Письменник, поліглот і Батько з великої літери

На Михайлові Григоровичу завжди виднілася печать людини особливої. Ще малим, ще дитиною він був пропагандистом української мови, читав неграмотним односельцям Шевченкового «Кобзаря». І таким залишився назавжди, переживши і румунську, і совєтську окупації.

Його неможливо було не любити! Для онуків він був… дідусем із казки. А для дітей — найкращим і наймилішим батьком у світі! І він також усіх любив. А ще любив Україну, для нього відчуття і почуття рідного було життєвим стрижнем, рідне — понад усе! А яким був учителем!  «Лише велика любов і віра Господня відродять Україну», — часто повторював Михайло Григорович у розмовах. Івасюк був патріархом славетної української родини, такої, як Барвінські, Лисенки, Лепкі, Крушельницькі, Франки. Про славетного батька ведемо розмову з його молодшою донькою Оксаною Івасюк-Павлюк.

«ВОЛОДІВ СІМОМА МОВАМИ, МРІЯВ НАВЧАТИСЯ У ГРЕНОБЛІ ТА СОРБОННІ»

— Писати про твого самобутнього батька і говорити про нього все одно, що збирати розсипані коштовні намистини в одну красиву прикрасу-низанку. Нанизуєш їх по одній, а перед очима проходять спогади, як кольоровий фільм. Чи у тих спогадах є чорні або темні барви?

— Безперечно, що все в кольорі. Адже був вічним оптимістом, батько подарував нам багато — любов до рідного краю, патріотизм, вміння засвоювати власну культуру і впевненість у ній, а все те тому, що ми мали рожеве дитинство і щасливу юність. Поєднав у собі чудового педагога й розкішного тата: був вимогливий, мав австрійську педантичність, ретельність, чого, відповідно, вимагав і від дітей.

Розповідав нам про останні літературні та мистецькі новини, більше того, червоним олівцем позначав статтю в газеті чи журналі, яку ми, прийшовши зі школи, мали прочитати, підкладав книжки, пильнував за тим, що ми читаємо. Привчав нас до поезії, літератури, мистецтва. Мав дуже добру гімназійну освіту і величезну жадобу до знань, працюючи над собою і вдень, і до пізньої ночі. У нашому домі звучала класика і народна творчість. Батько любив музику початку ХХ ст. і був добре обізнаний у історії її розвитку. Купував платівки з записами найкращих зразків бельканто, зокрема Енріко Карузо, Маріо Дель Монако, Маріо Ланца, шанував українських оперних зірок - Дмитра Гнатюка, Анатолія Солов’яненка, Марію Стеф’юк, Євгенію Мірошниченко... У нашій оселі звучали мелодії всесвітньо відомих скрипалів Яші Хейфеца і Давида Ойстраха. Може, тому ми ніколи не мали в душі роздратування… А любов до музики прищеплював так: музикою треба займатися щодня. Бо лише після каторжної праці приходить справжня любов до неї.

— Чим була для твого батька Кіцмань?

— Кіцмань усе свідоме життя для нього була містом гордості. Тато пишався тим, що там була найдавніша гімназія на Буковині, звідтіля вийшло ціле гроно національно свідомих діячів, зокрема там активно працював письменник Сильвестр Яричевський, про творчість якого батько захистив дисертацію. Про кожного він знав у деталях і годинами міг розповідати про внесок у загальну справу українського пробудження і просвітництва.

Неподалік Кіцмані розкинулося село Мамаївці — родинна колиска Дмитра Гнатюка. Батька вражав той факт, що випускники місцевої школи 1939 року стовідсотково вступили у європейські університети. Яка була тодішня освіта! Основною турботою кіцманського селянина було стремління дати освіту дітям. А який охайний і європейський побут мали! Не дивно, що усе життя батько любив одомашнений побут як мистецтво: серветки, посуд, меблі…

Тато шанував тодішню тягу молоді до освіти і культури. Й досі чую його голосом розповідь про приїзд Івана Франка у Чернівці 1913 року. Вдячна буковинська молодь впряглася замість коней у фіакр і тягнула великого Каменяра з вокзалу до центральної площі. Серед тих, хто зустрічав «Вічного революціонера» був і батько Михайла Григоровича, наш з Володею і Галею дідусь.

