Про творчість і життя
Кілька роздумів режисера...Життя людства невичерпне, тільки на кожному витку історії воно зазнає певних змін. І це повинні вивчати не лише соціологи, а й митці. Тому театр, напевно, все ж повинен розщеплювати людину і пред’являти такі художні комбінації, щоб навіть абсолютного прагматика змусити відчувати. Говорити про людський устрій — ось призначення театру.
...Сьогодні кожен існує в своїй шкаралупі, головна проблема для людей — вижити... Та, крім інтересів накопичення, все ж таки багато важать моменти, коли твоя душа, зіткнувшись зі світом Достоєвського, Толстого, Чехова, очиститься, защемить, заплаче, мов дитя, затужить незвичайною інтелігентською тугою, тобто досягне світу несподіваного і небуденного. Саме до таких парадоксів має сьогодні закликати театр.
...Деяким режисерам «нового призову» стають на прешкоді автори, в тому числі класики; малокультурні критики не розуміють суті речей... А де ж те, що примушує особистість мислити, відчувати? Сьогоднішній прагматизм діє проти духовного світу людини. Адже театр існує саме для емоційного обміну. Театр — це емоційна провокація глядачів. Предмет театру був і залишається універсальним — безліч комбінацій людських устроїв.
...Театр — це захоплення людини, яка на кілька годин занурюється в інший світ. І далі все залежить лише від самої людини. Дія театру трансформується в якусь іншу якість, можливо, в наступних поколіннях, у загальнокультурному контексті. Культурний спадок передається незримими шляхами — як культура сприйняття, культура мислення, культура почуттів. Урешті-решт, світ не такий страшний, коли є театр.
ДОВIДКА «Дня»
Едуард МИТНИЦЬКИЙ (народився 4 серпня 1931 р. у Києві). Сьогодні Едуард Маркович — це ціла епоха сучасного театру. Митницький — народний артист України і Росії, художній керівник і засновник Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра, професор Національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. На театральний терен його благословив легендарний М. Крушельницький... Митницький пройшов філфак педінституту, потім працював у народних театрах заводу «Більшовик» і Борисполя, перш ніж вийшов на професійну орбіту. Великий вплив справив на нього Леонід Варпаховський (Едуард Маркович був асистентом на його спектаклях у Російській драмі «Двері грюкають» і «На дні»). Багато спектаклів Е. Митницького в Російській драмі мали щасливе сценічне життя, особливо тріумфальною виявилася «Варшавська мелодія» з Адою Роговцевою: на долю цього спектаклю припало майже вісімсот показів!
1993 р. почалося цькування майстра, і високопоставлені чиновники змусили режисера піти з Російської драми, заборонивши його спектакль «П’ять пудів кохання...». Митницький мужньо зустрів це випробування долі, а повернувшись до Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра (який створив 1978-го, і його називали «театром на стільцях», оскільки він довго не мав свого приміщення), не лише дав новий імпульс колективу, а й вивів лівобережців у театральні лідери. З легкої руки Едуарда Марковича в цьому колективі розкрилися дарування акторів: В. Горянського, В. Лінецького, Б. Литвина, М. Бабенка, П. Морозенка, К. Ніколаєвой, Л. Сомова і багатьох інших, а крім того, режисерські таланти — Олексія Лісовця, Дмитра Богомазова, Юрія Одинокого і Дмитра Лазорка. У театрі з’явилися спектаклі, що прикрасили його афішу: «Майн Кампф, або Шкарпетки в кавнику», «Так закінчилося літо», «Живий труп», «Анна Кареніна», «Ніч. Море. Свічі», «26 кімнат», «Не хочу тебе бачити. Люблю... Мелісса», «Три сестри».
Едуард Митницький також ставив у театрах Росії, Німеччини, Латвії, Литви, Чехословаччини та Болгарії.
