Решетилівські килими: час рятувати

На початку ХІХ століття у Решетилівці на Полтавщині працювала ціла артіль із 3 тисяч працівників, яка займалася виготовленням унікальних килимів. Понад 1000 ткачів створювали справжні витвори мистецтва. Сьогодні ж решетилівське килимарство на межі зникнення. Лише 11 майстрів  із Полтавщини досконало володіють ручною технікою створення самобутніх килимів, якій орієнтовно 500 років. Усі вони працюють у Решетилівській майстерні художніх промислів «Соломія», яку створив у 2006 році Сергій Колінченко. До 2004 року він працював директором фабрики, на якій ткались решетилівські килими і яка не дожила до свого століття всього лише півроку.

Уже три роки як до полтавських килимарів приєдналась і сім’я переселенців з Донецька — Олександр та Марина Довженки. І якщо Олександр виконує більше менеджерську роботу — написав проект щодо збереження стародавнього ремесла, ініціював  збір коштів на його втілення на краундфандинг-платформі, то Марина, у минулому менеджер туристичної фірми, стала художницею. Вона створює макети майбутніх килимів. «На цій роботі для мене все нове. Я колись, звичайно, малювала, але це було не на професійному рівні. Довелось вчитись фарбувати нитки, опановувати технічний малюнок і методи створення макетів. Це дуже-дуже важко описати словами, ці виробничі процеси потрібно побачити словами, настільки вони захопливі. У нас є єдиний верстат в Україні, на якому можна виткати шестиметровий килим. Ми створюємо і гобелени, але наша родзинка — монументальні витвори», — розповідає Марина Довженко. Запитую в Олександра, який за фахом економіст, чому він, приїхавши з Донецька до Решетилівки, захотів займатися саме відродженням і популяризацією народного ремесла? Його відповідь була короткою: «Тому що я люблю все українське».

НЕПОВТОРНІ

Унікальні решетилівські килими прикрашають державні установи в Україні, але найбільше пишаються килимарі з Полтавщини тим, що гобелен «Дерево життя», який створила вже нині покійна їхня колега Надія Бабенко, висить у Блакитній залі штаб-квартири ООН у Нью-Йорку. «Від початку і до кінця наші килими — це виключно ручна робота. Вони створені в техніці вузликового двостороннього плетіння, тобто є двосторонніми, «читаються» і з одного, і з другого боку. На них немає вузликів, тобто нитки у вузлики не зав’язуються, а красиво лягають одна за одною завдяки сильному «прибиттю» гребінкою. Далі цей шерстяний килим відпарюється спеціальною великою праскою-пресом. Килим сприймається і з виворітного, і з лицевого боку абсолютно однаково. Тільки спеціаліст може визначити де —«лице», де виворіт», — стверджує Марина Довженко.

Решетилівські килими — це пастельні, сірувато-блакитні відтінки, квіткові мотиви, гармонія жовтого, зеленого, червоного кольорів. Зачаровує не лише їхня краса, а й гармонія, якої вони додають простору. Створювати ці «живі килими», стверджують майстрині, нелегко. Це не лише клопітка, а й фізично важка робота. Більшість решетилівських килимарок мають досвід роботи, який перевищує 20 років. У ремеслі залишаються найкращі. Часто це представниці династії килимарок, для яких це не просто робота за гроші, а справа для душі. «Не стане їх, зникне і мистецтво», — з сумом каже Марина Довженко. Молодь, за її словами, переймати ремесло не поспішає. Дівчата, які приходять працювати у майстерню після місцевого училища, витримують максимум півроку. Їх не задовольняє заробітна плата, умови праці, непрестижність професії. Щоб якось змінити цю ситуацію, не дати занепасти та зникнути решетилівському килимарству, на краундфандингу нині збирають кошти, які планується використати на спеціальне освітлення та кондиціювання в майстерні. Це турбота про здоров’я килимарок, гідної заміни яким поки немає.

ЗА 8-ГОДИННИЙ РОБОЧИЙ ДЕНЬ —  ВІД 8 ДО 10 САНТИМЕТРІВ ПОЛОТНА

У Решетилівській майстерні народних художніх промислів завжди раді гостям. Тут проходять екскурсії, проте туристичний потенціал місця поки використаний мінімально. Олександр Довженко сподівається, що цю ситуацію вдасться покращити, і туроператори створять до Решетилівки маршрути. Бо тут є на що подивитися і чого повчитися. Тут можна побачити процес створення унікальних килимів «від і до». Майстрині радо поділяться секретами ремесла з тими, хто захоче його перейняти. Виявляється,  для того, щоб створити килим, їм потрібно орієнтовно 100 відтінків вовни. Фарбують вони її самотужки, природними барвниками. Вовну купують на Чернігівщині, бо на Полтавщині з таким матеріалом біда. Основу для майбутніх килимів створюють у Харкові. Найдушевніша робота залишається для решетилівських майстринь — із цих матеріалів вони створюють килими-картини. Чи не найбільшим серед них був килим площею 300 квадратних метрів, на якому ткалі відобразили історію Азербайджану. Ткали його ще за часів існування фабрики, яка мала ім’я Клари Цеткін.

Ціна решетилівських килимів — від 5 до 10 тисяч гривень за 1 метр. Все залежить від складності малюнку. Створюються вони дуже повільно, адже підбір кольорів вимагає від килимарки бездоганного смаку та ідеального освітлення, якого вони поки не мають. Тому над одним килимом ткалі доводиться працювати часто не один і не два, а цілих чотири місяці! За восьмигодинний робочий день майстриня з досвідом тче зазвичай від 8 до 10 сантиметрів полотна.

Марина Довженко сподівається, що вдасться врятувати і зберегти техніку виготовлення решетилівських килимів, зацікавити молодь цим ремеслом і відкрити світу потенціал українського ткацтва. Тому що його історія, на думку пані Марини, дуже сумна. Мовляв, найкращі зразки нашого килимарства вивезені за кордон, їх можна побачити у колекціях  Нью-Йорка, Лондона... «А ми — маємо те, що маємо. Те, що залишилось, — це колекції в Полтаві та Києві. Але це не те, що може дати повне уявлення про унікальність українського килимарства», — з сумом каже художниця та закликає приєднатися до порятунку унікальної техніки створення решетилівських килимів. До речі, їх і нині тчуть на старовинних дерев’яних верстатах, які лишились у спадок від уже померлого заводу.