Сад, любов і прозріння
В Оперній студії Національної музичної академії України відбулася прем’єра «Іоланти»
Свою останню оперу Петро Чайковський створив у 1882 році, і того ж року вона була поставлена в Маріїнському театрі. А лібрето написав брат композитора Михайло за мотивами драми датського письменника Генріха Герца «Дочка короля Рене».
Вже перед початком вистави відчувалася особлива атмосфера: було багато молоді, дітей і кольорів... Піднялася завіса, і перед публікою відкрився «райський сад», що виблискував усіма кольорами веселки. Прийнявши правила гри авторів вистави, глядачі занурилися на півтори години в чарівне дійство, забувши про все, як це буває у дитинстві. Принцеса Іоланта, дочка короля Рене, живе, не знаючи про свою сліпоту і перебуваючи до певного часу в щасливому незнанні. Для щастя у дівчини є люблячий батько, вірні подруги й сад, повний троянд. Але ось у палаці з’являються два лицарі — Роберт і Водемон. Роберт, заручений з Іолантой, хоче розірвати заручини, бо він любить іншу. (Пам’ятаєте його знамениту арію «Хто може порівнятися з Матільдою моєю»?) А Водемон, випадково побачивши Іоланту, закохується у красуню. Дізнавшись, що дівчина сліпа, він розповідає їй про те, чого вона позбавлена — про красу світу. І принцеса, покохавши Водемона, погоджується на лікування, а потім, побачивши світ, пізнавши любов, Іоланта розуміє, що таке справжнє щастя.
Виконавці постановки — студенти академії та солісти Оперної студії — не просто «відпрацьовували» свої партії, їм вдалося створити достовірні образи. На сцені ожили характери — трепетна Іоланта (Вікторія Ченська), величний король Рене (Євген Орлов), палкий Водемон (Дмитро Кузьмін), чесний Роберт (Михайло Нагорний) і суворий лікар Ібн-Хакіа (Олексій Жмуденко).
Режисерське рішення Ірини Нестеренко можна назвати класичним у всіх значеннях — єдність часу, місця, дії. Виявляється, потрібно дотримуватися законів жанру — і глядач відчує себе учасником подій, і хвилюватиметься, затамувавши подих...
Після вистави були овації, а публіка виходила з зали окриленою. Неймовірно, та ця учбова робота справила враження дива: велика музика П. Чайковського, чисті голоси, виразна гра, барвисті декорації та костюми. Добре, що на київському музичному «ландшафті» з’явився повноцінний витвір мистецтва. Гарний і добрий. Те, чого не вистачає глядачам як у повсякденному житті, так і в модерністському трактуванні класики. На «Іоланту» батькам можна сміливо приводити дітей, щоб познайомити з оперним мистецтвом.
У цій опері багато підтекстів, і є про що поміркувати: перш, ніж зцілитися, треба дізнатися про власну сліпоту. В реальному житті прозріння і збагнення істини нерідко супроводжується драматичними, а то і трагічними поворотами. А тут — сліпуче щастя. Історія «Іоланти» передусім — про зіставлення та єдність двох світів: світу духовної краси й реальної краси буття. І, звичайно, про вибір людиною для себе тієї системи цінностей, з якою вона збереже «совість, благородство і гідність», як писав Булат Окуджава. У фіналі вистави підіймається завіса, що відділяє реальне життя від того, про яке людям знати не дано, і звучить прекрасний хор: «Поети знають — у небесах урочисто і дивовижно»...
Після прем’єри постановник «Іоланти», головний диригент Національного симфонічного оркестру України Володимир Сiренко розповів:
— Оперна студія — це учбовий театр, суть якого навчити людей грати та співати оперу. Мені цікаво працювати зі студентами, вони талановиті люди, й у них немає зоряної хвороби. Вважаю, що оркестр студії та співаки впоралися iз завданням.
А головне завдання, по-моєму, повернутися до першоджерела, тобто до партитури, щоб забути про ті традиції, які вже накопичено, щоб уникнути оперних штампів і прикрашення авторського тексту.
У радянські часи первинний текст лібрето «Іоланти» було змінено, і замість прославляння Бога славили світло як джерело життя. Зараз повернулися до оригіналу, й у фіналі урочисто звучить осанна Творцеві.
