Прорив

Перші побачені прем’єрні вистави, якими «великі» столичні театри відкривали новий сезон, оптимізму у погляді на майбутнє українського театрального мистецтва не надавали. Виключенням стала прем’єра у «малому» театрі «Золоті ворота». Там Максим Голенко поставив «Королеву краси» Мартіна МакДонаха, який украй рідко з’являється на нашій сцені. Хоча висловлене режисером в одному інтерв’ю твердження про те, що творів відомого ірландського драматурга не побачиш на київській сцені, не відповідає фактичному стану речей, він усе ж правий по суті. А суть полягає у тому, що керівники столичних  театрів ігнорують п’єси МакДонаха, який нині є одним із найбільш популярних західних драматургів. А якщо хтось і бере його твори в репертуар, то відводить їм роль падчерки, як це сталося, наприклад, у театрі «Сузір’я». Там «Людину-подушку» грають на призначеній для двох із половиною десятків глядачів «мікросцені», хоча в головній залі театру нараховується усього вісімдесят місць.

Для М. Голенка, який носився з п’єсами несамовитого ірландця понад десять років, байдужість українського театру до його улюбленого драматурга видається вкрай несправедливою. То ж він, нарешті, поставив першу, написану усього за вісім днів п’єсу МакДонаха «Королева краси», хід якій на міжнародні підмостки (і, відповідно, іншим творам письменника) наприкінці 1990-х дав Бродвей. Тепер режисеру залишилось подарувати сценічне життя шістьом із семи п’єс ірландця, якого у театрі «Золоті ворота» він поставив у жанрі чорної комедії.

Визначальним для жанрового рішення «Королеви краси» стало призначення на роль Мег (літньої жінки, яка веде неоголошену війну зі своєю донькою) актора ТЮГу  Олександра Яреми. Він, вдаючись до відкритого гротеску, і задає тон усій виставі про незбагненну природу людської ненависті, яка поширюється навіть на найрідніших, найближчих людей. Крайній егоїзм Мег, яка не просто шкодить своїй сорокарічній доньці у побуті (наприклад, маючи цистит, постійно виливає з відра сечу в раковину на кухні), а й не дає їй вийти заміж, міг би видатися літературним перебільшенням, якби під дахами і наших хрущоб, не велися такі самі сімейні війни. А оскільки Морін (прекрасна робота Катерини Башкіної-Зленко) не є святою, то вона відповідає матері на її «любов» не лише відвертими образами і криком, а й тортурами (виливає розігріту олію старій на руку)... Брати Рей (Андрій Лелюх) та Пато (Андрій Поліщук ), які з’являються у цьому божевільному домі, не лише не приносять миру, а й невільно стають причиною ще більшого загострення конфлікту. Останній, називаючи Морін «королевою краси», готовий з нею не просто одружитися, а й забрати жінку з глухої провінції до Америки. Та, щоб не залишитись на самоті, мати спалює листа з пропозицією нареченого, прирікаючи доньку на таке ж нещасне, сповнене болю, страхів  та відчаю животіння, якого зазнала сама...

Можна лише дивуватись тому, що ця п’єса досі не стала популярною в Україні, адже вона  є злободенною для нас не лише через упізнавані соціальні типи та ситуації, а й своїм політичним підтекстом. Однією з причин конфлікту Морін із матір’ю є те, що Мег ігнорує рідну ірландську мову та культуру,  вважаючи «своїм» усе англійське — (ця ситуація дзеркально відображає наші стосунки з північним сусідом). 

Намагаючись збагнути природу того спротиву, який більшість керівників вітчизняних театрів виявляють не лише щодо МакДонаха, а й, наприклад, до нашого драматурга Наталі Ворожбит та інших «новодрамівців», усвідомлюю, що вона криється все у тій же совковій психології, яка нині є найбільшою перепоною на шляху до реформ у всіх сферах життя. «Нова драма», що належить перу іншого покоління, яке не знає ідеологічно-цензурних утисків, і тому не вважає за потрібне говорити езоповою мовою, називає речі своїми іменами. А наші пострадянські митці до цього не звикли. Вони сам театр, гру (у цьому переконував мене художній керівник одного з обласних театрів) сприймають як обман, лицедійство розуміють як лицемірство. Будучи зараженими лицемірством, яке з інтернаціонально-комуністичного тепер перефарбувалося на національно-православне, вони самі не в стані збагнути, що гра може бути способом пізнання Правди, що вона може привести до одкровення. Про те, що маємо справу у цьому випадку не просто з лицемірством, а з втратою самої здатності бути правдивим (звідси і фальш, штампи, рутина на нашій сцені). Саме як протест проти показної, фальшивої душевної цноти я сприймаю наявність ненормативної лексики у тій же «Королеві краси». Думаю, що нею наші молоді режисери та драматурги перехворіють, як тільки-но відчують, що набули свій власний голос, що їх почули.    

Власне, в усій цій історії є певний парадокс,  своя іронія долі: прорив до соціальної правди на вітчизняній сцені здійснює театр, сусально-історична назва якого ніяк не асоціюється з іменами МакДонаха чи того ж Сігарьова, фактура п’єс яких віддає не золотом, і навіть не бронзою, а у найкращому випадку, землею, камінням, бетоном, а у гіршому — екскрементами та смітниками. Що ж, спробуємо побачити в усій цій ситуації певну метафору — можливо, керований Стасом Жирковим театр стане тими «воротами», через які українське театральне мистецтво увійде у свою золоту добу?