Прилітайте знову!

Він залишив нам фільми: «Новели Красного Дому», «Комісари», «Іду до тебе», «Як гартувалася сталь», «Овід», «Шлях на Софію», «Мамо рідна, любима», «Богдан-Зиновій Хмельницький»... Залишив книжки прози і спогадів. Останню мемуарну книжку встиг підготувати до друку. Кажуть, у ній майже 800 сторінок...

ШАХІСТИКА

Що його вже немає — просто не віриться! Веселішої, креативнішої у бесідах людини я не знав і навряд чи взнаю. Говорив здебільшого він, особливо коли застілля. Іноді я одважно пробував вставити свої «двадцять копійок», він обривав: «Ти що, диплом тамади маєш? — Не маю. А то ви маєте. — Маю. Щоб ти знав, двадцять дві години тримав застілля кавказьке, диплом отримав. Так що ти мовчи. І слухай. — Та не маєте ви ніякого диплому. Інакше би він тут у вас, в кабінеті, висів на самому видному місці. — Ні, є. Приходь до мене додому, покажу...» Так і не показав, звичайно. Та й який там диплом?!

Познайомився я з Миколою Мащенком 1982 року, коли він знімав «Овода». Московський журнал «Искусство кино» попросив зробити з ним інтерв’ю. Вочевидь я йому не сподобався: надто молодий, несолідний. Пацан, словом. Та в редакції йому пояснили: не пацан, уже кілька років друкується в журналі (а кращого тоді не було), лауреат Всесоюзної премії з критики... Опісля таких поважних рекомендацій Мащенко змінив своє ставлення, і радикально.

— Ти в шахи умієш грати, — запитав він мене по телефону?

— Умію.

— То приходь завтра до мене додому — і пограємо, й інтерв’ю візьмеш.

Сіли грати. Микола Павлович першим же ходом одночасно посунув два крайні пішаки вперед. З таким «дебютом» я зустрічався уперше і навіть трохи розгубився: вочевидь метр грати у шахи не дуже-то вмів. А вигравати в десять-п’ятнадцять ходів якось незручно — переді мною сидів один із лідерів українського кіно. Та я даремно потерпав.

— Подивись-но, — сказав він мені десь на п’ятому ході, — які Зарочка гардини нові купила (болгарка Зара була тоді його дружиною).

— Де? А, красиві... Е, Миколо Павловичу, тут щойно стояв мій кінь. Поставте його назад.

— Я так і знав, що ти не дуже січеш в шахових дебютах! Нічого, я тобі подарую підручник, вивчишся.

На восьмому ході він знову звернувся до мене:

— А глянь, яку Зарочка картину намалювала. Тільки учора! (здається, Зара тоді вражала всіх своєю творчою продуктивністю — малювала по п’ять-шість полотен на день, Мащенко усе те бурхливо вітав і навіть влаштував її авторську виставку).

Я подивився.

— А, цікаво. Миколо Павловичу, ви мого слона поцупили. Що за жарти?

— Які жарти? Учись грати в шахи!

Десь на вісімнадцятому ході я здався, грати було вже нічим.

— Бачиш, критик не може встояти проти режисера! Учись, поки я живий. Я режисер, щоб ти знав. А то ти прийшов, думав, що розумніший від самого Колі Мащенка. От тепер став мені свої запитання...

Через років двадцять я нагадав йому цю історію. Що, ви думаєте, він відповів?

— Запам’ятай, Коля Мащенко не вміє грати в жодну гру, але завжди виграє!

— Миколо Павловичу, це і є формулою режисури. Нічого ви, бідаки, не вмієте, а всіма командуєте, директуєте!

ДИРЕКТОРІЯ

Роль директора Кіностудії імені Довженка він грав з видимою насолодою. До речі, режисерської освіти Мащенко не мав, а мав акторську, здобуту в Харкові (з тих років — дружба з Леонідом Биковим, ніжна й зворушлива). Директором став перебудовного 1987-го. Спершу програма включала лишень два пункти — позбутись специфічного запаху сечі, який ударяв у ніс кожному, хто заходив до адміністративного корпусу, і українізувати друкарські машинки (на них не було українських літер!). З цим якось упоралися, хоча й не одразу.

