«Реггеді Енн» лякає київських малюків?
Саме гібсонівським, далебі не по-дитячому філософським мюзиклом відкрив нещодавно свій ювілейний 80-й театральний сезон Київський академічний театр юного глядача на Липках. «За ідею «Реггеді Енн» я схопився ще 10 — 12 років тому, — розповідає режисер постановки Артур Артіменьєв. — Твір хоч і незвичний для нас за формою, проте не містить жодних загравань з аудиторією. І це надзвичайно добре. А сюжетна лінія... надзвичайно багата. І хоча, на перший погляд, це не дитяча тема, та хтось же має роз’яснювати малюкам, що жити потрібно хоч і на повну котушку, проте достойно. Бо тільки цінуючи кожну хвилину, можна не боятися смерті. Та й проблема розколу сім’ї тут не менш вагома. Вона хоч і притрушена казкою, однак дуже зачіпає за живе, говорить, що це дуже погано...»
Колись чоловік-невдаха, а тепер просто «батько» не зумів втримати коханої дружини. Вона, залишивши дитину, втекла до іншого. Ще б пак, казковий принц на «ролс-ройсі» чи рідний чоловік, за її словами «мотузка на шиї» — хто ж вагатиметься? Однак, хоч яким слабким був батько, він продовжує виховувати свою маленьку донечку — попиваючи вино відчаю, все ж розповідає тій добрі наївні казочки.
Історія, погодьтеся, більш ніж буденна. Так і Марсела: хоч і надто маленька, проте дуже розумна дівчинка. Вона прекрасно розуміє, що життя в казці не подібне до життя реального. Тому, зневірившись у всьому, разом з лялькою Реггеді Енн, подарунком татка, хоча б уві сні, а поринає у світ власних мрій, адже тільки там ще немає місця для болю й розчарувань. Та чи довго? Так, образами смерті та лиха постають перед малою генерал Жах та військо перевертнів — Кажаниха й вовк Червоне Ікло.
Однак контрастом, втіленням справжніх друзів, які здатні піти на самопожертву заради суто людського, постають перед глядачем нові знайомі маленької хворої, ляльки Реггеді Енн, Бебі, Панда. Це вони допомагають дівчинці вести боротьбу зі злом.
— Я також погоджуюся, — додає від себе Олександр Ярема, актор, який зіграв у постановці роль татуся, — що казка насправді хороша, сповнена добра. А всі страхіття відбуваються тільки в хворій уяві дівчинки. Бо хіба ж нормально боятися лікарів, коли вони прагнуть полегшити страждання?
А тим часом актриса Ірина Руденко — наша маленька героїня — зіткнувшись з небезпекою, вже не сумнівається, що повинна померти. Ще б пак, вона, мабуть, померла б таки напевно, аби не боялася залишатися дитиною, цебто сама собою. Тому й продовжує боротися — завдяки наполегливості тепер ліпшої подруги-ляльки, — хоч руки помітно опускаються, коли у вказаних вище прообразах смерті впізнає свою улюблену канарку Юм-юм і пса, який вкоротив тій віку. Можна собі уявити стан дівчинки, коли ті, яких вона так любила, зацікавлені зробити зле колишній господарці!
Але ж казки на те й казки, що в них все закiнчується добре. І, звісно ж, по-доброму. Чи ж стало неочікуваним для глядача, що дівчинка таки одужала і її родина знову стала повною? Та чи й могло після такої небезпечної й захопливої подорожі бути інакше?
Відтак на гібсонівське запитання, що тепер робити, реагувати хочеться тільки в одному напрямку — тішитися нарешті знайденим щастям. Цим i захопилися наші герої. А хвороба дівчинки... Її насправді ніколи не було. І, як сказав ляльковий лікар зовсім нелялькової країни, то просто серце було розбите на дрібненькі шматочки. Коли ж Реггеді подарувала їй своє, несправжнє, проте сповнене любові та тепла, яке билося сильніше за людське, життя знову набуває ваги. Але й захопливі пригоди не закінчуються — батько обіцяє зробити ляльці нове, карамельне серце. І варто тільки собі уявити, в які світи поведе Марселу подруга наступної ночі...
