Різдвяні листівки

Але чи не дивно, що, визнаючи природність і навіть необхідність змін, значущість якихось нових і незнайомих речей, що поступово заповнюють наше сьогоднішнє існування, нарікаючи й на минуле, й на майбутнє, й на сьогодення, ми все-таки відчайдушно прагнемо відшукати в них певну «непорушність»...

Раніше до Нового року ми купували більш як двісті яскравих кольорових листівок. Їх вибір був значно бідніший, ніж зараз, а знайомих — тоді ще живих і здорових, які не поїхали з країни, не перетворилися ще на чужих людей з відстороненим поглядом — значно більше. І листівки купувалися не оптом, а вибиралися ретельно і з любов'ю, щоб кожному було приємно.

Окремою радістю в ці дні бували непередбачені надходження друкарської продукції дружніх соціалістичних країн до магазину «Дружба». Там шикувалися галасливі черги, в них зав'язувалися нові знайомства, виникали симпатії, давалися консультації з усіх питань. З особливою гордістю там демонструвалися нові ялинкові іграшки. І оскільки вони дійсно заслуговували на похвалу, то черга плавно переміщалася до прилавків інших магазинів, туди, де в плетених дротяних кошиках виблискували та іскрилися, немов льодяники, посипані цукровою пудрою, різнокольорові скляні кульки та бурульки.

Вдома дорогоцінну здобич — новорічні подарунки — дбайливо розпаковували і ретельно ховали в найбільш важкодоступних, а тому всім відомих місцях, і протягом усього передноворічного тижня ми залазили в шафу, на антресолі та в буфет із чесно закритими очима, щоб не псувати батькам сюрпризу. Ялинкові іграшки укутували у вату і засували кудись угору, до урочистого моменту прикрашання ялинки. А ось листівки...

Глянцеві, пахучі стоси ділили порівну між усіма членами сім'ї, а потім зосереджено творили, стараючись, щоб десятки новорічних поздоровлень не були схожими одне на одне, щоб кожному з друзів дістався шматочок щирої ніжності, яку саме до нього й відчували.

А потім вони розліталися до Москви та Ленінграда, Тбілісі та Сухумі, Риги й Таллінна, Воронежа і Харкова, Херсона та Скадовська, за Урал, до Сибіру, на Далекий Схід. А оскільки телефони були лише в небагатьох, то й до Києва, Києва, Києва...

Цими днями поштова скринька в нас насилу відчинялася — так щільно вона була набита листами і листівками...

... Тітка Нюра приходила зі своїм стосиком листівок: писати вона не вміла, і цей обов'язок із задоволенням виконувала за неї моя бабуся. Щодо тітки Нюри — все для неї робили із задоволенням.

Їй було вже близько вісімдесяти, і обличчя в неї було дійсно як печене яблучко з двома величезними сливами темних і прекрасних очей. Вона працювала цілими днями, миючи підлоги і прибираючи квартири в усьому нашому величезному комунальному будинку — й усьому раділа. Раділа, що роботи нескінченно багато, а в неї вистачає на все сил; раділа, що рідко приходить син — значить, йому добре вдома з його дружиною і дітьми; раділа, коли онуки по секрету показували їй щоденники із записами про прогули — набігалися дітки, нагулялися (щоденник у таких випадках підписувала також бабуся); раділа, коли бачила нас. Вона взагалі вважала, що людина, якщо вже живе, повинна жити на радість усім. Тоді я ще не здогадувалася, яка це складна наука.

Тридцять першого грудня, об одинадцятій вечора всміхнена листоноша приносила мені найбільшу й найкрасивішу вітальну телеграму, яку тільки можна було відшукати на Головпоштамті: «Дорога Вікулька, мила моя дівчинка, будь розумниця, живи на радість усім... Цілую міцно. Любляча тебе тітка Нюра».

Я знала, що вранці тітка Нюра приходила до нас, брала бабусю або маму і вела їх на пошту. Вони пропонували їй часто, що самі збігають і відправлять телеграму за свої гроші (для неї це було дуже дорого), але вона завжди гнівалася й відмовлялася. Для тітки Нюри було надзвичайно важливо бути присутньою там і обов'язково самій диктувати текст. Єдиний раз за двадцять років вона порушила це правило, і я відразу зрозуміла, що шикарна листівка, надіслана від її імені, написана кимось іншим. Там не вистачало багатьох звичних і таких душевних побажань...

У цьому році, як і в минулому, наша поштова скринька не тріщала. Благо, що хоч відчайдушно дзвонив телефон, і всі додзвонилися, і це свідчить лише про те, як мало нас, друзів, нині залишилося.

Але я подумала, що хоч як не змінювалося б життя, якісь речі залишаються непорушними. Просто треба, щоб нам частіше про це нагадували. І те, що тітка Нюра давно вже в іншому — впевнена, що прекрасному і справедливому — місці, зовсім нічого не значить: адже вона не змінилася...

Я пішла на Головпоштамт, вибрала найшикарнішу і найдорожчу вітальну телеграму і почала писати: «Дорога Вікулька, мила моя дівчинка, живи на радість усім...»