Прощавай, Велика Галино!..

У вівторок, коли стало відомо про кончину великої оперної співачки Галини Вишневської, російські канали змінили сітку мовлення, щоб показати телеінтерв’ю із цією приголомшливою жінкою, що зберігала гордовиту поставу до останніх своїх днів. Саме так — вона завжди зберігала «пряму спину» — і у творчості, і в житті. Тому і стала чи не найзнаковішою фігурою російської інтелігенції, уособленням тієї самої Росії, яку ми любимо. І яку — впритул не помічає наше ТБ, що при цьому не гидує показувати сучасну телевізійну російську нісенітницю і нез’ясовно прямо паталогічно ностальгуюче за радянськими часами. А тим часом, Галина Вишневська теж з тієї, радянської епохи. Проте її приклад, що в будь-які — найпідліші й найбезвихідніші часи — можна залишатися людиною «з прямою спиною».

«Вишневська народилася 1926 року.
Під час Великої Вітчизняної війни вона була в обложеному Ленінграді, пережила блокаду, служила в частинах протиповітряної оборони.
А у 18 років почала співати в Ленінградському обласному театрі оперети, де їй незабаром довірили виконувати сольні партії. Відпрацювавши в театрі декілька років, вона йде — щоб за допомогою Гаріної навчитися співати по-справжньому.

Після цього її взяли у Большой — незважаючи на відсутність професійної освіти, і в головному театрі країни вона швидко стала провідною солісткою, виконувала більше 30 партій, серед яких Тетяна з «Євгенія Онєгіна», Купава зі «Снігуроньки», Керубіно з «Весілля Фігаро», Батерфляй в «Чіо-Чіо-сан», Наташа Ростова у «Війні і мирі», Маргарита у «Фаусті».

Дружина великого Мстислава Ростроповича, вона ніколи не залишалася в тіні його музикантського таланту — щоправда, володіючи сильним і владним характером, уміла знаходити гармонію з великим чоловіком», — пише gazeta.ru

«Ця пара виглядала абсолютно фантастично. Вони одружилися через 4 дні після знайомства, надовго розлучалися — і Вишневська, і Ростропович багато їздили на гастролі, зокрема й за кордон. А на початку 70-х вони, вже прославлений музикант і співачка, поселили у себе на дачі Солженіцина, на якого радянська влада вела справжнє полювання за «заклики до скидання радянського ладу». Проте до певного часу чіпати діячів культури зі світовим ім’ям не наважувалися.

Нерішучість влади тривала недовго: 1974 року Вишневська і Ростропович вимушені були виїхати на тривалі гастролі — фактично це була еміграція. Через чотири роки висилку оформили юридично: подружжя було позбавлене радянського громадянства. «М.Л. Ростропович та Г.П. Вишневська, що виїхали в закордонні поїздки... систематично надавали допомогу ворожим СРСР зарубіжним організаціям, — говорилося в офіційному урядовому повідомленні. — Так, в 1976—1977 роках вони дали декілька концертів, грошові збори від яких пішли на користь білоемігрантських організацій».

Вишневська згадувала, що дізналася про позбавлення громадянства з випуску теленовин.
«Нас виштовхнули з Росії відразу. Я ніколи не думала, що доведеться виїхати. Якби у мене була атомна бомба, пробач мене, Господи, я б її кинула і здохла б сама з усіма разом, в такому я була стані», — розповідала вона.
Громадянство їм повернуть — через 12 років, 1990-го, на хвилі перебудови, рішенням Президії Верховної ради СРСР, одночасно з Солженіциним; цього разу новину подружжю повідомила газета. Щоправда, вони так і не скористалися пропозицією радянської влади, зберігши паспорти Монако. Але до Росії повернулися. Ростропович захищав Білий дім 1991 року і підтримував Єльцина 1993-го, а Вишневська була справжньою культуртрегеркою.

