Рустам ІБРАГІМБЕКОВ: Три дні я — європеєць, три дні — азіат...

Спочатку було слово… Передбачаю: ніхто з людей освічених не має сумніву в непохитності даної сентенції. Не лякайтеся, я не маю наміру зараз філософствувати з приводу прописних істин. Красномовна «фігура мови» знадобилася мені лише для того, щоб поговорити про кіно. Добре. Талановите кіно. Таке, як «Біле сонце пустелі», «Урга. Територія кохання», «Втомлені сонцем», «Сибірський цирульник», «Бережи мене, мій талісмане», «Філер», «Ніч світла». Гадаю, що ні для кого не стане прозрінням, що чудові, відомі всім режисери фільмів, які я перерахувала, Володимир Мотиль, Микита Михалков, Роман Балаян знімали свої картини за конкретними сценаріями. Деякі з них я читала. Кому не довелося, повірте на слово: це справжня література. Автор усіх сценаріїв — письменник Рустам Ібрагімбеков. Нещодавно він майже інкогніто приїхав до Києва. Побачитися зі старими друзями. Уже згаданим режисером Романом Балаяном, який закінчує свій новий фільм «Райські пташки»: йде озвучування картини. І Олегом Янковським, який бере в цьому процесі безпосередню участь. Він — виконавець однієї з ролей у фільмі. Тепер здогадайтеся з трьох разів, чи так уже випадково опинився саме в ці дні в Києві Рустам Ібрагімбеков? Правильно: таких збігів не буває. Рустам Мамедович — автор сценарію «Райських пташок». До речі, спочатку картина мала називатися «Обранець». Нове ім’я співавтори вигадали для неї у дискусійному порядкові. Я — мимовільний свідок. Великих таємниць, на жаль, розкрити не можу. По-перше, не маю права: роботу над фільмом ще не закінчено. По-друге, чесно кажучи, і знаю небагато: метри обговорювали свої проблеми конфіденційно. Проте поговорити з Рустамом Ібрагімбековим мені все ж таки вдалося. Роман Балаян, який опікується другом і колегою, був навдивовижу суворий і виділив для розмови 15 хвилин. Згодилася відмовка, що з часом я не в ладу. Порозмовляли хвилин так сорок. Сподіваюся, вам буде цікаво, так само, як і мені. Співрозмовник Рустам Мамедович — чудовий.

ДЛЯ ДОВIДКИ

Рустам Ібрагімбеков — автор понад 40 сценаріїв художніх і документальних фільмів. Написав 15 п’єс. 10 книг — «Ультиматум», «Прокинувшись із усмішкою», «Дача», «Сонячне сплетіння» та інші.

Голова Конфедерації Спілки кінематографістів країн СНД і Балтії.

Секретар Спілки кінематографістів Російської Федерації.

Голова Спілки кінематографістів Азербайджану.

Член європейської кіноакадемії «Фелікс».

Член американської кіноакадемії «Оскар».

Командор ордену літератури та мистецтва Франції.

«ХЛІБ БЕЗ ВАРЕННЯ»

— Рустаме, я зі здивуванням довідалася, що сценарист фільмів, які, без перебільшення, ввійшли до золотого фонду радянського кіномистецтва, починав свою кар’єру зовсім не з літератури. Ви ж закінчили Азербайджанський інститут нафти та газу! Більше того, продовжили навчання в аспірантурі! Коли ж «утекли» з цієї професії?

— У нас вдома, до написаного слова завжди була величезна повага. Батька свого, наприклад, я частіше за все бачив таким, що лежить на канапі, з книгою в руках. (Батько — Мамед Ібрагімбеков, професор мистецтвознавства. — І.Г. ). Проте уявити собі, що можу що-небудь створити сам, не мислив навіть у зрілому віці. Подолати цей психологічний бар’єр мене спровокував старший брат, Максуд. Він уже в 13 років написав свій перший піратський роман у 12-сторінковому зошиті в клітинку. Читали його всією родиною, захоплювалися фантазією. Потім брат став писати вірші та фантастичні спортивні оповідання. Я молодший за Максуда на чотири роки. Ми були дуже дружні. Звичайно, що я наслідував його. Перша проба пера сталася, коли я закінчував інститут. Оповідання називалося «Хліб без варення». Відправив я його до дуже популярного на той час часопису «Юность» і отримав, як не дивно, відповідь. Мовляв, оповідання не зовсім відповідає вимогам редакції, проте людина ви, безсумнівно, обдарована, продовжуйте писати. Прочитав цей опус друзям, які поставилися до нього вельми критично, і закинув до шухляди письмового столу. За деякий час рукопис виявив брат. Йому сподобалося, і він віддав оповідання в одну молодіжну газету. Так я вперше побачив свій «твір» надрукованим. Мені було 21 рік. Пізніше, вже навчаючись в аспірантурі в Москві, став ходити до ВДІК на перегляд фільмів (брат вступив на Вищі сценарні курси). Тоді, на початку 1960-х, це був дивний заклад, де можна було побачити й фільми світової класики, і роботи студентів, які не виходили на екран. Мені це дуже подобалося. І, власне кажучи, щоб продовжувати дивитися добре кіно, наступного року вирішив подати документи на сценарні курси. Написав ще одне оповідання і сценарій. Як не дивно, мене прийняли. Проте я продовжував займатися наукою. Закінчував дисертацію. Наприкінці 70-х років на екрани одночасно вийшли три моїх фільми — «У одному південному місті», «Повість про чекіста» та «Біле сонце пустелі». А я продовжував працювати на півставки в Інституті кібернетики Академії наук Азербайджану. Лише 1971 року остаточно розпрощався з наукою і став професіонально займатися літературою. Адже, окрім кіносценаріїв, я писав прозу. На цей час у мене вже вийшла пара невеликих збірок оповідань, чим я дуже дорожив. І сьогодні я надаю цій стороні літературної роботи великого значення.

