Проста кар’єра Марчелло Клерічі
В український прокат вийшла відреставрована версія фільму Бернардо Бертолуччі «Конформіст»
«Конформіст» (Il Conformista, спільне виробництво Франції, Німеччини, Італії) знятий 1970 року тоді ще 29-річним Бертолуччі за однойменним романом Альберто Моравіа (1951).
Дія фільму починається в Римі 1938 року, в розквіт фашистської диктатури в Італії. Тридцятитрьохрічний аристократ Марчелло Клерічі (Жан-Луї Трентіньян) щосили прагне набути статус благонадійного громадянина. Він іде на службу до фашистів і одружується з симпатичною, але більше нічим не примітною буржуазкою на ім’я Джулія (Стефанія Сандреллі). Як стає зрозуміло з його спогадів, Марчелло з дитинства відчужений від батьків (мати — морфіністка, батько — в психіатричній лікарні), а також звинувачує себе в смерті красеня-водія Ліно, який чіплявся до нього (Марчелло упевнений, що застрелив Ліно, будучи 12-річним підлітком).
Марчелло з дружиною в медовий місяць вирушають до Парижа. Попутно він отримує завдання — вбити професора-антифашиста Квадрі (Енцо Тарашио), який емігрував до Франції після приходу до влади Муссоліні. Він має вийти на професора (Марчелло колись був його студентом, і крім того, закоханий у його дружину), при нагоді виманити його зі столиці і застрелити. Одним словом, аби остаточно стати своїм, необхідно вчинити зраду і вбивство.
«Конформіст» свого часу мав чималий успіх. На Берлінському кінофестивалі 1970 року він отримав приз журналістського співтовариства, пізніше номінований на «Золотий глобус» у категорії «кращий іноземний фільм» і на «Оскара» за кращий адаптований сценарій. Френсіс Форд Коппола, Мартін Скорсезе, Стівен Спілберг говорили про «Конформіста» як про перший сучасний фільм, що вплинув на них.
У радянський прокат картина потрапила в гранично покаліченому вигляді: скороченою на 40 хвилин (за словами режисера, урізаною «до повного невпізнання»), в чорно-білому варіанті, та ще й перемонтованою. Нині, хай і в обмеженому прокаті, вийшла не просто повна, але й відреставрована версія.
Свого часу фільм хвалили за формальне новаторство; проте геній кіноформи, радикал Жан-Люк Годар, якого Бертолуччі обожнював, відреагував на стрічку зневажливо. Сьогодні зрозуміло, наскільки театральною (в найгіршому сенсі слова) є стилістика «Конформіста» — з безліччю грубих мазків, з надмірною, або, навпаки, невиразною роботою виконавців; ключова сцена вбивства професора і його дружини перетворена на галасливий, затягнутий гіньоль. Намагаючись показати поступливість героя, Бертолуччі повністю стирає його особистість, зводячи характер Марчелло до набору рвучких рухів і не завжди мотивованих реакцій. Трентіньян — видатний актор, але завдання від режисера він отримав явно нецікаве. Всі політичні та екзистенціальні конфлікти зводяться, по суті, до обмеженого набору психосексуальних травм протагоніста.
Але що ж, власне, залишається від «Конформіста», якщо його естетика вже не діє? Лишається історія, навіть із мораллю.
Герой несе на собі подвійну помилкову провину: по-перше, вигадану ним самим — він думає, що вбив ту людину; інший тягар накладений «моральною більшістю» — Марчелло відчуває себе неповноцінним через свою приховану гомосексуальність. Аби заробити алібі, він і прагне стати зразковим членом суспільства, саме тому — а не за переконаннями — йде служити до фашистів (прекрасно знаючи їм ціну), одружується на нелюбимій, але добропорядній жінці, погоджується на принизливу медичну перевірку перед весіллям і врешті-решт за завданням партії береться до найбруднішої роботи.
Будь-яка тиранія якраз і тримається не на опричниках, гестапівцях чи КГБ-шниках, а на тих, хто пишається своєю відповідністю загальноприйнятій, хай навіть потворній нормі, кому не більше за всіх треба, хто знає свою жердину, не вистрибує, вважає, що його хата з краю, що всі політики однакові, що «все без нас вирішили» і міркує про те, що «немає однозначно чорного чи білого» навіть по сусідству з концтабором.
На конформістів спирався Янукович, на них спирається і Путін, а кривавий жах на Донбасі — це бунт угодовців, що звучить як оксюморон лише на перший погляд.
За зиму багато з нас конформістами бути перестали. Інколи несподівано для себе. Але нагадати про жах конформізму зайвий раз не зашкодить. Ось чому прем’єра цього, хай і переоціненого фільму, вельми актуальна.
Адже не всі пам’ятають рядки Олександра Галича, написані ще за сім років до виходу «Конформіста» в світ:
Вот так просто попасть в богачи
Вот так просто попасть
в первачи
Вот так просто попасть в палчи:
Промолчи, промолчи, промолчи.
Автор дякує кінотеатру «Київ» за сприяння в роботі над рецензією.
