармійця, і цим присудив себе на ще одне дантове коло страждань. Змусять енкаведисти його дочку Параску, на яку напала після тієї жахливої ночі загибелі матері й сестричок чорна хвороба, свідчити проти Тимофія Глущука на відкритому суді в рідному селі...

Непосильний для живої людини тягар переживань «звалив» на одну грішну душу Володимир Лис. І подав нам цей суб’єктивований вимір історії долею звичайної української людини завдяки психологічно переконливому відтворенню пульсувань пам’яті головного героя роману, яке нагадує дива-творіння Соляріса Станіслава Лема. Письменник легко зміщує часи та події, свідомо ігноруючи хронологічну канву сюжетного розвитку, чим досягає художньо виразної повноти зображення нічних «вибухів» змученої спогадами-переживаннями пам’яті.

Володимир Лис органічно «вписав» у характеротворче виростання в процесі романного дійства персонажів народотворчі мовно-образні засоби та прийоми, особливості поліської говірки і завдяки цьому досяг переконливої мовної індивідуалізації як головного героя, так і всіх дійових осіб твору. У перебігу спогадування-сповідання Яків Мех ніби стає сповненим глибинного світоглядного смислу образом-символом. Символом історичної долі Волинського краю.

Напрочуд об’ємно як у плані відтворення морально-психологічних переживань героя, так і в зображенні просторової реальності його буття подає Володимир Лис цю сповнену болісних драм і жахливих трагедій «одісею» повернення Якова Меха до самого себе, істинного, просвітленого тяжким випробуванням віри. Так, Яків — грішний чоловік, судилося йому довго спокутувати свої гріхи, але кожна людина грішна, бо грішний, несправедливий цей світ. Світ, який наповнений злом, насильством, зневірою та стражданнями. Господь посилає людину в цей грішний світ із надією, радше, з величною місією облагородити духовно цей світ, удосконалити його витворенням духовної гармонії бодай між кількома собі подібними. І цього прагне досягти Яків Мех. Досягти любов’ю до ближнього, співчуттям, милосердям.

Ці євангельські заповіді сповнює також його грішна і свята Зося — раба Божа Зофія. Коли Волинь охопило полум’я польсько-українського кровопролиття, в їхнє село Загоряни залетів загін Армії Крайової й усіх, хто пособляв УПА, в кого рідні чи родичі були в українській партизанці, замкнули в старій дерев’яній церковці. Мали живцем спалити, як спалили в церкві майже півсотню людей у сусідньому селі Полапи. І тоді Зося, а разом з нею і Яків, зголосилися бути поруч із тими людьми, котрих поляки прирекли на спалення. А ні, то нехай їх розстріляють замість цих людей, з якими вона зі своїм чоловіком, капралом Війська Польського, котрий проливав кров за отчизну у вересні тридцять дев’ятого року, прожила чимало літ свого життя. І завагався пан капітан Армії Крайової, не наважився спалити живцем разом із цими «бандитами й відступниками, доньку близького соратника Юзефа Пілсудського і правнучку близького соратника Адама Чорторийського і Кастуся Калиновського».

Щоби врятувати своїх односельчан-українців, полька Зося вигадала цей величний родовід, а головне — готова була піти на смерть, жертовно прислужитися іншому народові, з яким поріднила доля її та багато-багато тисяч поляків...

Це випробування милосердям, співчуттям, вірою та любов’ю до ближнього полька Зося пройшла з високою гідністю і благородством.

Коли гортаєш у співпереживанні сторінки цього роману, який 2010 року став переможцем конкурсу «Гранд-Коронація слова», — вражає, скільки непосильних випробувань випало на долю цього волинянина.

На схилі віку випадок послав Якову в його самотній світ спотворену наркотиками юну душу в особі Олени-Альони-приблуди. Впустив він у своє самотнє життя це окаянне дівчисько, щоб і за це знівечене життя взяти відповідальність. І треба ж так перейнятися йому, дев’яностоп’ятилітньому дідові, її драматичного долею, щоб узяти на свою душу ще один смертельний гріх. Єдине виправдання: «погубив одну неправедну, але й порятував одну».

За це і колишнє смертовбивство Яків Мех просить у Господа прощення. І в лісу просить прощення, бо почув тихий, приглушений шум дерев — шум осуду і тривоги. А втратити довіру й повагу лісу йому, поліщукові, означало втратити землю, по якій він ходить, душевний спокій та єдність зі світом природи, з якою він зрощений правічно, з діда-прадіда, зі свого першого пізнання її таїни.

Слухає самотній Яків сюрчання цвіркуна, розмовляє зі старим псом Тузиком та приблудним чорним котом, із похмурим лісом, з апостолом Яковом і червоним конем, із постріляними енкаведистською боївкою Зосею та двома донечками — Зосею та Улясею... Подумки темними безсонними ночами веде він безмовну розмову зі своєю долею, випробовує своє сумління відвертою сповіддю про відболене-пережите — ніби виринає із глибин індивідуальної та історичної пам’яті і з подивом озирається навкруж, запитуючи у Господа: «Як я зміг вижити в цій круговерті смертей? Хто мене вберіг і для чого?

«Питає в ночі, вітру, у пам’яті своєї, свого болю, страху. Може, й провісника смерти. Той мовчить».

Не мовчав лише цвіркун. Сюрчав цей «запізнілий гість» про безповоротне перетікання часу сучасного в час минулий, про те, що содіяних помилок не виправити, а втрачених дорогих людей не повернути в життя, хіба що в пам’ять, що чи не єдиним порятунком від глухої самоти є любов, яка наповнює сенсом життя, бо розсіває духовним світлом морок жорстокого світу...

Багато чого почув столітній Яків у сюрчанні нічного цвіркуна. Та головне, що ми почули, що ми усвідомили, розгортаючи цей сувій драматичної долі старого поліщука, то це те, що кожна людина, якщо її серце сповнене любові, віри, співчуття до ближнього, милосердя, може знайти духовний прихисток у власній душі.

Вірю, що цю нічну розмову поліщука Якова Меха із цвіркуном «почують» члени Шевченківського комітету і гідно оцінять творчо оригінальну романну оповідь про долю української людини в щасливому і нещасному двадцятому столітті.