БАГАТОВЕРСТАТНИК МИМОВОЛІ

— Для того часу старт у кінематографі та літературі був у вас могутнім! Чи посипалися замовлення?

— Після удаваного успіху перших фільмів, мої чергові спроби зробити що-небудь для кіно терпіли невдачу. З незрозумілих причин Держкіно СРСР, Держкіно Азербайджану не пропускали сценарії. Абсолютно випадково одна з повістей потрапила до рук Георгія Олександровича Товстоногова. Мене запросили до Ленінграда, у Большой драматичний театр і уклали договір на написання п’єси. Це був безпрецедентний випадок. Пізніше письменник Андрій Бітов, мій друг і однокурсник, розповідав, що також вів у той час переговори з театром про співпрацю. Коли заїкнувся щодо гарантій, тобто договір, йому відповіли: «Так ми працюємо з Ібрагімбековим. Пишіть без договору». Тобто мені була надана висока честь.(Усміхається). Того літа я написав свою першу п’єсу «Жінка за зеленими дверима». Відтоді — багатоверстатник. Пишу прозу, працюю в театрі та кіно. А нещодавно створив у Баку маленький театр. Він називається «Ібрус». Розшифровується просто — Ібрагімбеков Рустам. Грають у театрі чудові актори. Вони, мабуть, останнє покоління людей, які однаково вільно володіють і російською, і азербайджанською мовами. Тому театр — двомовний. Ми успішно гастролюємо. У листопаді, наприклад, їдемо до Франції, до Марселя. Часто буваємо в Москві. Буквально днями збираємося до Дагестану. У Махачкалі відбудеться фестиваль російськомовних театрів СНД, який проводить Малий театр. Його художній керівник Юрій Соломін запросив і нас. Веземо на фестиваль чудову п’єсу однієї французької письменниці, якоїсь Банін. Вона емігрувала до Франції 1924 року. Тоді їй було 19 років. У 40-х почала писати французькою. Мала приголомшуючий успіх. У цей час у Банін стався драматичний роман з Іваном Буніним, який тривав півтора роки. Роман був платонічним. Бунін безуспішно домагався прихильності письменниці. Написав їй безліч листів. Цікаво: бунінознавці не знали цього факту. Один азербайджанський дипломат передав нам листи, які буде надруковано в новому виданні повного зібрання творів Буніна. На основі цих листів Банін написала повість «Останній поєдинок Івана Буніна». Я її інсценував, додавши деякі мотиви з інших творів письменниці.

— Тобто у своєму театрі ви працюєте і як режисер?

— Я — художній керівник театру. Ми граємо три вистави за моїми творами. Зараз репетируємо четверту. Одну п’єсу поставив запрошений режисер. Окрім того, в московському театрі «Модерн» ідуть дві мої вистави. «Петля» — це французька історія про людей, замішаних у вбивстві Распутіна. І «Мої дорогі чоловіки» (оригінальна назва п’єси — «Пацюк»). Іноді ставлю вистави за кордоном. Так що останнім часом театр посідає в моєму житті доволі велике місце. Закінчую роман, над яким працюю довгі роки. Рівнобіжно — кіно.

ЧЕРВ’ЯК І МЕТЕЛИК

— У театрі ви чуєте свій літературний текст у оригіналі, без змін. Зі всіма нюансами настрою, яке вклали у вуста героїв. У кіно нерідко літературна основа зазнає кардинальної ломки. Як ви ставитеся до зміни сценарію режисерами? Чи сваритеся, сперечаєтеся з ними?

