Про владу «трієчників» і театр...

Ім’я Роберта Стуруа не потребує додаткових регалій. Це шикарний театральний бренд — розумного, філософського театру, що володіє яскраво індивідуальною мовою. Він ніколи не заграє з глядачем, не адаптує свої пошуки на потребу дня. Театр Стуруа, що має у минулому трагічну історію втрат, шукає відповідей на головні питання: що таке влада, чи є в її природі гуманістичне начало, як міняється людська особина, жадаючи її і володіючи нею.

Вистави, які представили цього разу київському глядачеві, викликали відчайдушні суперечки. Сумнозвісна комедія Лаші Бугадзе «Солдат. Любов. Охоронець і... Президент», яка коштувала постановникові звільнення зі створеного ним театру, при всій філіграні театральності, дещо розчарувала мене. Простакуватим здався текст п’єси. І ще, я зміцнилася в думці, що доки те, що відбувається, не пережите, не проаналізоване глибоко, доки киплять пристрасті і викид жовчі зашкалює, відчуття міри може зрадити.

А ось свіже дихання «Сезону полювання» Тамаза Чіладзе зачарувало. Він для мене неймовірно співзвучний із сьогоденням, адже багато хто з нас живе, немов перебуваючи у примарному світі якоїсь гри. Живуть ніби на чернетку, в очікуванні чистих прописів, де каліграфічно все, врешті-решт, буде написано начисто. Роберт Стуруа зміг перетворити фантасмагорію на високу трагедію. Сценографія Темура Нінуа, музика Гії Канчелі, з органічно вплетеними в неї фрагментами Й. С. Баха, Ф. Черчиля, Г. Стотгарта и Г. Руба, стилістично підкріплювали режисерський малюнок. А блискуче втілювали все це актори. Усі вони працюють ювелірно тонко, але виконавці головних ролей — Ія Сухішвілі і Зука Папуашвілі — абсолютно зачаровують.

Залишається лише сказати, що приїзд театру ім. Шота Руставелі і можливість зустрічі зі справжнім Майстром — Робертом Стуруа, вже вкотре безумовна заслуга Посольства Грузії в Україні, яке на чолі з паном Послом Гріголом Катамадзе надзвичайно багато робить для популяризації грузинської культури.

— Роберте Робертовичу, рада знову вітати вас у Києві, який для вас завжди був практично другою батьківщиною. Перше питання стосується, на жаль, не театру. Нещодавно прочитала вислів глибоко шанованого мною Фазіля Іскандера, де він наводить жахливу для мене думку, що бути чесним і жити чесно, як це не дивно, було легше при Радянському Союзі. Ми всі стали самостійними державами, пережили непросте двадцятиріччя, постійно спостерігаємо один за одним: як там, виходить? Багато хто в Україні з надією дивиться на зміни, що відбуваються в Грузії. Водночас, через політичні чвари, за наказом зверху ви йдете з театру ім. Ш. Руставелі, втрачаєте роботу всього життя. Зараз прийшов новий уряд, ви повернулися, оскільки вам повернули театр. Які враження від реформ, що відбувалися, відбуваються і, на вашу думку, відбуватимуться?

— Ну ця фраза Фазіля, думаю, якоюсь мірою може бути правдою. Скажімо, в геометрії є постулати, на яких будуються вчення Евкліда або Лобачевського, так само вони мають бути у всілякої нормальної людини. Зараз настільки зло і добро перемішалося, що нам стає складно розуміти, що відбувається, важко визначити ворога, причини того, що відбувається. Деколи нам здається, що це вже якісь інші сили діють, не люди, що від нас, людей, нічого не залежить. Трохи депресивний стан у суспільства існує. Що ж до політики, реформ, важко сказати, чим експеримент завершиться, але, бачу, це сім’я — Сталіна і Берії, взагалі зла — воно міняється, модифікується, мімікрує. Це завжди небезпечно. А добро завжди залишається добром, це незмінно.

— Воно менш помітне?

