Русифікація від Олександра Мороза

Цього тижня Верховна Рада обговорюватиме кілька законопроектів про функціонування мов в Україні. Один із них — так званий законопроект Олександра Мороза — «Про внесення змін до Закону України «Про мови в Українській УРСР».

Якщо виходити з назви законопроекту, він мав би передбачати «внесення змін» до чинного закону. Насправді ж це зовсім інший, новий правовий акт із цілком самостійною філософією. Філософія законопроекту Мороза полягає передусім у різкому розширенні функціонального поля російської мови в Україні. Для всіх інших мов залишаються переважно риторика та декларації.

Законопроект передбачає запровадження принципово нового поняття — «офіційні мови». Стаття 6 визначає, що «офіційними в Україні є мови, які визнаються робочими мовами органів державної влади та органів місцевого самоврядування, використовуються у службовому спілкуванні, освіті та культурі, діловодстві, при проведенні офіційних засідань, в інформаційному просторі, а також у відносинах між громадянами». Таке визначення фактично нівелює поняття державна мова , а значить — нівелює й саму статтю 10 Конституції України, де йдеться про статус української мови як державної.

До того ж, стаття 6 — внутрішньо суперечлива, оскільки, з одного боку, проголошує, що «офіційною на всій території України є українська мова», а вже наступною частиною визначає, що таких офіційних мов в Україні може бути скільки завгодно. Офіційну мову може запровадити навіть сільрада (див. частину 3 статті 6)! По суті, йдеться про те, що офіційними в Україні можуть бути проголошені всі мови, які функціонують на території України.

У законопроекті (стаття 1) некоректно протиставлено державну та національні мови (адже хіба державна, українська, не є національною?).

А що означає норма: «Україна дотримується принципу... поважання меж кожної географічної місцевості (?!), в якій переважно використовується мова, що не є державною»? Досі йшлося про адміністративно- територіальні одиниці й населені пункти , тепер же виявляється, що держава бере на себе зобов’язання щодо мов у межах «географічної місцевості» . Плутати адміністративно-територіальні одиниці й географічні місцевості — неприпустимо.

Абсурдною видається норма статті 7: «Мови (треба — «мовами». — В.П. ) міжнаціонального спілкування в Україні є офіційні та інші (? — В.П. ) мови». «Та інших» просто не залишається; всі мови — потенційно офіційні.

Стаття 8 визначає пріоритетність міжнародних договорів над законодавством України. В разі розбіжностей між ними «застосовуються норми, які містять більш сприятливі (?) положення, що стосуються статусу мов та порядку їхнього використання». Критерій «більш сприятливі» — невловимий: неясно, яких мов він стосується; отже, — виконати цю норму неможливо. А як виконати першу частину статті 10 («Службові особи державних, громадських органів, установ і організацій повинні володіти офіційними мовами, а в разі необхідності — й іншою національною мовою»), якщо «офіційних мов» в Україні набереться понад десяток?

Ще більш абсурдним є розділ III законопроекту. Тут вводиться ще одне нове поняття: «мова роботи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ та організацій». Цікаво: як це поняття кореспондується з терміном «офіційна мова»?

Термінологічна плутанина на цьому не закінчується: стаття 11 розділу III називається «Мова роботи та мова актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування». Виходить, що «мова актів» — це одне, а «мова роботи» (?) — щось інше. Крім того, друга частина статті 11 нівелює першу.

Частина 3 статті 11 визначає, що «акти найвищих органів державної влади України приймаються українською мовою і публікуються офіційними мовами». Скільки в Україні проголосять «офіційних мов», не знає, мабуть, і сам О.Мороз. Їх може бути, наприклад, 40. Як тоді буде виглядати текст якої-небудь постанови Кабміну?

Невмотивованою є остання частина статті 11 («Написи на печатках, штампах, штемпелях, офіційних бланках державних, громадських органів, підприємств, установ і організацій в Україні виконуються українською мовою або українською та російською мовами»). А куди ж поділися інші «офіційні мови»? Чому паспорт громадянина України так само «виконується українською та російською мовами» (стаття 15)? Чому знову проігноровано інші «офіційні мови» і пріоритет надано лише російській (з українською усе зрозуміло, вона ж начебто залишається державною)?

Статті розділу IV («Мова освіти, науки, інформатики і культури») виписані таким чином, що через кілька років в Україні можуть залишитися хіба що поодинокі україномовні анклави. Все віддано у владу стихії, — так, ніби права громадян існують поза їхніми ж обов’язками . Але ж українська мова не повинна перетворитися в навчальних закладах, у засобах масової інформації, у сфері інформатики, культури й науки на латину. Така небезпека існує. Пишучи закони, слід виходити не тільки з абстрактних, відсторонених уявлень про права громадян, а й із: а) травматичного історичного досвіду української мови та б) реального стану справ iз тією ж нашою державною мовою в незалежній Україні. Парадоксально, але дві останні обставини у відповідних статтях чинного Закону «Про мови в Українській УРСР» (щодо освіти й культури) враховано повніше. По суті, законопроект О. Мороза пропонує русифікацію освіти.

Не витримує ніякої критики стаття 29. Щодо мови ЗМІ держава «вмиває руки»: з одного боку, «телерадіоорганізації України ведуть мовлення державною мовою, а також національними мовами», з другого ж, «при цьому окремі (??) канали можуть користуватися кількома мовами або виключно однією, але держава забезпечує на загальнонаціональних каналах достатній (?) обсяг мовлення державною мовою, російською та іншими мовами». Ця норма фактично не несе ніякого правового навантаження. Знову — стихія, «як хочете». Прогнозований наслідок — тотальна русифікація телерадіопростору.

Стаття 36 передбачає україномовність Збройних сил України. Тільки яким чином буде забезпечена ця україномовність в умовах русифікації, гарантованої законопроектом О.Мороза?

Резюме:

1. Законопроект фактично руйнує статтю 10 Конституції України, оскільки розмиває поняття «державна мова», ставить його в один ряд з поняттям «офіційна мова». Державний статус української мови не матиме ніякого реального наповнення.

2. Наявність багатьох офіційних мов в Україні (що випливає із суті законопроекту) зводить мовну політику держави до абсурду (аргументи див. вище).

3. Iз політичного погляду законопроект є популістським; він створений поспішно (про що свідчить його внутрішня суперечливість і... мовна малограмотність!), під певні політичні прагнення й амбіції конкретної політичної партії.

4. Прийняття такого закону призвело б не до гармонізації мовних відносин у суспільстві, а навпаки — до дестабілізації ситуації, до непотрібних протистоянь, про що свідчать уже перші реакції на законопроект iз боку громадськості.

5. Iз морального боку законопроект, як на мене, є образливим для української нації, оскільки в умовах державної незалежності України під виглядом захисту прав людини пропонує політику повзучої русифікації.