— Ніколи не сварюся. Ніколи не сперечаюся. Завжди чекаю на результат. І наводжу таке порівняння: існує шовкопряд, кокон, в якому сидить хробак. Він прогризе кокон, і вилетить звідти метеликом. За біологічними клітинами — одне й те ж. Але в коконі — черв’як, який повзає, а в повітрі — прекрасний метелик. Сценарій — черв’ячок. Фільм — метелик. Порівнювати їх абсурдно. Літературний текст має підштовхнути режисера, як батут, щоб він злетів. Подальше залежить від індивідуальності митця. Я працював із режисерами, що дуже бережно ставилися до слова. Вони ретельно переносили літературну канву в фільм, але вловлювали нерв сценарію. Пристосовували його до свого бачення фільму. Наприклад, я зробив вісім картин із чудовим азербайджанським режисером Расимом Джаговим — «Допит», «Парк» та інші. Він працює саме так. Так само знімав режисер Павло Арсенов. А ось Володя Мотиль, із яким ми зробили «Біле сонце пустелі», останнім часом поводиться дуже дивно. Він на всіх перехрестях заявляє, що фільм вигадав одноосібно. Мовляв, сценарій спочатку був абсолютно іншим. Це смішно й безглуздо. У процесі роботи над фільмом багато що трансформується. Це й є режисура. Інша річ, що вносити зміни бажано, порадившись зі сценаристом. Останній приклад. Роман Балаян замовив мені сценарій за твором Дмитра Савицького. Сценарій вийшов оригінальний. Я лише відштовхувався від прози цього дуже доброго письменника. У процесі роботи над фільмом сталися ще більші зміни. Але з моєю участю. Я приїхав на монтаж. Ми з Романом проговорюємо якісь важливі для нас речі. І виходить третій твір, відмінний і від повісті Савицького, і від мого сценарію. Він живе своїм життям. За окремими законами. У іншому випадкові — при буквальному перенесенні слова в картину — могла народитися нежива істота. Режисер, який взагалі не змінює текст сценарію — просто не творча людина. Я кодую в сценарії певне енергетичне послання. У вчинках, стосунках героїв. У ситуаціях, що складаються між ними. І якщо режисер не відчує, не прочитає це послання, фільм вийде мертвим. Важливий результат. Тому мені так чудово працюється з Романом Балаяном. Він відчуває енергію мого послання. Трохи говорить. І завжди обґрунтовує свої зауваження. Ми працюємо в парі, а така співпраця передбачає повагу один до одного.

СХІД — РІЧ ДЕЛІКАТНА

— Ви постійно живете то в Росії, то в Азербайджані. І якщо вірити мас-медіа, колись сказали, що три дні ви — європеєць, три — азіат. У якому менталітеті вам комфортніше?

— Більше того, на сьомий день починаю роздумувати: ким же все ж таки бути краще — європейцем чи азіатом! (Сміється). Якщо серйозно, то все залежить від конкретних обставин. Іноді приємніше бути східною людиною. Часом виникає потреба стати європейцем. Я виріс у такому місті, де два цих начала органічно переплетено. Баку розташовано на межі між Європою та Азією, яка проходить Уральським хребтом, Великим Кавказьким. У кожному бакинці є обидва начала: ми — євразійці. Це підтверджене тисячоліттями генного обміну. Хвилі міграцій зі Сходу на Захід і назад привели до того, що кровно з’єдналися багато які народи. У результаті виникнув великий етнос. Людина, яка виросла в Баку, чудово почуває себе і на Заході, і на Сході. З одного боку, ми з дитинства слухали джаз, любили американську музику, фільми. З іншого, чудово розуміємо східний менталітет. Він закладений у нас із народження. Таке прикордонне життя збагачує. Пригадайте, всі великі відкриття ХХ сторіччя сталися на стикові наук: кібернетика, біофізика, геополітика. Це те ж саме. Люди, які живуть у нашому регіоні, мають величезну перевагу перед усім іншим світом. Не перебільшую. Доведу свою думку на прикладі. Американці — велика нація? Звичайно. Англійці, французи — великі нації? Безсумнівно. Але вони мислять фрагментарно, оскільки живуть відособлено, самодостатньо. У нас же в зв’язку зі з’єднанням Європи та Азії утворився менталітет, спроможний сприймати багато які ситуації легше, ширше, більш толерантно. І якщо раніше для успішного існування (як професійного, так і особистого) дуже важливе місце відводилося накопиченому досвідові, то в ХХ — ХХI сторіччях досвід стає своєрідним гальмом. Світ, зовнішнє середовище змінюються настільки стрімко, що, наприклад, людині, яка працює в мистецтві, за життя доводиться рази зо три змінювати свій інструментарій, аби встигнути за часом. На перше місце виходить спроможність сприймати адекватно нову інформацію. Відповідати змінам цивілізованого світу. А в етичних, людських стосунках переважна толерантність. Не жорсткість переконань, не твердолоба здатність домагатися мети будь-яким шляхом, не зважаючи ні на кого й ні на що. А бажання зрозуміти іншу людину, терплячість, що й є синонімом толерантності. У іншому випадкові світ невблаганно рухатиметься до загибелі. Якщо ми не навчимося миритися один із одним, сприймати навколишніх такими, якими нас створила природа, погубимо світ і самих себе. Уже доведено наукою, що люди є частиною єдиної енергоінформаційної системи. Ми злиті з природою. Настав час, коли одна людина може неправильним натисненням кнопки призвести земну цивілізацію до загибелі. Як не парадоксально, але людство відчуло себе живим 1945 року, коли американці скинули атомну бомбу на Японію. За Достоєвським: буття існує лише тоді, коли йому загрожує небуття. Іншими словами: при появі загрози тотальної загибелі людства ми стали єдиним живим організмом. Ми залежимо один від одного. Відповідальні за близьких. І справжнє мистецтво повинно слідувати цим законам. На жаль, на наших екранах відбувається прямо протилежне дійство. Агресія, насильство, збочення… Це також явна ознака того, що людство на межі катастрофи.

