Реставрація дому

Адже впродовж людської історії написано вже стільки, що жодному довгожителеві не вистачить життя, аби ознайомитися бодай із вершинами світового письменства. До того ж, за великим рахунком, пишеться щоразу про одне й те ж — адже дві тисячі років тому людей хвилювали ті ж проблеми, що й тисячу і сто років тому. Змінюються лише зовнішні умови життя, антураж, декорації, але сутність людини не змінюється, як не змінюються істини, що їх людина намагається осягнути. Найглибші таємниці людської онтології так і залишилися нерозгаданими, незважаючи на зусилля цілого легіону найсвітліших умів, і нема жодних надій на те, що хтось розгадає їх у майбутньому. Під цим кутом зору комп’ютерна доба мало чим різниться від ери папірусів.

Борхес якось зауважив, що в усій літературі існує всього чотири сюжети. Якщо це справді так, що ж тоді можна сказати про кількість тем? Очевидно, хіба те, що тема лише одна. Інша річ, що формулювання цієї теми утворили вміст світових бібліотек.

І все ж, чому, досягши певної критичної маси, література не припинила свого існування?

Мені більш-менш зрозумілі психологічні чинники, які щоразу змушують певну категорію людей щось писати, однак я ніяк не збагну мотиви двох інших категорій — тієї, що це написане друкує, і тієї, що це надруковане читає (власне кажучи, перша категорія творить мистецтво, а дві інші перетворюють його в надбання культури). Невже справа полягає лише в потребі читача впізнавати в персонажах сучасників і в тому, що конкретика історичних реалій заважає (чи навпаки — допомагає) сприймати справжню суть твору?

Я думав про це, виступаючи нещодавно у Львові перед доволі численною аудиторією, котра впродовж півтори години слухала мої тексти замість того, щоб сидіти вдома, читати того ж таки Борхеса. Або Гомера. Або Екклезіяста. Все це видавалося мені дуже дивним. Та раптом якоїсь миті здалося, ніби я збагнув відповідь. Я уявив собі весь корпус світової літератури як певний будинок (саме будинок, а не храм). Парадоксальним чином будинок цей існував завжди — навіть тоді, коли ще не було ані письменства, ані письма. Його присутність у світі — певна метафізична даність: він існує, навіть якщо в ньому нема кому мешкати. Але як і будь-яка будівля, з плином часу він потребує ремонту чи реставрації — десь відвалюється гіпсове ліплення, осипається тиньк, стираються сходи, тріскають кахлі. Тоді приходять певні люди й усувають дефекти.

Оскільки будинок древній і має незаперечну архітектурну цінність, невільно робити жодних перебудов чи добудов, потрібно лише утримувати його в належному стані. Отож, коли з’являється новий літературний твір, це означає лише те, що в якомусь паралельному вимірі проводяться ремонтні роботи. І хоча кожної миті величезна кількість людей в різних куточках світу продукує тексти, корпус літератури не зазнає кардинальних змін і текстовий масив не збільшується. Це відбувається з тієї простої причини, що в ці ж хвилини інша, набагато численніша армія людей, робить свій власний читацький вибір. Утім, поділ на тих, хто пише, і тих, хто читає, безперечно хибний. Кожен з нас одночасно є і творцем, і споживачем текстів. Та все ж мені не хочеться прощатися зі своєю вигадкою. Тому, хоча моя замітка й небагато спільного має з літературою, дуже сподіваюся — коли пишу ці рядки, десь на невидимому метафоричному фасаді нашого спільного дому («мова — дім буття») зникає чергова тріщинка.

№186 30.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»