«Реформаторам ніколи не було легко»

Режисер давно збирався поставити відому п’єсу шведського драматурга Августа Стріндберга (це перше прочитання на українській сцені!). Боротьба за владу, яка не припиняється у світі ні на мить, набирає у сценічній версії франківців особливого, навіть зловісного звучання через те, що у нас змагання владних «еліт» призвели не лише до революції, а й до війни.

Сценограф Андрій Александрович-Дочевський спорудив по діагоналі сцени величезний недобудований міст, що мав з’єднати лівий та правий береги столиці. Тож метафора у фіналі вистави, коли міст роз’єднується, прочитується як попередження про загрозу розділення України навпіл...

Станіслав Мойсеєв уникнув спокуси провести прямі аналогії між героями Стріндберга та нашими можновладцями. Хоча присутній на прем’єрі міністр культури В’ячеслав Кириленко, який давно лавірує в українській політиці, мав більше шансів, аніж звичайний глядач, провести прямі паралелі між подіями шведської історії ХVI століття та закулісними політичними інтригами сучасної України. Тим більш, що Еріка грає його попередник Євген Нищук, який нині повернувся зі сцени політичної на театральну. З огляду на те, що у актора є безпосередній довід тісного спілкування з політичним істеблішментом, він зміг осягнути трагедію короля, який, з одного боку, хотів насолоджуватися звичайним життям, де є кохана жінка, діти, а з іншого — був одержимий ідеєю розбудови та реформування держави. Роздвоєність же, хоч би що було її причиною, загрожує Ерікові серйозними психічними розладами...

Яких перипетій зазнала робота над виставою, про надважкий для людини тягар влади ми почали ромову з художнім керівником франківців Станіславом МОЙСЕЄВИМ, потім торкнулися дуже болючого питання — реформування театральної справи.

— Про постановку «Еріка ХІV» вперше мова зайшла давно. Ще Богдан Ступка хотів, щоб я поставив п’єсу, яка йшла на багатьох сценах світу, у Театрі ім. І.Франка, — згадує С. Мойсеєв. — Ми роки зо два обговорювали цю ідею, але у мене бракувало часу для її втілення. Я мав ставити Стріндберга з франківцями як запрошений режисер, та Богдан Сильвестрович, на жаль, пішов із життя... Потім я очолив театр і виникли першочергові репертуарні завдання, я почав свою роботу як художній керівник театру зі злободенної української п’єси «Квітка Будяк» Наталії Ворожбит, написаної за мотивами «Маклени Граси» Куліша. Потім була «Така її доля» за Тарасом Шевченком, і ось, нарешті, дійшли до «Еріка ХІV»...

— З часу виникнення ідеї про постановку цієї п’єси в Україні сталося багато різних подій. Між тим твір А. Стріндберга про закулісні інтриги влади досі не втратив актуальності ... 

— Звичайно, я знаходив у п’єсі про шведських королів злободенні теми і для нашої історії, і для нашого сьогодення. Коли вистава задумувалася, в Україні був один політичний режим, відповідно і зміст, тематичні, ідейні складові тексту Стріндберга тоді оберталися трохи іншими гранями. Зараз ситуація радикально змінилася і відбулася певна корекція у сприйняті мною змісту п’єси. І це добре, бо «Ерік ХІV» лише підтвердив свою класичну універсальність, залишаючись твором злободенним, попри всі зовнішні зміни. Головне, що герої п’єси є живими, повнокровними людьми, які несуть у собі як добро, так і зло. Все, що грішному людському роду прописано пройти на землі, герої тут проходять. Для нас особливо важливим є те, що головні герої, незважаючи ні на що, залишаються людьми, які прагнули змін, трансформації суспільства. Адже Ерік ХІV увійшов у історію як король, що прагнув реформувати шведську державу. Йому далеко не все вдалося, бо його було ув’язнено, а найближчого соратника — страчено... Попри всю суперечливість їхньої натури, вони заслуговують на нашу увагу і повагу за своє стремління до позитивних змін у державі, у протистоянні реакційним, застарілим тенденціям суспільства.

— Можливо, злободенність цього твору для України пояснюється тим, що глибинних реформ у нас немає?

— Я не схильний вступати в політичну дискусію, хоча у мене є аргументи на захист своєї позиції. Я розумію, що реформи не настільки радикальні, як того хотілося б, але переконаний, що вони відбуваються. Безумовно, процес реформ дуже непростий, він є важким, але інакше кардинальні суспільні зміни і не відбуваються...

— Тоді поговоримо про реформи в театрі. Але перед тим, щоб закрити тему «Еріка ХІV», спитаю, чому головну роль грає «голос Майдану», екс-міністр культури Євген Нищук, а не Остап Ступка, як це анонсувалося протягом кількох років?

