Романс життя

Навіть ті, хто ніколи не бачив Ларису Кадочникову ні в кіно, ні на сцені, в житті з першого погляду точно визначають у ній відому актрису. Не тиражно-популярну, не обтяжену власною величчю, а людину, яка зберігає в собі спокій визнання, гідність таланту й аристократичність простоти. Доля ж її зіткана з таких дивовижних перипетій, що й піднестися, й розслабиться ладна не раз і не два. Свою автобіографічну книжку Лариса Валентинівна назвала вагомо: «Белая птица: полеты наяву и во сне». Упевнений, що більшість шанувальників героїні тільки з книжки дізналися про її родовите акторське походження (її мама — Ніна Алісова, в 18 років зіграла головну роль у «Безприданниці» Якова Протазанова).

Фільм був великою режисерською та акторською удачею. Ім’я Лариса стало модним у колишньому СРСР, і дочку, яка народилася в родині Валентина Кадочникова, також назвали на честь маминої героїні. Ніна Алісова з часом стала двічі лауреатом Сталінської премії. Батько рано пішов із життя, встигнувши зняти тільки два фільми. Один з них — «Золотий ключик» — був улюбленим для кількох поколінь глядачів.

Дитинство Лариси пройшло в Москві, в компанії дітей знаменитих сусідів — Марка Донського, Марини Ладиніної та Івана Пир’єва, Сергія Гурзо, Марка Бернеса. Сусідами були Борис Андрєєв, Володимир Наумов, Ігор Савченко. Діти захоплювалися відомою парою — Тамара Макарова та Сергій Герасимов — та намагалися їм наслідувати. Але на вступному іспиті у Вахтангівському театральному училищі, побачивши серед членів приймальної комісії Б.Е.Захаву — друга сім’ї (учня К. С. Станіславського, відомого режисера, педагога), буквально втратила дар мови і провалилася. У повному відчаї, конвойована бойовою співученицею, Кадочникова складає іспити до ВДІКу і вступає, за конкурсу 1000 осіб на місце. Студентська компанія в роки навчання складається з майбутніх зірок — Андрія Тарковського, Отара Іоселіані, Лариси Шепітько, Василя Шукшина, Миколи Губенка, Софіко Чіаурелі, Георгія Шенгелая, Людмили Гурченко, Юрія Іллєнка. Тут якраз би написати про життя, про кохання, про творчість Юрія Герасимовича й Лариси Валентинівни, але неможливо викинути з пристрасного романсу життя куплет про Іллю Глазунова.

На виставці художника його дружина впізнала Алісову, висловила своє захоплення її талантом, а Ларису підвела до Глазунова з проханням звернути на неї увагу й намалювати портрет. На наступний день він попросив приїхати до нього на виставку, а потім повіз до себе в майстерню. «Ця друга зустріч відразу визначила наші стосунки». У майстерні, в маленькій кімнатці в застарілому будинку, один портрет вразив Ларису: «Яка гарна жінка, ваша дружина! — Він кивнув головою й посміхнувся... Пообіцяв намалювати мене, сунувши гроші на таксі, ніжно обійняв і відправив додому. Я їхала додому як в тумані. Коли піднялася ліфтом на свій третій поверх і вийшла, то побачила Глазунова, що стояв на площадці біля моєї квартири. Це було, як удар блискавки. Він знову посміхнувся своєю посмішкою, і сказавши, що я повинна бути весь час з ним, поїхав». Роман тривав три роки. Геніально зіграну мамою трагедію безприданниці Кадочникова прожила всім своїм єством. І згадує про це віршами М.Лермонтова:

«Я не люблю тебя. Страстей и мук
Умчался прежний сон.
Но образ твой в душе моей
Все жив, хотя бессилен он.
Другим предавшися мечтам,
Я все ж забыть его не смог.
Так храм оставленный — все храм,
Кумир поверженный — все бог!»

Акторська ж доля Кадочникової складається вдало. Її приймають в трупу одного з найбільш гучних театрів Радянського Союзу — «Современник». Вона грає з Михайлом Козаковим, Миколою Адоскіним, Євгеном Євстигнєєвим, Олегом Єфремовим.

