Радикальна «Жізель»

Напередодні Міжнародного дня танцю, який щороку відзначається 29 квітня, і незадовго до святкування 175-ліття першої постановки шедевра класичного балету «Жізель», виставу з такою самою назвою представив Раду Поклітару. Прем’єру в оновленому складі «Київ модерн-балету» фінансувала новий спонсор колективу Людмила Русаліна. Прем’єра відбулась на сцені Міжнародного центру культури і мистецтв («Жовтневий палац»). Інтерес до вистави підігрівала інтрига: що ж нині покаже хореограф Р. Поклітару вже у ранзі лауреата Шевченківської премії?

Відповідь виявилась очікуваною: Раду Поклітару продовжив свої радикальні експерименти в жанрі сучасної хореографії. Важко було чекати іншого від балетмейстера, кожна вистава якого викликала запеклі суперечки. Як правило, в них спочатку переважав негатив, а потім перемагало захоплене визнання. Це може означати лише одне: Р.Поклітару йде на кілька кроків попереду недалекоглядних критиків і консервативних глядачів, які ностальгують за минулою гармонією і красою. Застарілих соціальних стандартів Раду теж не любить. І, перш за все, тих, де людину хочуть зробити схожою на інших, підпорядкувати існуючим догмам, видати бажане за дійсне. Його «Жізель» — із ряду таких «незручних» постановок.

Коли для нас стала доступною «Жізель» шведа Матса Ека з незграбною, негарною Аною Лагуною (її головна героїня, врешті-решт, потрапляє не на кладовище, а в божевільню), Поклітару докоряли, що він наслідує танцювальну мову М.Ека — брутальну, яка інколи викликає естетичний шок. Але минув час — і виявилось, що Раду Поклітару не менш актуальний у мистецтві, ніж шведський геній. Раду пішов ще далі за старіючого класика ХХ століття. Поклітарівська Жізель ХХI століття потрапляє в... бордель. Не тому, що розпусна. А тому, що дівчині більше нікуди діватися, коли мати виганяє з дому.

Цікаво, що у версії хореографа всі імена героїв балету збережено, але їх приналежність відноситься до сучасного соціуму. Граф Альберт та його наречена Батільда потрапили до однієї компанії байкерів, мстива Мірта зі сцени на кладовищі в балеті ХIХ ст. стала... власницею борделя, а віліси (тіні романтичних наречених, померлих до весілля) перетворились на повій. Якщо переказувати цю версію, то хтось напевно почне крутити пальцем біля скроні, але Поклітару перетворює сумнівний сюжет на соціально-психологічну драму. Адже для Жізелі крах ілюзій виявляється не в момент зради коханого, а коли той розплачується з нею за кохання купюрами. Це не просто образливо для закоханої дівчини, а смертельно... Закоханий у Жізель Ганс (чудова робота Іллі Мірошниченка) спізнюється на кілька хвилин із грошима, щоб викупити героїню, яка потрапила в біду. І це стає роковою обставиною в новому сюжеті, вигаданому Раду Поклітару. Балетмейстер, він же режисер (у Раду ці якості професії щасливо об’єдналися) переконує авторською концепцією, де танець підтримує драматургічну основу видовища.

У хореографії є й вражаючі еротичні дуети — наприклад, остання зустріч Жізелі (Ганна Герус) та Альберта (Андрій Чаплик), сцени, які забавно пародіюють танці віліс із класичного балету «Жізель», винахідливо вирішені сцени байкерів на мотоциклах (без коліс, подібно до дитячих «конячок»). Усе це виконується з типово поклітарівським драйвом і синхронністю рухів у масових сценах.

Звукова партитура доповнює музику Адольфа Адана: сюди вплітається тріск мотоциклетних моторів, плескіт хвиль у сценах, де Жізель мріє про ідилічне життя з коханим. Сценографія та костюми (художники Андрій Злобін і Ганна Іпатьєва) витримані в стилі похмурого й агресивного середовища, яке оточує героїв. У цій виставі їхні портретні характеристики доповнює візаж і постижерні роботи (Віктор Задворний). Завдяки цьому, наприклад, абсолютно непізнаваний Артем Шошин у ролі... Мірти.

Наступні покази в Києві відбудуться 16, 20 і 24 квітня.