Дивишся на татові дитячі фотографії чи чудесну поетичну світлину студентських років і тішить око відкритість, чесність, врода його обличчя. У 1930-х він уже був сформованим поетом, гуманітарієм-поліглотом; чітко уявляв своє майбутнє, пов’язане з літературою та французькою філологією, володів сімома мовами, мріяв навчатися у Греноблі та Сорбонні. Такою була атмосфера Кіцмані міжвоєнного періоду, такий стиль життя — прагнення до постійного навчання.

— Кажуть, що французькою Михайло Григорович говорив без акценту, такий рівень знань давала тодішня освіта. Але планам навчатися у Європі не судилося реалізуватися…

- Події Другої світової війни знищили мільйони людей та зламали культурне життя. Реальністю стали в’язниці Коломиї, Одеси, Харкова та заслання в Печорлаг (автономна республіка Комі). Про все детально описав незадовго до смерті у своєму романі «У царстві вертухаїв». Якось він ледве не опинився на дні Печори, коли в’язнів переганяли через річку і лід проламався. Лише дивом йому врятував життя політв’язень-поляк: кинув довжелезну шаль і витягнув його з води. Поталанило батькові в ГУЛАГівському бараці, де зустрівся на його шляху лікар-єврей Олександр Шульдер, учень академіка Івана Павлова, головний невропатолог та психотерапевт таборів Півночі. Він допоміг одужати, а потім узяв тата на роботу до лікарні. Це допомогло йому вистояти і фізично, і морально, а перебування на Півночі ще більше загострило його любов до свого народу, рідного краю, України.

«ТАТО БАГАТО ПРАЦІ ВКЛАДАВ У ТЕ, ЩОБ ДІТИ МАЛИ УСПІХ»

— У Кіцмані батько  зустрів свою майбутню дружину Софію Карякіну —  вашу матусю, уродженку сходу України, яка туди приїхала і органічно вписалася в життя містечка, полюбила цей край, його традиції. Приїжджих зі Сходу кіцманчани називали «совіт–маґлавіт», а вашу маму — ласкаво «Софійка» за її лагідну вдачу, глибоку порядність, родинність.

— Маму дуже вразило те, що вона побачила в цьому новому для неї містечку: охайні будинки, вихованих, усвідомлених у значенні та ролі традиції людей, надзвичайно теплі, щирі, відкриті стосунки між ними. Вона у селі Суховерхів, неподалік Кіцмані, створила драматичний гурток і співала у хорі. Двоє людей, які розуміли суть культури й самі були відкритими для того, щоб увібрати в себе високі культурні надбання, не могли не запримітити одне одного. А якось наша мама написала своїй матері так: «Я виходжу заміж, але він тільки-но повернувся з Сибіру». Не побоялася тих наслідків, які могли чекати їх обох. У стосунках між ними все було побудовано на щирості та глибокому коханні. Якщо б треба було, то вона б за своїм коханим подалася на край світу! Тато наполіг на другій університетській філологічній освіті. Хотів, щоб вона була красиво одягнена, його улюблений колір — волошковий, тож він вважав, що у мами речі мали бути синього кольору.

У цієї гарної пари, яка перенесла величезні психологічні та фізичні потрясіння, лихоліття, які випали на долю їхнього покоління, народилася синьоока радість, первісток — син Володимир. Мама працювала вчителькою, і через два місяці їй потрібно було виходити на роботу, бо на той суворий сталінський час декретних відпусток у їхньому сучасному розумінні не було. Так з’явилася у нашій родині й стала її часточкою няня Магдалина Колотилюк. Вона прийшла до нас, коли Володі було всього два місяці, й залишилася з нами на все життя, виховуючи нас із Галею і наших дітей. Володя, якого вона дуже любила й складала для нього казки, назвав її Мілею.

Галя завжди мені у розмовах пригадує, що батьків шанували в Кіцмані за працьовитість, ґаздування. У батьків було уважне та привітне ставлення до людей, чудові стосунки з сусідами, вимогливість та любов до учнів. Татові учні дали прізвисько «бонжюр» (французькою «добрий день»), а нас, відповідно, дражнили «бонжюринєтами».

Наша хата стояла біля розкішного яблуневого саду, а внизу саду дзюркотів потік. Майже щороку ми їздили до бабусі Липистини в Бердянськ, де знайомилися з морем, кораблями, а мама вчила нас добре плавати і не боятися води. Тато завжди на всі відпочинки брав з собою маленьку портативну друкарську машинку і продовжував там працювати. Він щиро захоплювався морем, сонцем, краєвидами. Дуже хотів, щоб його і людські діти навчалися музики, а в Кіцмані музичної школи не було. У важкі повоєнні роки він обходив чи не всю Кіцмань, збираючи підписи на відкриття у містечку музичної школи.

