Пушкінська... дискотека

Знаменитий хореограф вперше в Україні показав балет «Онєгін», прем’єра якого відбулася чотири роки тому. Його вже бачили глядачі багатьох країн Європи, а також у США та Ізраїлі. Вистава завершує своєрідну трилогію, створену Ейфманом останніми роками за культовими творами російських класиків: «Анна Кареніна» Л.Толстого, «Чайка» А. Чехова. А до цього були Лермонтов, Достоєвський, Купрін, Булгаков... Освоюючи цей репертуар, Борис Якович створює свою «енциклопедію російського життя», залучаючи до оповіді замість слів мову тіла. Творчий почерк Ейфмана не сплутаєш ні з яким іншим!

На виставу Бориса Ейфмана «Онєгін» не обов’язково брати з собою том Олександра Пушкіна і, тим більше, партитуру опери Петра Чайковського. Хоча симфонічні уривки з його опери та інших творів композитора в балеті звучать. Їх доповнює музика Олександра Ситковецького, якого знає всякий, хто знайомий з історією рок-культури в колишньому СРСР і чув його групу «Акварелі». У цьому цікавому поєднанні немає «м’яких» стиковок і плавних переходів. Щось переконує, а щось здається чужорідним. Наприклад, тріумфуючі звуки Першого фортепіанного концерту Чайковського, які відкривають виставу. Ми звиклися пов’язувати цю музику зі справжніми урочистостями, радісними подіями. А історія героя — Євгенія Онєгіна несподівано переноситься на початок 1991-го і найближчі до нас десятиріччя. У ній зійшлися три друга: Онєгін, Ленський і Генерал (майбутній чоловік Тетяни без звичної сивини).

Переказ балетного сюжету звучить дещо пародійно: єльцинський Генерал осліпнув після контузії під час путчу 1991 року. Але все ж таки стає процвітаючим бізнесменом і дивовижним чином, «всліпу» вибирає в дружини Тетяну. Онєгін, який її відкинув, красується в малиновому піджаці, але не стає ні «новим росіянином», ні представником нової демократичної генерації. Він убиває ножем романтичного барда Ленського на провінційній дискотеці. Причому, випадково, в п’яному чаді, позбавивши невтішну Ольгу відданого коханого. Я приєднуюся до думки авторитетного автора з Санкт-Петербурга Ігоря Ступникова, який написав: «...Борис Ейфман зумів довести світовій театральній спільноті: балет як інструмент психоаналізу дорівнює музиці і літературі. І продовжує перекладати мовою танцю сюжети хрестоматійних бестселерів, розкривати мовою пластики духовні пошуки героїв».

Доводячи правомочність такого трактування, Ейфман пропонує глядачам своє лібрето, змонтоване з віршованих рядків Пушкіна. Багато цитат виглядають так, нібито вони списані з реалій сьогодення: і мода (за Пушкіним — «недуг новейших россиян»); і бали (вони ж нинішні дискотеки) — «все это низкая природа, изящного немного тут»; «сходки за рюмкой русской водки»; актуальна сентенція «нынче все умы в тумане, мораль на нас наводит сон»; і це навіть м’яко сказано...

На жаль, київським глядачам така програмка не була запропонована. І «сонник», узятий із Пушкінського тексту, не всім нагадував, що ці видіння — місцями вельми еротичні і багато в чому пророчі для його героїв — у Пушкіна є насправді. Переконливішим був автор-хореограф у пластичному «тексті» вистави, у фантастично складних і чуттєвих підтримках, унікальній синхронності кордебалету, неймовірній експресії, яку привносили до вистави виховані ним танцівники — актори. Все це настільки заряджене емоціями, що збагнути всі тонкощі оновленого сюжету ніколи — підкорює сама стихія танцю і режисерська майстерність постановника!

Кожну сцену в Ейфмана вивірено за законами сучасного видовища — з яскравими світловими ефектами, вигостреним малюнком групових мізансцен, акцентованими закінченнями окремих фрагментів дії. Саме поєднання мелодій Чайковського і близького до нас автора рок-музики Ситковецького ділила виставу на різні, а насправді родинні сфери лірики: де пушкінське «чудное мгновение» не суперечить його пристрасній і велелюбній натурі, темпераментному сприйманню життя.

