Проклята логіка

Тоді всі навколишні села були неймовірно бідними, це була справжня глушина, до найближчої станції Віттгенштайн ходив лісом десять кілометрів. У великому незграбному будинку зберегли його кімнату: сконструйоване ним самим дуже незручне ліжко, стіл, нічну вазу, таз для вмивання. Харчувався Людвіг Віттгенштайн усе життя кашею -вівсянкою та молоком.

Учителювання Віттгенштайна в селах далеко від Відня було навіть сенсаційне: уявімо собі, що кудись у провінцію поїхав син, скажімо, Рокфеллера або Круппа. Людвіг Йоганн Йозеф Віттгенштайн був спадкоємцем невдовзі померлого сталевого короля Австро-Угорщини, одного з найбагатших людей країни. Він відмовився від батькової спадщини на користь рідні і зобов’язав її виплачувати чималу допомогу бідним інтелігентам. Віттгенштайн мав німецьку інженерну освіту і перед війною отримав ще й англійську, але головне, що його захопило, була нова філософія, яка спричинила відкриття в галузі логіки й основ математики. В Англії Віттгенштайн учився в Кембриджському університеті в Мура і Рассела. Його добре знали й цінували. Щоправда, на Рассела спочатку він справив враження божевільного, але вже за короткий час великий англійський мислитель схилявся до думки, що Віттгенштайн радше геніальний. У роки війни Віттгенштайн, звільнений з армії за станом здоров’я, жив у Відні і працював. Напружена й самовіддана робота завершилася публікацією «Логіко-філософського трактату» 1921 року. Під кінець війни і напередодні поразки Австрії Віттгенштайн (щоб страждати, як і всі!) записався в армію добровольцем, невдовзі опинився в італійському полоні, а після звільнення з полону — тут, у школі коло Кірхберга.

Віттгенштайн був дивним учителем. Він закінчив спеціальні курси, але бодай елементарних правил не дотримувався. Урок, якщо так можна це назвати, в нього міг продовжуватися дві години і більше, ніяких програм він не визнавав. Віттгенштайн не розумів, для чого вчити арифметику, коли можна розв’язувати задачі алгебраїчним способом, а діти не розуміли, як можна рахувати літери. Він сердився, лаявся і навіть бився. За це, власне, і був звільнений зі школи. Утім, Віттгенштайн щоразу дуже переживав свою нестриманість і ходив до ображених додому вибачатись. Батьки, може, і не заперечували б проти строгості, але вчитель залишався незрозумілим, не ходив випити до шинку, побалакати, не збирався стати чиїмось зятем. Словом, його самопожертва виявилась нікому не потрібною.

У шкільній історії Людвіга Віттгенштайна видно не тільки його особистість, але й характер його світогляду. Він був людиною несамовитої чесності і в повсякденному житті, й у філософії. Віттгенштайн відкидав принади житейського благополуччя, бо вважав, що багатство заважає відчувати справжні радощі життя. Аскетичним залишався його побут і в Кембриджі, де він став професором; заняття він проводив у тій же кімнатці, де жив і де були лише стіл, ліжко і кілька стільців. Видрукував Віттгенштайн лише невеликий «Логіко-філософський трактат» та словничок для учнів початкових шкіл, яким ніхто не користується. Зате все життя думав над найпростішими, здавалося б, речами. Зрештою, він знайшов відданих послідовників, на яких і залишив 30 тисяч аркушів нотаток. Та ще пляшку від молока, яку, кажуть, демонструють у Кембриджі. На основі записів його учнів опубліковано після його смерті книжку «Філософські дослідження». Оце й усе, що залишилося від невгамовного, нетерплячого, сповненого жаги пізнання і прагнення віддати все людям мислителя.

Бертран Рассел, який розв’язував чимало складних технічних задач у логіко-математичній сфері, після спільної з Віттгенштайном роботи вигукував: «Яка проклята ця логіка!» Віттгенштайн працював важко і не відчував, що хтось не витримує його навантаження. Одного разу його вчитель Мур після операції мав із ним дуже важку і тривалу дискусію, під кінець якої леді Мур зауважила, що впертість і гарячкуватість Людвіга може зашкодити здоров’ю її чоловіка. Віттгенштайн відповів, що для філософа смерть під час дискусії є почесною.