Галя з гордістю розповідає, що тато ж чудово розумів, що діти повинні мати добрий, європейський розвиток і знання. І він згуртував людей, аби створити в Кіцмані музичну школу, яку, до речі, тепер названо іменем Володі. Тож п’ятирічний брат уперше взяв у руки скрипку — зі скромної вчительської зарплати батьки викроювали гроші на інструменти. А коли підріс — купили нову. А згодом узявся опановувати фортепіано. І тато, отримавши гонорар за «Червоні троянди», купив нам рояль і великий килим на підлогу, щоб дітям у ноги було тепло. Змусити хлопчика годинами висиджувати за цим інструментом чи вправлятися на скрипці, звісно, було непросто, але батько вмів знаходити переконливі слова як для Володі, так і для нас. Він у нас був чудовим педагогом, делікатно формував естетичні та гуманітарні захоплення своїх дітей. Директором музичної школи та її вчителем був прекрасний педагог, естет, сильний адміністратор Юрій Візнюк. Усі звітні академконцерти школи були відкритими, проходили в будинку культури. На них урочисто та статечно приходили батьки, щоб намилуватися і натішитися своїми маленькими здібними та працьовитими дітьми, бо розуміли, що дитина, яка вчиться музики, — красти не піде.

Тато багато праці вкладав у те, щоб діти мали успіх. Пригадую, коли вже мала свою сім’ю, народився наш син Михайлик, дідусь наголошував, що внук має прекрасно володіти мовою, робити акуратно шкільні завдання, тягнутися до знань і щоденно вчитися і вчитися, тобто має рости успішним. І я повинна над цим працювати. А його фраза «Дитині треба зробити дитинство» була найпріоритетнішою у вихованні дітей.

А як любив літературні подорожі місцями славетних українців-літераторів. Де ми тільки не бували: на батьківщині Василя Стефаника, Марка Черемшини, Леся Мартовича, Тимофія Бордуляка, а скільки разів ми відвідали дорогий кожному українцеві Канів. Туди він неодмінно брав свій великий червоний чемодан, куди вміщав свою друкарську машинку. Сідав біля пам’ятника Тарасові Шевченку і … друкував. Це не було для помпезності чи якоїсь пихи, приходило натхнення і його треба було зберегти на папері, записати. Побачене для мене тоді видавалося смішним, дивним. Але з віком я зрозуміла, наскільки той крок був богемним і культурним.

— Михайло Григорович вважав, що ми є найбагатша нація, бо маємо двох геніальних поетес — Лесю Українку і Ліну Костенко…

— Його зваблював образ сильної жінки. У романі «Вершник на білому коні» такою є героїня Артемія. Вона їздить верхи на коні, кидає влучно спис, вправно володіє мечем, вона рівна з чоловіками. Чи не кожен твір Лесі Українки знав напам’ять, любив її драму «Руфін і Прісцілла». Якось мені треба було розповісти студентам щось незвичне з творчості Лесі, я порадилася з батьком. Він запропонував «Дочку Ієфая» («Пусти мене, мій батеньку, на гори, Де ряст весняний золотом жаріє, Де вітер цвіт в мигдалів обсипає, — Хай він мене дощем рожевим скропить, Оплаче цвітом молодість мою…»), ще й відразу розповів про історію написання. Неодмінно додавав, що це рівень світової поезії!

Пишався тим, що Господь подарував українцям у складні 1960-1970 Ліну Костенко. Коли 1979 року з’явилася друком «Маруся Чурай», до видання якої долучився Загребельний, який відстояв і захистив Ліну Василівну, тато дуже хвалив Павла Архиповича за такий мужній вчинок…

А якщо говорити про духовні речі, то дуже часто батько направляв течію наших розмов у русло української літератури. Узагалі батьки намагалися все зробити, аби витворити у сім’ї таку ауру, яка б сприяла розвитку їхніх дітей. І передусім дуже дбали про навчання і теплу атмосферу в родині. Батьки подарували нам той простір, в якому ми почувалися затишно. Тато постійно працював над нашою мовою. Вмів дуже гарно подати правила, правопис, звороти, повчав, щоб не було недорікуватого у стилістиці. Ніколи не докоряв, що чогось не знаємо. Вдавав, що ми просто забули або не звернули уваги. І нам завжди було з ним шалено цікаво, бо він дуже багато знав. Особливо з огляду на те, що він багато читав книжок різними мовами. Поштові листівки мали бути лише рідною мовою, навіть назви цукерок — також! Це окрема велика тема виживання української інтелігенції в умовах тотальної русифікації.