Вона дружила з керівництвом Росії, дуже цінувала Єльцина, їй вдалося домовитися з мером Москви Юрієм Лужковим про виділення ділянки на Остоженці для будівництва Центру оперного співу — абсолютно нової інституції, що фактично стала зразком у навчанні оперних виконавців. Вона не тільки викладала — при Центрі був і власний оперний театр. Вишневська вважала, що випускник консерваторії в кращому випадку «вміє співати, не не фальшивлячи».

«Щоб заробити ім’я, набратися досвіду, потрібна сцена. Ось ми її і надаємо», — говорила вона.
Випускники центру співають у Большому театрі, в Брюссельській королівській опері, в Дрезденській опері, Московському музичному театрі імені Станіславського та Немировича-Данченко.
Одним з дивовижних рядків її пізньої біографії стали зйомки у фільмі «Олександра» режисера Олександра Сокурова 2007 року. На знімальному майданчику вона опинилася далеко не вперше, проте ця стала для неї дебютом як драматичної акторки; попередні п’ять кінокартин в її послужному списку були фільмами-операми. Вона зіграла роль бабусі, що вирушає до Чечні до свого внука-солдата. Вишневська розповідала, як довго не хотіла зніматися, і погодилася, бажаючи віддячити Сокурову за його фільм «Елегія життя. Ростропович, Вишневська», що вийшов на екрани роком раніше.

Зйомки проходили безпосередньо в неспокійній Чечні, на сорокаградусній спеці; абсолютно невпізнанна в новому образі, Вишневська тримала на собі всю дію фільму.
Її заслуги — і як співачки, і як педагога — оцінені дуже високо. Вишневська — народна артистка СРСР (це звання їй повернуть разом із громадянством), удостоєна ордена Леніна. 2011 року вона отримала премію уряду Росії за створення школи оперного співу, а на початку грудня цього року — орден «За заслуги перед Вітчизною» I ступеня з формулюванням «за видатний внесок у розвиток вітчизняної культури і музичного мистецтва».

«ВОНА ЗАВЖДИ ГОВОРИЛА ТЕ, ЩО ДУМАЛА»

Світлана Добронравова, солістка Національної опери України — найкраща українська виконавиця головної партії опери «Катерина Ізмайлова» («Леді Макбет Мценського повіту») Шостаковича, яка працювала разом із Ростроповичем і Вишневською над мадридською версією «Леді Макбет Мценського повіту», розповіла «Дню»:
— Галина Павлівна була дуже цікавою пані з сильним характером. У ній поєднувалася жіночність і владність. Разом із Ростроповичем вони були чудовою парою. Відчувалося, що їм добре разом як на сцені, так і в житті. Я зустрілася з Вишневською, коли вона вже не виступала як оперна співачка на сцені, а допомагала своєму чоловікові як консультант, працюючи з молодими іноземними вокалістами.
Із Мстиславом Ростроповичем я познайомилася з легкої руки нашого відомого баса Анатолія Кочерги (вони працювали над постановкою опери «Мазепа»). Дізнавшись, що маестро збирається ставити «Леді Макбет Мценського повіту», Толя порекомендував мене. Вже потім я дізналася, що на партію Ізмайлової шукали людину два роки, і все ніяк не могли знайти співачку. Я поїхала до Лондона на прослуховування. То був відчайдушний для мене період — їздила на різні прослуховування, і все невдало. А цього разу ні концертної сукні, ні туфель, навіть нот із собою не взяла. Нервуючись, замість того, щоб назвати диригента Мстиславом, я його чомусь Святославом Леопольдовичем нарекла. Ростропович не опирався, відгукуючись на нове ім’я. Коли з’ясувалося, що я приїхала без нот, він дуже здивувався й зауважив: «У мене ноти є, але не тут, а в Парижі». Що робити? Запропонувала: «Хочете, я заспіваю а капела найскладнішу арію?» («Я однажды в окошко увидела». — Т.П. ) «Дайте їй фа-дієз», — сказав Ростропович акомпаніаторові. І я почала співати арію, як російську пісню. Закінчую, а Мстислав Леопольдович обертається до імпресаріо й говорить: «Оформлюйте контракт». Тієї хвилини я навіть не розуміла, що витягла свій зоряний квиток. Це був кінець 1999 року, а 2000-го ми вже показували в Іспанії прем’єру.