Після «Трактату» і невдалого вчителювання Віттгенштайн вирішив, що його життя фактично закінчене, бо все у філософії, що міг, він зробив. Урятувала його сестра: вона втягнула Людвіга в будівництво свого нового будинку у Відні. У цьому будівництві Віттгенштайн розкрився як архітектор, із високим почуттям новітньої естетики. Хоч як дивно, але це стало початком його повернення до філософії. 1929 року він виїхав до Англії і почав працювати на кафедрі Мура. Через десять років Мур передав йому завідування цією найпрестижнішою філософською кафедрою Англії.

Після аншлюзу Австрії 1939 року його сестру було арештовано, а потім випущено з в’язниці. Річ у тім, що Віттгенштайни мали єврейське походження. Це славетне в Австрії князівське прізвище вони носили тому, що колись були власністю знаменитих аристократів Віттгенштайнів. Батько Людвіга прийняв християнство, але для нацистів це нічого не важило. Проте гауляйтер Австрії Зейсс-Інкварт знав сім’ю Віттгенштайнів і клопотався перед Гітлером за неї. Кажуть, що Гітлер особисто пам’ятав Людвіга Віттгенштайна: вони були однолітки і вчились у Лінці в одній школі. Так чи інакше, але сестра одержала довідку, що сім’я Віттгенштайнів є німецькою і до неї рейх не має претензій, а Людвіг Віттгенштайн після цього прийняв англійське підданство і добровільно пішов в армію, де аж до перемоги служив простим санітаром у військовому госпіталі.

Людвіг Віттгенштайн помер від ракової хвороби 1951 року у віці 62 років. Перед смертю він сказав: «Передайте їм, що я прожив щасливе життя».

А до чого ж усе-таки тут Кірхберг? Річ у тім, що, власне, Кірхберг тут ні до чого, в ньому Людвіг Віттгенштайн ніколи не жив. Зате в Кірхбергу 1974 року народилось філософське товариство імені Віттгенштайна, і сталося це завдяки відданості і наполегливості місцевого ветеринара, доктора Адольфа Гюбнера та його нині покійної дружини, фрау Лотти. До 1991 року доктор Гюбнер був президентом товариства. 1976 року на 25-річчя від дня смерті Віттгенштайна зусиллями цього товариства було проведено Перший міжнародний Віттгенштайнівський симпозіум. З того часу такі симпозіуми проводяться щорічно. У них беруть участь учені з усього світу. Щороку визначається тема симпозіуму; цього року предметом обговорення були проблеми етики, зокрема в політиці.

Доктор Гюбнер водив нас гірськими стежками, якими любив гуляти Віттгенштайн і які сьогодні прикрашені табличками з його афоризмами. Кажуть, що ці думки сьогодні чудово розуміють усі місцеві жителі, які до них уже звикли, як до свого інтелектуального оточення. Я дуже в цьому сумніваюся. Віттгенштайна зрозуміти важко. І в цьому його привабливість. Адже філософ хотів оцінити не те, про що ми говоримо, а те, про що мовчимо.

Він прагнув не стільки давати людям відповіді, скільки сформулювати найглибші питання, привідкривши безодню замовчуваного. Тому всі конкретні і практичні відповіді залишились уже в історії, а питання Віттгенштайна вимагають нової і нової роботи думки.

Кияни не вперше беруть участь у віттгенштайнівських симпозіумах, одному з найавторитетніших філософських форумів Європи і світу. До речі, як раніше неодмінно зазначалося в радянських біографіях зарубіжних діячів, Віттгенштайн мав ліві симпатії і 1936 року відвідав СРСР (його запрошували чи то на професорство в МДУ, чи то на кафедру в Казань). Він відмовився й ніколи не коментував своїх поїздок у Росію. А втім, люди, які мали з ним контакти, або зникли, або відсиділи своє «за зв’язок із ворогами народу».

№175 15.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»