А далі більше — новий директор зробив ставку на молодих. На студії з’явилося об’єднання «Дебют» на чолі з Мащенковим товаришем Олександром Ітигіловим (разом вони зняли «Іду до тебе» і «Як гартувалася сталь»), і пішло-поїхало: Сергій Маслобойщиков, Олесь Янчук, Андрій Дончик, Віктор Приходько, Наталя Андрійченко... На відміну від деяких нинішніх поважних режисерів, Мащенко щораз бурхливо радів появі молодих. Накривали столи, з’являвся неодмінний дорогий коньяк. Микола Павлович п’янів — не від алкоголю, а від того, що ось воно, «плем’я молоде і незнайоме»!

До речі, саме Мащенко заснував колись молодіжний кінофестиваль «Молодість», і тепер годилося б заснувати приз його імені. Він, поруч Тимофія Левчука, так багато визначав у житті Спілки кінематографістів. І, може, найперше це: радість чужому талантові. Слівце «геніально!» злітало з його уст не завжди у згоді з реальною цінністю кінотвору, але це усе ж краще, ніж коли все малюється на ту ж літеру, тільки зовсім іншим словом. Із тих, кого я знав, тільки Богдан Ступка міг дорівнятися в цій радості таланту, особливо ж молодої людини. Може, тому їх і поховано майже поруч, у кінці центральної алеї Байкового цвинтарю.

А потім Мащенко полишив крісло гендиректора довженківців. Та у 1990-ті все рухнуло, кіностудія зачала хиріти, і Миколу Павловича закликали знову. Керував він до 2004-го, до свого 75-річчя. Потому передав бразди правління продюсерові Віктору Приходьку, який почав із заяви про те, що на тій студії нічого путнього ніколи знято не було — окрім Довженкової «Землі» та «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова! По-перше, то було злою неправдою. А по-друге, то було зрадою принципів Мащенка: пам’ять для нього була визначальним поняттям культури. Що рухає безпам’ятство, войовниче хамство, безвір’я? Озирнімось — от цю розруху воно й просуває.

Хоч був і директором, та зйомки епічного «Богдана-Зиновія Хмельницького» тривали з великими труднощами і перервами. Якось зустрічаю його на студії. «Щоб ти знав — приїздив до нас президент Кучма. Я показав йому наш матеріал, свого «Хмельницького»... Він плакав». Я з недовірою дивлюсь у його обличчя: «Ну да, заплаче він, як же! Це із нього коньяк крапав, яким ви його напоїли!» Мащенко обурено: «Що ти, що ти, це ж президент! Я сидів поруч, у темряві. Сльози текли, потім він обняв мене і подякував. Грошей пообіцяв — не мені, студії...» Як пообіцяв — так і «виконав». Хоча Мащенко вмів ладити із владою як ніхто, однак в останні роки і йому вдавалося те усе рідше.

ВІКОВЕ

Коли Мащенковим «Комісарам» виповнилося 25 літ, я написав статтю, де спробував по-новому потрактувати його справді видатний витвір (драматичні колізії віри і безвір’я були для режисера визначальними, його комісари так нагадують християнських першоапостолів!).

При першій же зустрічі потому Мащенко похвалив мене:

— Добре написав, Серьожо. Тільки дозволь мені запитати тебе: де ти був зі своєю трактовкою тоді, коли мою картину закривали, коли її били?

— Миколо Павловичу, я ще в школу тоді ходив...

— В школу? Яку ще школу?!

Виявилося, він швиденько підтягнув мене до свого віку, зарахував до «своїх».

Узагалі, здавалося, що вік був для нього дражливою субстанцією. Напередодні його 70-річчя я прийшов до нього із пропозицією влаштувати у Домі кіно ювілейний вечір.

— Е, сідай, дорогенький! Вип’ємо коньячку, тут мене обдарували... Хочу тобі сказати, що я оце недавно їздив до себе на Батьківщину, на Луганщину. Прийшли до мене моя хрещена мати (Боже, скільки ж тій хрещеній? — подумав я), дві двоюрідні сестри... Усі вони плакали, коли узнали, що в Києві збираються мій ювілей відзначати.

