Про відповідальність персонального вибору
Орієнтовно в один час п’ять європейських театрів звернулися до п’єси Генріка Ібсена «Вороги народу» (1882 р.). І поставили різні акценти
Приблизно в один і той самий час до п’єси норвезького класика Г. Ібсена «Ворог народу» звернувся Київський національний театр російської драми імені Лесі Українки (режисер Й. Вайткус), краківський «Старий театр» (режисер Я. Клята), берлінський театр «Шанбюне» (режисер Т. Остермаєр), Санкт-Петербургський Малий драматичний театр (режисер Л. Додін), Московський театр ім. В. Маяковського (режисер Н. Кобелєв і С. Денисова). А 1900 року головний герой цієї п’єси доктор Стокманн у виконанні К. Станіславського був постромантичним героєм, який закликав глядачів до повстання гаслом: «Більшість ніколи не буває правою!» Різні акценти надають закладеному в самій назві п’єси діалогу «ворога» і «народу» різну гостроту, філософську заглибленість, актуальну метафоричність. Домінантою залишається відповідальність персонального вибору. Часто повторюючи: «Театр аналізує, діагностує, пророкує», щоразу шукаю докази таких його спроможностей. Уникаючи прикладів із нашого театрального доробку, який виявився скоординованим президентськими виборами у прямій та опосередкованій формі, певно кажу про знакову увагу до п’єси «Ворог народу», яка передувала хвилюванням, викладеним у маніфесті на підтримку єдиної Європи, що його підписали інтелектуали із 30 країн світу напередодні виборів до Європейського парламенту у травні цього року.
ПРО ВЛАСНУ І КОЛЕКТИВНУ ІДЕНТИЧНІСТЬ
Проста історія про курортного лікаря, який виявив, що мінеральна вода, яка забезпечує містечку матеріальний добробут за рахунок пацієнтів, насправді не лікує, а калічить, і вирішив надати розголосу цій проблемі. Його рідний брат бургомістр — щодо громадського виміру цього вчинку додає сімейні, персональні закрутки.
Київська вистава литовського режисера Йонаса Вайткуса виглядає доволі класично й завдяки гостроті фраз, промовистості символів стає неосяжним простором для роздумів про власну і колективну ідентичність. Збори, референдуми, демонстрації та інші види волевиявлення народу насправді цілком легко організувати, патріотичні гасла та ідеї нескладно нав’язати.
У ГЛИБИНАХ... СМІТТЄЗВАЛИЩА
Краківська вистава режисера Я. Кляти нагадує улюблений вислів Г. Ібсена «tvertimot» — поверни навпаки. Головна тема вистави — забруднення. Все відбувається на купі побутового сміття, яке у фіналі сміттярі накривають чорною поліетиленовою плівкою, звучить шум моря, а головні герої в костюмах для підводного плавання намагаються щось відшукати в глибинах... сміттєзвалища.
Постановник називає унікальною якістю норвезького стилю автора поєднання далекозорості й короткозорості, які характеризуються астигматизмом. Відтак ворог народу — мужній і справедливий герой, наївний, підсліпуватий, якась впевнена в собі дитина, захоплена і непрактична, — словом, фігура гротескова.
Його фінальний монолог постановник подає в жанрі стенд-апу на тему сучасного політичного та особливо театрального життя в Польщі. Декларує: екологія природи та екологія душі стають невід’ємною частиною екології соціального життя.
Режисер Я. Клята багаторазово виступав із жорсткою критикою міністра культури Польщі, врешті мав покинути «Старий театр» у результаті передбачуваного програшу в конкурсі на посаду його керманича.
БУНТ ПРОТИ ВСЬОГО СВІТУ
Спектакль Томаса Остермаєра в берлінському театрі «Шанбюне» 2012 року був однією з головних сенсацій Авіньйонського фестивалю і залишається актуальними до сьогодні. Режисер, як завжди, ставить не саму п’єсу, а її інтерпретацію, яку у випадку з «Доктором Стокманном» зробив драматург Ф. Борхмаєр. Герой вистави — вічний студент, який раптом піднявся на бунт проти всього світу. Змужнів він у добре знайомих нам квартирниках, де з друзями вечорами ансамблем створювали і співали пісні про сьогодення.
Коли Стокманн скликає збори городян, у залі вмикають світло. У довжелезному монолозі доктор цілком у річищі сучасної громадської думки говорить про нагальну потребу знайти себе в безкінечному потоці симулякрів, зберегти себе в інформаційному шаленстві. По закінченні монологу актори запитують — хто за Стокманна?
Реакції народу різні. У Москві глядачі вискочили на сцену, відразу активно зреагувавши на фразу: «В усьому винуваті гнилі ліберали!»
Вистава грається в чорному кабінеті, стіни якого розписані крейдою. Малюнки і написи після виступу ворога народу замальовують. Вільні виступи в сучасному суспільстві непотрібні.
Більш ніж через сто років після смерті Г. Ібсена його драми живуть у різних сценічних традиціях, у різних соціокультурних контекстах. Вони залишаються життєво важливими завдяки фундаментальному запитанню, на яке має відповісти кожна сучасна людина незалежно від культурної приналежності: як жити й виживати у світі, в якому пошук істини веде до осуду, переслідування, приниження.
... А ІСТИНА ПОСТІЙНО ВИПРАВЛЯЄТЬСЯ
Нещодавно 30 відомих письменників (С. Алексієвич, М. Кундера, Л. Улицька та ін.) передрекли «нову битву за цивілізацію». Їхнє посилання «Європейський дім у вогні» сповнено занепокоєння, що пов’язане з цілком можливою поразкою прогресивних сил на виборах до Європарламенту, яка може спричинити розпад Європейського Союзу. Ці «вороги народу» у своєму листі констатують:
«Переслідувана лжепророками (тобто популістами), покинута двома великими союзниками (Великобританією і США), служить мішенню для дедалі відвертіших маніпуляцій господаря Кремля. Європа як ідея, як воля і репрезентація розвалюється на наших очах».
Погодьтеся, пророчі здібності театр має, як і усвідомлення: живемо у світі, в якому розуміння тимчасове, а істина постійно виправляється...