Це був міжнародний проект. Мій партнер, який виконував партію Сергія, — британський співак Крістофер Вентріс. Бориса Тимофійовича співав чех. Хор — із Болгарії, музиканти — з Іспанії. Ростропович — диригент. Галина Вишневська була педагогом-репетитором постановки. Вона багато займалася з іноземцями російською мовою, проходила кожну фразу зі співаком і допомагала розкрити образ, який грав актор.
Галина Павлівна Ізмайлову бачила абсолютно іншою, ніж я (вона знялася у фільмі-опері, а на сцені ніколи Катерину не співала). Вишневська вважала, що Катерина досить обмежена жінка: «Яке кохання, про що ти говориш? Вона лускає насіння з ранку до ночі, й їй «ску-у-учно»! Але ж якщо уважно прочитати лібрето, то Катерина — глибоко нещасна жінка. Ізмайлова, хоч і була п’ять років заміжньою, але з чоловіком, як родинна пара, вони не жили. Її чоловік — самодур, що викликає в неї відразу. Тому Сергій (після першої ночі з Катериною) сміється, що вона діва. У другій редакції опери цю сцену композитор скоротив. Але вона дає ключ, розкриває одну зі сторін життя моєї героїні. Тому, коли ми з партнером домовлялися, як гратимемо любовну сцену, я попросила перекладачку мені допомогти, щоб Крістофер зрозумів усі нюанси взаємин героїв опери. Маю сказати, що Вентріс — чудовий актор, співак. Він жодного слова не знав російською, але так вивчив свою партію, що реагував вмить на кожне слово, а співав взагалі без акценту (домігся гарної вимови, багато займаючись мовою).

Після прем’єри в Мадридському театрі «Реаль» відбулася прес-конференція. Багато критиків, журналісти, члени Клубу поціновувачів опери сперечалися про героїв, особливо — про Катерину. Мене запитали: «Як ви порівнюєте Макбет та Ізмайлову»? Я відповіла, що Катерину як жінка можу виправдати: вона сильно кохала й заради кохання пішла на жертви, засліплена своєю пристрастю, а Макбет я зрозуміти не можу, оскільки леді пролила кров заради багатства та влади. Пролунали бурхливі оплески. І з тієї миті я зрозуміла — мою Ізмайлову глядачі прийняли...

У Вишневської був доволі непростий характер. Я її побоювалася, знаючи, що вона виконувала роль Катерини Ізмайлової в однойменному фільмі. Для неї Шостакович писав романси. Одного разу після репетиції Галина Павлівна розговорилася. Виявляється, першими поставили «Катерину Ізмайлову» в Московському театрі ім. Станіславського та Немировича-Данченко, а не в Большому, хоча всі вважають, що Шостакович цю оперу написав спеціально для цього театру. До речі, Шостакович і Ростропович із Вишневською дружили домами, їхні дачі були поряд. Можливо, тому ця відома пара вважала, що володіє певним авторським правом на твори композитора, не дозволяючи іншим музикантам і співакам відхилятися ні вправо, ні вліво. Наприклад, у моїй партії окремі частини я не співала, а кричала, говорила речитативом. Галина Павлівна послухала й покликала до себе в залу. Сидить, як сфінкс, і менторським тоном вичитує: «Яке ви маєте право сваволити?» Мій аргумент один — невже це погано? Добре, я заспіваю рівно, і який характер матиме Ізмайлова? Вишневська зрозуміла, що я — досвідчена співачка, й відступилася, зосередивши свою увагу на молоді. До речі, після прем’єри в Мадриді вона прийшла за лаштунки, поцілувала, привітала мене, потім, стиснувши губи, повідомила: «Преса вважає, що це найкраща вистава епохи!» — і гордо пішла. А я стою й міркую: може, образилася на мене Галина Павлівна? Адже в оперному світі, навіть закінчивши кар’єру співачки, вона вважалася найкращою Катериною.