Дуже любив своїх братів, постійно з ними бачився, по можливості опікувався навчанням їхніх дітей, їхнім розвитком. Постійно їздив у Кіцмань, де жила його мати Олександра.

Любов і пошана до жінки іскрилися з нього. Ба більше, вони викликали довіру не тільки нашу, а й наших подруг навіть у сердечних справах… А як його любили студенти! За працьовитість, послідовність, за красиві лекції, які збереглися в архівах. Кожна з них — окрема картина, де кольоровими олівцями підкреслено слова, речення чи абзаци. Такий був рівень підготовки кожного уроку. Окрім того, вів літературну студію і любив прогулюватися зі своїми учнями вулицями рідного міста. Ніколи нікому не відмовив у проханні про допомогу.

«ЕЛЕГІЇ ДЛЯ СИНА» — ОСОБЛИВА СТОРІНКА НАШОЇ ЛІТЕРАТУРИ»

— А як пережив успіхи Володі, який у такому ранньому віці здобув світове визнання? І як вдалося вижити після похорону сина?

— Ним він страшенно пишався, завжди гордився кожною новою піснею, кожним успішним кроком. Гадаю, про стосунки такого батька і такого сина варто зняти фільм. Тепер нема проблем щодо зйомок українського кіно, проблема — написання сценарію. У книзі «Монолог перед обличчям сина» тато показав не лише діяльність, зростання Володі. Це своєрідна сповідь про те, як виростити такого генія, який може одними піснями змінити колоніальне суспільство. Мені видається, що така книжка є унікальною навіть у світовій культурі. Як і «Елегії для сина» — особлива сторінка нашої літератури. Усе ще чекає свого часу. 

…1979 рік — страшна трагедія, неймовірний жах, жорстокий удар долі — смерть Володі. Цинічна та жорстока поведінка слідчих органів, садистське ставлення обласного прокурора та його підлеглих, виклики в КДБ посилювали розпач та душевні муки, однак не змогли зламати тата у боротьбі за світле ім’я сина, за встановлення правди. Тато продовжував працювати, оберігати сім’ю. Він мав надзвичайну силу волі, адже пережив сталінські табори, не дозволяв собі хворіти, бути немічним.

При всій трагічності долі вражала гідність його поведінки. Тато сказав: «Зачиняємо нашу хату. Ми у фортеці. Не хочуть заходити, то й не треба…» Бо, направду, прийти тоді до нас — то був вчинок. У його житті поєднались щастя і туга, радість сімейного благополуччя, творчості — і трагічність долі, удар якої він умів тримати і боротися.

Але до нас приходили: учні батькові, які не боялися, румунські літератори, які жили у Чернівцях. У день похорону Володі прибула родина Ройфів (він був знаний адвокат, вона — історик) і сказала зажуреному в невимовній тузі татові: «Не знаємо, чи хтось ще приїде з Чернівців. Нам, євреям, ніхто  не дорікне, що ми буржуазні націоналісти»… Проте буковинців на похороні у найважчий для нашої родини час було чимало: серед них, зокрема, Левко Дутковський і Назарій Яремчук, які не зрадили і не побоялися. І це ніколи не забудеться…

Дуже радісні, веселі, теплі й щирі родинні стосунки були в батька з його зятями. І про це завжди тільки добре говорять і Любомир Криса (чоловік старшої сестри Галини), і мій Віктор Павлюк. А який був тато щасливий, коли Віктора обрали першим демократичним міським головою Чернівців! Не нав’язувався, але завжди терпеливо чекав, коли зять звернеться зі словами для певної поради.

Великою розрадою і втіхою для дідуся Михайла стали наші діти, а його онуки — Софійка, Володик, Михайлик, вони згадують його кабінет, велику бібліотеку і те, що він завжди працював. Якщо хтось із Галиних дітей у Львові чи мій син у Чернівцях хворів, то був під наглядом дідуся з ретельним прийомом ліків, лежанням, слуханням казок. Дідусь онукам вигадував фантастичні історії, писав віршики, видумував такі диктанти, що діти просилися їх писати! А ще купував красиві речі, книжки, дуже хотів, аби онуки багато подорожували, знали свій прекрасний край. З ним було неймовірно цікаво, він брав усіх з собою на концерти, прогулянки, вечори.

Найкращі спогади нашого з Володею і Галею дитинства і дитячих років онуків — це відчуття великої любові, радості та науки...