ПРИВАБЛИВА ТАЄМНИЦЯ АЙРАНУ

— Ви так емоційно говорили про свою батьківщину, що я вкотре пожаліла, що не була в Середній Азії. Як людина, яка любить Баку, як азіат (не європеєць!), підкажіть: що саме тому, хто вперше потрапив до Азербайджану, потрібно подивитися? Що скуштувати з їжі, з напоїв?

— Баку — дуже гарне місто. Азербайджан і Баку — не одне й те ж. У минулому сторіччі в районі нашої столиці було виявлено нафту. Місто почало розвиватися в різкому відриві від усього іншого Азербайджану. Сюди ринуло безліч заповзятливих людей, включаючи Нобеля. У результаті Баку перетворилося на приголомшуюче, яскраве, багатонаціональне місто. З особливою ментальністю. Трохи нагадує Одесу. Але зі своєрідним кавказьким колоритом. Поєднання Європи, Сходу й конкретно Кавказу дало, звичайно ж, дуже цікаву кухню.

— Що в кухні є суто азербайджанським?

— Обов’язково потрібно скуштувати наш плов. Часто лаври в приготуванні цієї страви віддають узбекам. Узбецький плов, дійсно, дуже смачний. Але в нас у Баку готують так званий перський плов. Часом цей рецепт можна зустріти в Таджикистані, але прийшов він до нас із Ірану. У основі його — білий відкидний рис і безліч найрізноманітніших приправ (до сорока!). М’ясо з каштанами, курка з чорносливом, солодкі приправи, м’ясо із зеленню. Є й інші страви, які відрізняють азербайджанську кухню від інших азійських країн. Наприклад, різні види долми. Її можна зустріти й в інших регіонах. Наприклад, у Грузії. Але в Баку готують долму з баклажанів, із помідорів, із різноманітних пелюсток. Що стосується напоїв, то в Азербайджані традиційно виробляються непогані вина. Проте потрібно враховувати, що ми живемо в країні, де основна релігія — мусульманство. Ставлення до спиртного насторожене. Релігія не забороняє вживати спиртне, але віруюча людина повинна п’ять разів на день молитися. А Магомет був проти того, щоб людина напідпитку спілкувалася з Богом. Так що вся проблема в цьому! (Сміється).

— Але на Сході є багато оригінальних безалкогольних напоїв, незнаних європейцям!

— Дуже смачний шербет. Це не ті ласощі, які продають на ринках у Києві чи Москві. Шербет (від слова «солодкий») — напій. Він може бути з лимоном, шафраном, цукром. У Азербайджані немає кумису, оскільки ми не п’ємо кобилячого молока. У нас є айран…

У цей момент до кабінету зазирнув наш спільний із Рустамом Ібрагімбековим добрий знайомий. «Російськомовний українець», як він себе зазвичай називає, режисер Роман Балаян. Цього разу він був у масці східного чоловіка, на якій явно читалося запитання: «Жінко, ти ще тут?» Довелося підкоритися німому докорові майстра. Тим більше, що від його могутньої енергетики закінчилася плівка в диктофоні. Я так і не дізналася, з чого роблять айран у Азербайджані… «Приїжджайте до Баку. Його потрібно відчути»,— ввічливо запропонував Рустам Ібрагімбеков. «Ловлю на слові», — негайно відгукнулася я. Повинна признатися: без тіні жарту.