— Чого б то їм плакати?

— А того, що було воно не так просто, як ти оце собі думаєш...

І далі я вислухав чималеньку розповідь про те, як народився малий Миколка, а потім його кудись несли (під впливом коньячку, який без угаву підливав мені Мащенко, я вже не міг зрозуміти, куди і навіщо), потім кудись винесли, а далі захотіли зареєструвати рік народження, а воно ж якось не теє, і написали не так, неправильно...

Зрештою, я здався.

— Миколо Павловичу, я зрозумів одне — ви на двадцять років молодший від мене.

— Ну не двадцять, тільки ніякого ювілею, як бачиш, не виходить!

Щоправда, потому Лариса Роднянська (в її «Контакті» Мащенко зняв кілька документальних стрічок) таки загітувала влаштувати ювілей, і він відбувся — тільки в жанрі капусника, веселого і безтурботного, як сам ювіляр. Одначе ж із віком поводився обережно. Ну ніяк не міг повірити в те, що він — Коля Мащенко, красивий, улюбленець жінок! — і вже вісімдесят, і вже, і вже... Не здавався, хоча в останні три-чотири роки хвороби діставали усе настирливіше.

23 квітня він прийшов до Будинку кіно, на з’їзд кінематографістів. Сидів у президії, ми вітали його. Вже потім Іван Драч оповів, як пішли вони й посиділи трохи (на доріженьку, як з’ясувалося), того самого коньяку по чарчині випили. І Мащенко сказав зненацька: «Оце я вже тут в останній раз...» Щось він знав.

Смерть забрала його у ніч на 2 травня, у Страсний тиждень... Прощайте, дорогий Миколо Павловичу! Тільки не полишайте нас, одвідуйте, помагайте... Ви ж не можете не бути. Кооперуйтеся з Богданом Ступкою — і прилітайте!

Зайшов я нещодавно на кіностудію, й одразу в сад, посаджений Довженком. І тут же спогад. Микола Мащенко років із десять тому: «Ти знаєш, нарешті порахували, скільки в нашім саду дерев росте. Ніхто досі не рахував, сам Довженко не знав. А ми порахували.

— І скільки ж?

— Дев’ятсот п’ятдесят вісім!

— А хто ж рахував?

— А такий-то.

— Гм, так він же тверезий ніколи не буває! Це ж скільки разів він сад обійшов?

— Н-да, мабуть, прийдеться перерахувати заново...

Та не будемо рахувати дерева, посаджені видатними людьми. Це теж частина природи!

ДОВІДКА «Дня»

Микола Павлович МАЩЕНКО — відомий режисер і сценарист, лауреат Шевченківської премії (1983 рік) та Державної премії України імені Олександра Довженка (2011 рік), народний артист України, був професором Національної академії мистецтв України, академіком Академії телебачення України, викладав у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.

Про кіно Микола Мащенко, який народився в селі Мілуватка Луганської області, мріяв з дитинства. Після закінчення Харківського театрального інституту працював режисером театру. А з 1957 року — режисером, сценаристом і актором Київської кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка, з 1987-го по 2004 рік був директором цієї кіностудії. Свій перший фільм «Радість моя» Микола Мащенко зняв 1961 року. Його найуспішнішими роботами називають картини «Як гартувалася сталь» й «Овід», що відкрили молодих акторів Володимира Конкіна та Андрія Харитонова. «Великий Мащенко» — так називали відомого режисера всі артисти, яких він знімав у своїх стрічках.

Свою останню картину «Богдан-Зиновій Хмельницький» Микола Мащенко зняв п’ять років тому. Після важкої роботи майстер заявив, що на цьому ставить крапку в своїй режисерській кар’єрі.

Окрім кіно, ще однією пристрастю Миколи Павловича була проза й поезія. Як белетрист Мащенко випустив книги «Зоря для мами», «Мамо, рідна, єдина...», «Вся краса землі», поетичну збірку «Рими».

Микола Мащенко пішов з життя 2 травня. Йому було 84 роки. Поховали режисера на Байковому кладовищі.