Руйнуємо штампи, інертність мислення в ім’я правди!

Цей форум традиційно відбувається на першій театральній сцені країни — в Національному драматичному театрі ім. І. Франка, і цьогоріч був присвячений кільком ювілейним датам. 4 серпня минуло 160 років від дня народження славетної української акторки, корифея української сцени Марії Заньковецької. Саме вона стала духовним патроном фестивалю, який водинадцяте пройшов у Києві, зібравши величезну кількість акторів, режисерів, театральних критиків, істориків літератури й загалом культури. Крім того, учасники важливої для театрального життя України імпрези згадували 200-річчя Т. Шевченка і 450-річчя В. Шекспіра.

Фестиваль «Марія», художнім керівником якого є легендарна українська акторка Лариса Кадирова — лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, народна артистка України, і цього року пройшов під патронатом Міністерства культури України, а сам міністр Євген Нищук навіть став одним із творців театральної магії «Марії», зігравши у виставі «Момент кохання» (інсценізація Тараса Жирка за творами В. Винниченка). Форум відбувся і за підтримки з боку керівництва Театру ім. І.Франка — його генерального директора М. Захаревича та художнього керівника С. Мойсеєва.

На відкритті фесту Лариса Кадирова зазначила: «Національна театральна ідея — не реставрація традицій, а пошук їхнього розвитку в сучасному мистецькому процесі. Це руйнація штампів, інертності мислення в ім’я правди, переосмислення світових театральних ідей заради глядацької співтворчості, заради залучення публіки до роздумів, заради виявлення больових точок життя».

Програма форуму відкрилася виставою закордонних учасників — польського режисера Станіслава Медзієвського «Мати Мейра та її діти». Виконавиця — Керіл Свіфт, надзвичайно глибока англійська акторка, кожний рук якої був чітко вивіреним і гранично точним. У виставі вона розповідає про масові вбивства під час боснійської війни 1992—1995 рр. У тому жахітті мати втрачає дочку й сина, а сьогодні шукає їхні останки у «битві живих за права мертвих», заради «лікування» пам’яті. Ця моновистава — збільшувальне скло, в якому показано трагедію людства, трагедію жінки, яка, народивши, мусить поховати своїх дітей. Світ більше не народжує, а, переживши криваві репресії, має оговтатися і зберегти тих, кого фізично немає на планеті. Смерть на війні — найбезглуздіше і найтрагічніше, бо війни роблять тирани й негідники, а гинуть — найкращі. Теми втраченої пам’яті і понищеної ідентичності ключові у виставі С. Медзієвського.

Після міжнародної науково-мистецької конференції, яку було присвячено 200-річному ювілею Т. Шевченка, 450-річчю В. Шекспіра, 160-річчю М. Заньковецької, а також Маркесу та Ружевичу — двом грандам світової культури, яких не стало в 2014 р., — було показано виставу «Діва» Магдалени Гауер (режисер С. Медзієвський). Героїня цієї монодрами (виконавиця — Віолетта Комар) розповідає про «мистецтво в гетто», про зустріч прекрасного й фатального, про смерть, втрату дитини і воскресіння в мистецтві, а також про трагедію людської пам’яті. Героїня — оперна співачка, депортована восени 1941 р. до гетто. Вона виживає. Щоправда, у виставі поставлено питання про ціну такого фізичного виживання... «Я співаю для гестапо, співаю найвишуканіші арії, стоячи боса на стільці...» Трагедія залишається всередині людини, зустріч зі Злом на все життя не полишає жіночої пам’яті.