— Я усвідомлюю, що у такому призначенні дехто буде шукати кон’юнктурний момент. Між тим все пояснюється просто. Остап Ступка, який починав працювати над роллю Еріка, вийшов із проекту. Чому? Про його мотиви треба запитати у нього, я не хочу його вчинок коментувати. Скажу лише, що для мене це було дуже несподівано, але розумію, що у нього були якісь свої внутрішні мотиви. Ми опинилися у складній ситуації, коли майже половина вистави була зроблена, то ж треба було терміново шукати заміну, оскільки дублерів у Остапа не було. На той момент я бачив лише три акторські роботи Євгена Нищука і не мав абсолютного переконання, що це саме його роль. Але перебравши всіх відомих мені київських акторів, вирішив, що він є кращою кандидатурою на роль Еріка. Можливо, я когось з акторів не помітив, когось не оцінив по заслузі, але на цю роль гіпотетично знайшов у столиці лише трьох виконавців. Далі почав думати, як кожен із них зможе вписатися у графік наших репетицій, чи зможе він органічно увійти у виставу. Тож, враховуючи усі обставини, для мене Євген виявися найбільш підходящою кандидатурою. Ми з ним провели не одну бесіду на тему можливої співпраці — хвилювань та побоювань було багато. Але ми, незважаючи ні на що, прийшли до прем’єри.  

— Ви очолюєте робочу групу з питань реформування театральної справи, так коли чекати змін і переходу митців на контрактну систему?

— На жаль, від театральних діячів у питаннях реформи залежить менше, ніж хотілося би. Кілька місяців тому при Міністерстві культури розпочала діяльність робоча група з питань реформування театральної справи. Мені цю групу запропонували очолити. Зараз вона, з незрозумілих причин, трохи пригальмувала свою діяльність, ми зібралися всього два рази. На цих зустрічах встигли виробити певні позиції щодо бажаних змін у театральній справі, учасники робочої групи письмово висловили своє бачення цих змін. Ми не зводили свої побажання до якогось певного процесуального рішення, оскільки, враховуючи неоднорідність членів групи, прийняти одностайні рішення по всіх пунктах просто неможливо. Але основі позиції з найбільш важливих моментів існування сучасного театру в Україні були з’ясовані, що оформилося в певний робочий документ. Одна з суттєвих і найбільш болісних позицій цього документа стосується переходу на контрактну основу всього творчого складу і керівних кадрів театрів. Міністерством культури розроблено законопроект, який пройшов урядовий комітет, узгоджений з усіма міністерствами, які мають до нього відношення, і зараз він — у відповідному комітеті Верховної Ради. Тепер рішення за депутатами, які у першому читанні можуть розглянути цей законопроект найближчим часом.   

— Нещодавно франківці святкували своє 95-річчя з дня заснування театру. Ви в кінці вечора не вийшли разом із колективом на сцену, і дехто сприйняв це як прояв певної дистанції між художнім керівником та колективом. Чи відчуваєте себе франківцем через майже три роки керівництва театром?

— Я не вийшов у фіналі ювілею на сцену тому, що не хотів, щоб мене ототожнювали з тою формою святкування, яка була запропонована театром. У мене був свій погляд на те, як це треба зробити, хоча знаю, що серед глядачів є прихильники і у цього вечора-звіту про творчий шлях театру. Щодо того, чи почуваюся франківцем, то нещодавно я вже висловлював свою позицію з цього питання: не через якусь холоднокровність, чи надмірну прагматичність сприймаю такі поняття, як «сім’я», «діти», «батьки», у їх безпосередньому значенні. Коли ж починають вживати ці терміни по відношенню до театрального колективу, то пояснюю, що вони для мене в такому контексті втратили свою актуальність. Я себе відчуваю людиною Театру! Всі, хто має стосунок до сучасного театрального мистецтва, повинні відчувати свій тісний зв’язок зі світовим театром, а не обмежувати свою свідомість приналежністю до якогось певного колективу. Бо сьогодні ти є його частиною, а завтра доля може скластися таким чином, що опинишся в іншому колективі. І якщо ти себе повністю ототожнюєш з якимось театром, якщо ти, наприклад, «франківець», чи «лівобережець», то у такому разі не маєш права щось робити за межами свого колективу, своєї театральної «сім’ї», бо це буде зрадою її. Між тим сучасні актори хочуть жити повноцінним життям, зніматися в кіно, брати участь в інших театральних проектах, тому поняття «театральної сім’ї» нині виглядає архаїчним. Воно доречне щодо певного типу театру, який організовують на зовсім інших засадах і який є театром-лабораторією, театром-студією, у якого трохи інша мета, інша практика, ніж у великих репертуарних театрах. Останні стають більш прагматичними і будуються нині трохи на інших засадах, аніж це було раніше. І це якраз диктує нам необхідність поряд з іншими реформами у державі чимшвидше провести й театральну реформу.