Притча про шлях та спокуту
Чернігівський обласний академічний театр ім. Т. Шевченка завершив сезон прем’єрою «Вія» Наталі Ворожбит у постановці Андрія Бакірова
Власне кажучи, нових бакіровських постановок ми вже дещо зачекалися: понад рік чернігівці здебільшого мандрували по фестивалях та гастролях зі своїми визнаними хітами — «Комедією помилок», «Різдвяною ніччю» та «Комедією про... сенс існування». І от — свіжина, причому застосовано хитрий маркетинговий хід: прем’єру зіграли лише один раз — і закрили сезон, тож глядацький поголос та високий градус очікування наступних показів виставі гарантований.
...«Вій» Наталі Ворожбит — одна з найкращих сучасних вітчизняних п’єс, відома публіці завдяки сценічним втіленням «Даху» та, головно, новонародженого «Дикого театру», котрий створив їй репутацію твору трешевого та ненормативного.
Бакіров, як і годиться людині виваженій, зазирнув «під обгортку» провокативного тексту і побачив там не стільки навіть «докудраму» (як зазначено у програмці), скільки притчу — про шлях та спокуту.
Історія двох молодиків-іноземців, котрі потрапляють до вітчизняної глибинки і стають свідками-учасниками подій класичного гоголівського сюжету, оздоблених сучасними реаліями, розгортається тут у якомусь міфологічному просторі. Порожня сцена, задник з рядна, а за ним — щось на кшталт того, що у творах Макса Фрая зветься «зворотним боком Темної Сторони світу»: риштування, яке наче заросло павутинням, деревина, мотузки, лабіринт драбин (художник Ольга Горячева)... Опора цього світу — триєдина Сонька (стара — Любов Колесникова, та дві молодші — Оксана Гребенюк і Анна Владович), вітчизняний варіант Мойри, що плете загальну долю, та Дід Явтух (Валентин Судак) — сліпий козак, справжній Вій, який наче зійшов з графічних відтисків Якутовича. Мешканці цього світу — галасливі, питущі, завзяті — вбрані у сільський «вінтаж» а ля 70-і. Серед них нещасному французові Лукасу (Сергій Пунтус) геть некомфортно. Ні. Не так. Геть незрозуміло. Вони існують у площинах, що не перетинаються, — дарма намагається у будь-який спосіб ліквідувати цю цивілізаційну прірву «діаспорянин» Даміан-Дем’ян (Дмитро Літашов).
У цьому світі все непевно — географічні координати, обличчя, імена, час, події... Чи справді вбив Лукас «панночку» — Оксану (Ірина Лозовська та Ірина Юсухно), з якою познайомився через інтернет і на весілля якої і приїхав, тікаючи від власних «домашніх» душевних переживань? Чи зробили це інші, цілком реальні руки — чи, навпаки, якась інфернальна, незбагненна сила? Як пройшли перші дві ночі вичитування-відспівування Оксани Лукасом, і чи були вони взагалі, і що побачив він «там» — щоб стати ніби й спокійнішим, але чомусь втекти світ за очі перед третьою ніччю? Про це ми дізнаємося лише на словах — таких само нерозбірних і страхітливих, як і оповідки про «котлетки з хлопчика», «Гаврилову руку» чи «трьох чорнобильських сомів», що їх одвіку переповідають у цих Богом забутих місцях.
Зрештою, все це виявляється неважливим, хоча глядачеві й стає почергово то смішно, то моторошно. Найважливіша — остання ніч, коли Лукас вичитує по «панночці», цілковито у дусі часу, скайпом (тут Бакіров вибрав один з геть різних, на всі смаки, авторських фіналів).
У віртуальному просторі Оксана жива — ось вона, на заднику-екрані, як і всі, кого вже немає серед нас, але чиї відеоролики або сторінки у соцмережах можуть зберігатися вічно. Старовинна козацька молитва — про «мертвих, живих і ненароджених», про громаду, її очільників та військо, про убієнних та заморених голодом — ніби розчиняє невидиму браму, і от уже навколо Оксани, наче з туману, проступають постаті всіх персонажів, а за їхніми плечима — нові й нові шеренги, мільйони безіменних душ, завислих між світами.
Іронія історії — або ж «Євангіліє від Бакірова»: випадкова і нібито геть чужа людина відпускає на волю, з мороку й небуття, цілий нарід. І тоді яскраво й сонячно стає навколо, і Оксана — жива, он, пританцьовує у своєму розкішному вінку, і всі радісні та веселі, і бризки води розлітаються у променях світла, і падає, зникає моторошна завіса-задник між реальним і містичним, минулим і сьогоденням...
І все, що я переповідаю про виставу, — лише невеличка частка тих відкриттів, які чекають у ній на вдумливого та чутливого глядача.