— Так. Зло ж повсякчас з’являється в іншому образі. Хоча є кліше — воно завжди приходить під личиною добра, обіцяє його нести всім, солодко співає про народ, але маска швидко розчиняється, вони самі оголюються, зриваючи її. Тому я втратив надію й інтерес до політики. Зверніть увагу на те, що відбувається в «освічених» країнах, наприклад у Великій Британії, Франції, Німеччині. Бачу, там теж людям вже набридло, що якісь трієчники, які недовчилися, неталановиті, кидаються в політику. Їм тільки й залишається — виливати на нас свою неспроможність. Ось померла Маргарет Тетчер. Я дуже люблю Британію, але коли бачу по телевізору, що люди у карикатурних масках спалюють її портрети і радіють з приводу її смерті, розчарування в мені відбувається. Ну, як можна... Почекайте, нехай поховають, нехай пройде якийсь час. Я бував в Англії часто і знаю, що вона не зло принесла країні, дуже багато хорошого зробила. Але, мабуть, люди стали злішими, менш освіченими. А може, справа в етичних засадах?.. Загалом зараз Грузія, як не дивно, надзвичайно мене розчарувала. ХХ століття почалося зі вбивства святої людини — Іллі Чавчавадзе, письменника, який дійсно був справжнім патріотом. Його вбили, і ця смерть немовби стала дірою, через яку проповзла всіляка сволота... У мене немає райдужних надій, не вірю, що люди, які сідають в ці крісла, можуть зберегти цілі й ідеали, які у них, можливо, були колись, в юності. Мабуть, якісь бактерії в процесі життя їх знищили.

— Ви шкодуєте про повернення в театр?

— Чи маю я право на це? Продовжуватиму, хоч що б там відбувалося. Я не зможу вже нічого змінити хоча б тільки тому, що мої друзі втратять надію на багато чого. Зараз стаю героєм не за покликанням, а швидше... Обов’язок це вже. Зроблене не здавалося мені героїчним вчинком, але вже не можу йти на компроміс.

— Повернімося до театру. Коли настають нові часи, зазвичай літератури, драматургії немає, письменники не встигають осмислити те, що відбувається. Є переважно публіцистика. Грузинський театр для мене в цьому плані — чи не єдиний, де реально існує сучасна драматургія. Звідки вона отримує своє натхнення?

— Коли в 90-х у нас не було світла, було холодно, мене дивувало, що глядач дуже активно ходив на наші вистави... Чомусь тоді я ставив дуже довгі постановки, люди мерзли, але сиділи і зацікавлено слухали. Мабуть, театр у Грузії перебуває не на узбіччі життя, він включений немовби в саме життя. Ну, гуляння, скажімо, день народження. В українському народі бачу ті ж риси. Все театралізовано дуже. І саме ставлення до театру не побутове. Почнемо з того, що для грузин нудьгувати в театрі — просто непристойно. Театр — свято, театр — випадання з нудного життя, не обов’язково очікують веселості, нехай трагедія, але це дає якусь правду. Тому і драматурги, мабуть, відключаються від побуту. Хоча я не зовсім переконаний, що все так добре, як ви кажете. Принаймні відчуваю, що театр — це не газета, не публіцистика. В ті роки, радянські, коли ми ставили, наприклад, «Річарда» або «Ліра», старалися, залишатися в галузі мистецтва, бо в Радянському Союзі дуже багато театрів виїжджали за рахунок «потреби дня». Коли раптом почалася «перебудова», багато театрів «збанкрутіли», аби вижити, відчайдушно заграють з глядачем.

— Чому вистава за п’єсою Лаші Бугадзе «Солдат. Любов. Охоронець і... Президент» мала такі наслідки? Мене дивує, знаючи ваші постановки, що зачепила так глибоко саме ця вистава, тоді як про мерзенність влади набагато жорсткіше і в «Річарді», і в «Лірі». Що так образило?

— Думаю, жанр. Він начебто веселий трішки, але дуже знущальний, люди можуть витримати порівняння з Річардом, навіть якщо є тиранами, але пережити відвертий сміх дуже складно.

— Як самому собі правду говорити?

— Своїм студентам завжди говорив: обов’язково перед сном говоріть собі правду, якою б вона не була страшною.

— А як перевірити, чи говорять?

— Це відчувається потім, я відчуваю, бачу, в театрі, думаю, це обов’язково, бо так проводиться психологія героїв: не знаючи свого, не виходить образ. Усі свої слабкості, гріхи, все повинно враховуватися, і, повторюю, — не брехати...

— Література і театр ХХ століття майстерно використовували у спілкуванні з глядачем езопівську мову, і він слухав, затамувавши подих. Театр ніс просвітницьку функцію. А зараз?