На малій сцені Театру ім. І.Франка зіграла й сама Лариса Кадирова. І хоча «Стара жінка висиджує» (режисер Збігнєв Хшановський) не прем’єрна, проте акторка зіграла цей сильний і вкрай актуальний для сьогодення твір із новою силою. Тадеуш Ружевич писав про метафізичний кінець людства, про людину, яка здалася генералам — тим генералам, яких породжує всесвітній Жах у «Кирпатому барометрі» В. Симоненка. Генерали почали жити війною. «Стара жінка висиджує» — монолог про безглуздя війни і про «потребу родити». «Кожен має родити!» Бо в народженні — вітальність і наступність, а на війні — приреченість і агонія відмирання. Тіло, наче тісто, має народжувати — любов, тепло, світло, розуміння. А війна змушує проливати кров, дірявлячи тіло. «Із опроміненого борошна народяться опромінені люди». І ці опромінені не здатні спіймати тієї хвилини життя, яка дорівнюватиме вічності. Людина на війні не здатна сказати: «Зупинись, хвилино! Прекрасна ти!» Героїня Л. Кадирової — за мир і любов, бо тільки з великого і прекрасного почуття може постати життя на всій планеті. Але чи готове людство зупинити війну, чи любов переможе генералів?

У рамках фесту білоруська акторка Галина Дягілєва представила образ «космічної Душі». «Співають нічні пастухи» Змітрока Бядулі — вистава, в якій відчувається язичницько-шаманська природа у стосунках як із персонажами, так і з самим текстом. Образи народжуються з магічного акторського «камлання». Магія зупиненої миті постає у виставі «Момент кохання», в якій актуалізовано новелу «Момент» В. Винниченка (виконавці — Є. Нищук, І. Цимбалюк, Є. Захарченко, А. Миколенко). Ця вистава — про магію пам’яті й любові, про мить щастя — неповторну і незбагненну. Життя інколи прочиняє двері у світ незбагненного, в якому людина беззахисна і в якому все відбувається за законами душевної спонуки і понадфічизного відчуття.

Надзвичайно сильною «фінальною крапкою» театральної частини фестивалю стала вистава «Мій Вільям Шекспір» Анджея Северина, блискучого актора й теперішнього генерального директора Національного театру у Варшаві. Актор зіграв у понад 50 фільмах, зокрема таких всесвітньо відомих, як «Список Шиндлера» і «Вогнем і мечем». Його Шекспір — це сповідь мудрого й досвідченого актора, який, переживши різні ролі, ситуації, психологічні стани, потверджує, що «увесь світ — це театр», позаяк саме з цієї фрази починається монолог А. Северина. Далі вистава переросла на відверту і надзвичайно глибоку за своїм філософським змістом розмову із глядачами. А. Северин трансформує Шекспіра і водночас зберігає його автентичність. Для нього Шекспір — це енциклопедія найважливіших питань, які колись ставила перед собою людина. Так, діалог «Бути чи не бути?» актор трактує як християнську суперечку про Бога (бо ж для представників, наприклад, ісламу, як переконує А. Северин, таке запитання навряд чи могло б виникнути). Його Шекспір — це блазень і мудрець, трагік і комік, політик і волоцюга. Але таким є життя, яке схопив великий англійський Бард і увічнив, заразом увічнивши і саму людину в усіх її слабостях, божевіллях, психологічних проваллях, абсурді й трагедіях. Людина має сміятися — з себе, з власної сили і слабкості. Водночас не забуваючи про відвертість із собою, про потребу зізнатися собі в тому, про що бояться або не можуть сказати інші.

Останніми словами Марії Заньковецької були: «Шлю своє останнє «простіть і прощайте!» Але фестиваль триватиме й надалі, вже розпочато роботу над «Марією»-2015.

Протягом усього фестивалю його учасники — актори, режисери, учасники наукової конференції — наголошували на тому, що час плинний... Вічне в часі й просторі — відчуття минулого, наша пам’ять про минуле, наше ставлення до подій минулого та людей, які були духовними та інтелектуальними провісниками цих подій.

Програма форуму відкрилася виставою закордонних учасників — польського режисера Станіслава Медзієвського «Мати Мейра та її діти» (виконавиця — Керіл Свіфт).