Юрій Іллєнко пропонує Ларисі руку й серце. Мама, бабуся, брат від нього в захваті. «Ми з Юрою одружилися, і якось дуже світло у колі близьких відсвяткували весілля». Молодята затребувані творчо, але творчістю ж і розлучені. Він працює оператором на Одеській кіностудії, вона багато знімається в Москві та Пітері. Покинути театр і переїхати до чоловіка ні бабуся, ні тим більше мама порадити не могли. Іллєнко намагається частіше приїжджати до Москви. І в один із таких приїздів запрошує разом піти на зустріч до цікавого режисера, який запропонував бути оператором у фільмі «Тіні забутих предків» за оповіданням М.Коцюбинського. Зустріч була призначена на Тверській. Посередині вулиці вони здалеку побачили, що на чорній валізі в чорному костюмі й чорному капелюсі сидить «особа кавказької національності» — Сергій Параджанов. Він кинувся Ларисі назустріч і закричав: «Це Марічка. Я знайшов Марічку!» Зйомки мали тривати й зиму, й весну, й літо, й осінь. Кадочникова подала Єфремову заяву про звільнення з театру на рік, він підписав його назавжди...

Робота з Параджановим, всесвітнє визнання фільму, участь у безлічі фестивалів, призи, новий успіх у фільмі Ю.Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» та багато інших ролей в кіно стали зичним приспівом в екранному виконанні романсу життя Лариси Кадочникової.

В Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки переконав її прийти на одній із параджанівських вечірок Михайло Рєзникович. У його знаковій постановці «Безприданниці» трапилася таємна акторська самоініціація Лариси Кадочникової. Вона зіграла Ларису Огудалову — не так, як грала її обожнювана всіма В.Комісаржевска, не так, як любима мама — Ніна Алісова, навіть не цілком так, як хотілося самій актрисі, але найголовніше — це сталося! Акторська доля заримувалася.

Мені пощастило на ювілейному вечорі театру почути романс з цієї вистави «Он говорил мне» у виконанні Кадочникової. Спочатку здалося, що актриса забула слова, потім із співу виросло усвідомлення абсолютної примарності буття. Одностайний сплеск хвилювання присутніх став завершальним акордом.

У рідному театрі Лариса Валентинівна заслужено зігріта любов’ю глядачів. Її Ольга Кніппер у виставі «Насмішкувате моє щастя», Гвендолен у «Як важливо бути серйозним», Дездемона в «Отелло», Бланш у «Гравцеві» залишаються еталонними ролями.

У Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» ми раділи не лише прекрасній акторській роботі Кадочникової у виставах М.Рєзниковича «Треба жити!» і Н.Батуріної «Мишоловка». Радість, яку випромінювали її очі, життєлюбність, що йде від неї, нев’янучий оптимізм і сьогодні в скарбничці справжньої зірковості, яка стверджує щастя жити.

Свого минулого ювілею Лариса Валентинівна дістала в подарунок від мами два велосипеди — для себе і для чоловіка — Михайла Йосиповича Саранчука. Цей прекрасний тандем уже 25 років чудовою і злагоджено рухається по життю...

А те, що Лариса Валентинівна пише картини, я дізнався з випадкової розмови з її чоловіком — він нарікав на проблеми із відправкою робіт за кордон. Коли ж запитав його думку про самі картини, жести, красномовне мовчання не давали можливості залишатися необізнаним. І я порадів побаченому — в ньому була вся Кадочникова: в пишноті своїй мудрої дитячості, в безстрашності наївності, в радості природності, простоті й аристократизмі.

Також легко, польотно актриса написала п’єсу «Жорж Санд і Шопен». І якщо хтось замислюється про подарунок до ювілею, то нічого кращого, ніж надати можливість її поставити, й не знайти.

Лариса Валентинівна в Театрі ім. Лесі Українки грає в п’яти виставах і готує нові ролі, та радісна душа таланту її жадає нових робіт. І бути так на довгі літа!