Борис Ейфман, пояснюючи свій підхід до добору матеріалу і його трактування, переконував у одному з інтерв’ю: Якби мені потрібно було оперувати поетичною мовою Пушкіна, я, може, і не зважився б братися за «Онєгіна». Те, що зробив Модест Чайковський у опері як лібретист, за великим рахунком є досить вульгарним. Він узяв з роману Пушкіна уривочок звідти, уривочок звідси. Але геніальна музика зняла всі питання, а переможців не судять. Я б на таке не зважився, але хореограф вільніший за лібретиста: він читає поезію, а потім вигадує свій, абсолютно самостійний витвір мистецтва».

У результаті Ейфман теж мав рацію. Такої органічності «піднесеного» і «земного» сучасний театр (балетний — тим більше) досягає вкрай рідко. «Дню» захотілося почути думку про «таємниці» творчості балетмейстера від акторів його трупи. Тим паче, що двоє з виконавців головних ролей — уродженці України і випускники Київського хореографічного училища.

Ніна ЗМІЄВЕЦЬ (виконавиця ролі Тетяни) прямо з випускного іспиту, на три роки потрапила до балетної трупи Національної опери України. Потім недовго попрацювала в Америці (Internationale Ballet Theatre) і повернулася до Києва, де її помітив директор трупи Ейфмана Геннадій Альберт. І ось уже шість років танцює в Санкт-Петербурзі, будучи солістом трупи. Лауреат Міжнародних конкурсів. У її активі такі партії: Фея («Пінокіо»), Мілюкова, Фон Мек («Чайковський»), Кітрі («Дон Кіхот»), Грушенька («Карамазови»), Балерина («Червона Жізель»), Імператриця («Російський Гамлет»), Мадлен («Дон Жуан і Мольєр»), Кішка («Мусагет»), Анна («Анна Кареніна»), Аркадіна («Чайка»), Тетяна («Онєгін»).

В акторки вражаюча пластика. Ніна нібито скидає «зміїну» шкіру — настільки її чутливе тіло перетворюється на сцені, відтворюючи всі емоційні нюанси ролей, задані балетмейстером.

— Ейфман закликає нас проникнути в сутність людської душі — те що вміє робити велика російська література, говорить Н. ЗМІЄВЕЦЬ. — Його увага теж спрямована на глибокі драматичні взаємини між людьми і, перш за все, погляди людини всередину себе. Борис Якович — крупна величина, геніальний постановник, практично єдиний, хто ставить у Росії великі вистави, запитані в усіх країнах світу. У своїх шуканнях він вибирає те, що його чіпало і що може чіпати глядачів. Свою Тетяну в цій виставі я люблю значно більше, ніж Анну Кареніну (цю виставу за участю Змієвець кияни бачили торік). Ейфман, звичайно, пояснює нам сутність образу, але неможливо зіграти те, що ти не пережив сам...

Сергій ВОЛОБУЄВ (виконавець ролі Генерала) нібито народжений для ролей драматичних героїв — високий, статний, із потужною енергетикою. У 10 років його привезли з рідного Ковеля поступати до Київського хореографічного училища. Але, як стверджує сам Сергій, це була скоріше мамина мрія, ніж його потреба. Тривалий час він не міг звикнути до балетного трико і досі іронічно називає його «одягом чоловіків, які не відбулися». У Києві Сергій довго не затримався. Той же Г. Альберт, одного дня приїхавши до Києва, запропонував Волобуєву роботу в Санкт-Петербурзькому Театрі балету Бориса Ейфмана. Тут Сергій відчув себе інакше. Він танцює в «Анні Кареніній» Кареніна і Вронського, двійника Чайковського в «Чайковському» та інших виставах: «Червона Жізель», «Роден», «Чайка» «Дон Кіхот» (самого Лицаря сумного образу), ставши провідним артистом трупи.

— За 10 років я звик розуміти Ейфмана з півслова, зізнається С.ВОЛОБУЄВ. — Борис Якович своєрідно веде репетиції, і я вже знаю його вимоги. Стилістика нашого улюбленого метра своєрідна, її просто потрібно «пропустити» через власне тіло. Як людина і хореограф, Ейфман багато чого мене навчив у класі і на репетиціях. Він вимагає не «зациклюватися» на рухах класичного балету, хоча прекрасно до нього ставиться. Але для Ейфмана набагато важливіша пластична імпровізація, він хоче, щоб ми більше були акторами, а не захоплювалися лише накручуванням піруетів і фуете...

У Санкт-Петербурзькій трупі сучасне мислення, вільне від стереотипів. Тут шукають таланти, довіряють і віддають їм перевагу, йдуть на ризик художнього експерименту. А глядач зазвичай підкоряється магії таланту, сприймаючи вистави відчуттями...