— Знаєте, нова влада постаралася обдурити молодих, і їхні знання стали несподівано різко бідними. Настільки, що говорити про духовну сферу з ними дуже складно. Скажімо, перебуваючи за кордоном, на рок-концерті зустрічаю ту ж публіку, що й на симфонічному. У нас же не можна уявити собі, що підеш на попсу і тих самих слухачів побачиш у концертних залах. Тому зараз театр не знає, з ким говорити. Нам же теж потрібен зворотний зв’язок. Я ставив «Бурю», це було в межах фестивалю «Черешневий ліс», вони фінансували нас, після прес-конференції до мене підбігла дівчина з телебачення і говорить, що хоче інтерв’ю взяти коротке. Доки камеру готують, вона просить: «Роберте Робертовичу, якщо можна, дуже швидко розкажіть сюжет «Бурі».

— Ви сьогодні працюєте в Москві, в театрі Et Cetera, й у себе, в Тбілісі. Це абсолютно різні системи, різні школи. Чи є особливості роботи в національних театрах?

— Думаю, в Росії попри дуже високі традиції умовного театру, маю на увазі Вахтангова, Мейєрхольда, Таїрова — це були зірки світового театру, вони все-таки стрималися в межах побутового театру. В межах такого собі удавано-психологічного театру. Тому зараз не можуть навіть Чехова грати. У п’єсах Чехова весь час стрілянина, крики. Ці пристрасті не можуть бути зіграні прямолінійно, так, як вони грають. Не вірю, що так виглядає вибух людський, причому, слов’янської душі. Ця побутовість і постійні питання, як я це роблю, чому, що зі мною тощо — мені видаються смішними. Я пригадав: на майстер-класі якийсь режисер увесь час ставив запитання, чіплявся до відомого шекспірознавця: де відбувається третя сцена в «Отелло»? Там не зовсім зрозуміло, чи то спальня, чи то — зала. Довго чіплявся. І отримав відповідь шекспірознавця — дія всіх п’єс Шекспіра на сцені відбувається. Це для багатьох національних театрів незрозуміло. Навіть англійський театр, а це перш за все геніальний Шекспір, перебуває в межах якогось дуже реалістичного, в поганому сенсі, дійства. Грузинський же театр за своєю психологією, психофізикою не може перебувати в побуті.

— Роберте Робертовичу, хочу привітати з ювілеєм, що наближається, нехай Господь дає вам здоров’я на довгі роки, дуже сподіваюся, що ми ще не раз зустрінемося і в Тбілісі, і в Києві. Що плануєте наступного разу показати українському глядачеві?

— Після того як мене вигнали з театру, Іванішвілі, нинішній прем’єр-міністр, повернувши мене в театр Руставелі, запропонував на його гроші побудувати поруч маленький театр. Ми побудували такий театр, там декорації неможливі, і там ставлю зараз Марію Каллас, п’єсу досить посередню, «Майстер-клас». Я її значно переробив. Потім думаю ставити таку дивно-політичну п’єсу, якщо ви дивилися мою виставу «Кваркваре», той же автор, це одна з його перших п’єс. Три дівчини, як у Метерлінка, сидять і чекають когось. Рятівника, скажімо, кожної з них. Ними керує якась жінка, якої не видно. Я хочу змішати ці п’єси, додати Беккета, і всю політику гратимуть жінки, чоловіків там не буде.

— Це подарунок жінкам-актрисам, адже для них ролей завжди мало?

— Мало, правду кажете (сміх). Потім їду до Аргентини ставити Юджина О’Ніла «Траур личить Електрі», три великі п’єси.

— Аргентинські актори, аргентинські театри чи запрошені з усього світу?

— Аргентинські. Дуже люблю Буенос-Айрес, там мене всі знають.

— Вони за ментальністю схожі трохи на грузинів?

— Схожі. Суміш італійців, іспанців, євреїв і трішки слов’ян і німців. Божевільна гримуча суміш вийшла, в сенсі пристрастей. І в Москві ставитиму «Комедію помилок» Шекспіра з молоддю калягінською.

— Дай вам Боже сил і щоб вам не заважали. Можете назвати когось із правителів, які мають або можуть собі дозволити почуття гумору?

— Не думаю, на жаль, що такі є...