Знаєте, мене приголомшувала сила духу Вишневської. Вона ніколи не займалася підлабузництвом і завжди говорила те, що думає. Це була особистість, і пам’ять про співачку житиме в серцях людей, які чули, як вона співала, й у тих, кому пощастило спілкуватися та працювати з нею. Я щаслива, що доля подарувала мені зустрічі з цією Жінкою й Співачкою з великої літери!

«ДЛЯ МЕНЕ ГАЛЯ БУЛА КРИТЕРІЄМ ПРАВИЛЬНОСТІ ЖИТТЯ»

Юрій БАШМЕТ, альтист, диригент, педагог:

 — Зі смертю Галини Вишневської в російському суспільстві утворилася величезна тріщина, — повідомляє izvestia.ru.
Для мене Галя була критерієм правильності життя. Коли такі люди йдуть, я не розумію, хто тепер говоритиме правду? Адже хтось має це робити? Вишневська ніколи не сприймала жодної брехні. Можливо, саме цим вона й приваблювала Ростроповича.
Я познайомився з родиною Ростроповичів якраз перед їхньою еміграцією. На прощальному концерті Слава диригував Шостою симфонією Чайковського. Я сидів у групі альтів і, як і всі ми, ридав. Після концерту ми завалили Славу квітами. Я не забуду слухачів, котрі дивом пробилися в артистичну й стогнали: «На кого ви нас залишаєте?»

Ми, на відміну від сьогоднішньої молоді, яка протестує зі стрічками незрозуміло проти чого, тоді справді ризикували, відкрито підтримуючи дисидентів. Адже на кожній репетиції сиділи представники органів.
Дивовижну автобіографію Вишневської було написано з ясною установкою — говорити тільки правду. Можете уявити — така красуня з Большого театру! Природно, в неї закохувалися всі, включаючи членів ЦК партії. Одного разу, коли за Галею приїхав Булганін, Слава сів на підвіконня, звісив ноги й сказав: «Якщо ти поїдеш, я зістрибну». Цей розділ своєї книжки Галя дуже мудро зупинила. Вона відчула: якщо продовжувати — почнеться брехня.

У нас з нею були флюїди, хоча я набагато молодший. Було багато кумедних речей, про які я зараз не говоритиму. Розповім лише про один випадок. Одного дня вона запросила мене на білий танець.
«Що в тебе за захоплення? Що це за дівчинка? — підколола вона мене. — Якби королева або принцеса, я б ще зрозуміла». — «Де її зараз знайдеш, королеву?» — зітхнув я. Вона притягнула мене до себе і сказала: «Так от же вона. Перед тобою». Мені тоді було 40 років, їй — 66.
Галя була дуже мудрою жінкою. Вона знала душу Ростроповича. Ростропович і Вишневська до кінця життя зберігали іскорку в стосунках між чоловіком і жінкою. Із їхнього спілкування, з симпатичного антагонізму було зрозуміло, що вони нескінченно зацікавлені одне в одному.
Я неодноразово бачив усю родину Ростроповичів разом — наприклад, на фестивалі Слави в Евіані. І завжди Вишневська була царицею сімейства. Їхня родина — як англійський королівський двір. Керувала країною королева. Ростропович був імператором, але не родини, а планети музики. У родині він слухався дружину й був веденим.
Найголовніше, що мене приголомшує у Вишневській — залишаючись люблячою дружиною великого Ростроповича, вона примудрилася не дати всьому світові забути, навіть через багато років після завершення своєї кар’єри, що вона — Галина Вишневська.