Самотній самурай
Колись Кіра Пітоєва, відомий мистецтвознавець, сказала авторові цих рядків незавершену фразу: «О, Коля Мерзлікін! Для шістдесятих років це...» У незавершеності не було недовисловленості. Так говорять, коли саме ім’я — самодостатнє.
Через свою самодостатність Мерзлікін навіть може здатися не театральною, в усякому разі — не граючою людиною. Він, приміром, каже: «Хочеш, я тебе зараз здивую?» — і починає говорити, тихо й нерівно, зовсім не так, як у нас це роблять, коли збираються «дивувати». Потім взагалі замовкає. Стеля не падає, і ти обережно питаєш: «Вже здивували, Миколо Івановичу?» — хоч і підозрюєш, що — «вже», але все було настільки просто, що ти виявився неготовим. Либонь, Мерзлікіну, отакому-от, важко стартувалося. Після електромеханічного технікуму він пішов до театрального інституту, на акторський курс Михайла Верхацького, знаменитого курбасівця. Розчарований Дід (так вони його звали) прискіпувався до мерзлікінських етюдів з уявними предметами: мовляв, чому не знімає уявного годинника, коли уявно миє руки? Втім, вчорашній електромеханік навіть у реальному житті мив руки саме так — не знімаючи годинника! Але театр є театр, і треба було щось із цим робити. Готуючись показати Верхацькому етюд про юного партизана, Мерзлікін узяв у реквізиторів справжнього пістолета, сховав до кишені й сів у тролейбус. Якась пасажирка дивно глянула на нього, відчувши його озброєність. Це важливо — не побачила, а відчула. І він зробив той етюд, і Дід більше не згадував про годинника.
В отій недоговореній фразі Кіри Пітоєвої вгадується якраз внутрішня невидима озброєність Мерзлікіна, його спокійна самурайська готовність до дії.
Оскільки в самого Мерзлікіна немає потреби пояснювати й розтлумачувати себе, спробую припустити, що його переходи з місця на місце (кіно, ТЮГ, Молодий театр і, нарешті, Дитячий музичний) продиктовані певною логікою. А саме: він, можливо підсвідомо, шукав «чесного мистецтва», такого, в якому можна не стільки грати, скільки проявлятися. Коли він став головним режисером Дитячого музичного театру, дехто цього не зрозумів, мовляв, режисер там — зовсім не першорядна фігура, тож навіщо? Зате в театрі для дітей менше кон’юнктурщини. Щоправда, коли він туди переходив, загроза новітньої кон’юнктури ще мало кому була очевидна.
У нього, крім «дивувати», є ще одне характерне дієслово — «лякати». Слово звучить іронічно й стосується (в театрі чи в житті) всього того, що робить вигляд, ніби воно чогось варте. Якось я побачив у нього на репетиції гарну акторську знахідку й запитав, чому він не похвалив актора за неї. Він відповів майже сердито: «Не дай Бог! Коли той актор дізнається, що створив «образ» — одразу почне лякати тебе ним!»
Свого часу Мерзлікін робив на сцені багато речей, які тоді могли вважатися крамольними. Але він нікого при цьому не дражнив, не епатував, не тримав дулю в кишені. Він шукав передусім істину, а не крамолу, і, здається, навіть супротивники розуміли це. У мене склалося дивне враження, що виставу «Запитай колись у трав» Мерзлікіну заборонили... з якоюсь мовчазною повагою до нього. А іншим разом було сказано, що його «Сто тисяч» в театрі — те саме, що «Тіні забутих предків» у кіно. Така оцінка могла означати тоді й комплімент, і вирок. Йому є чим похвалитися, але він байдужий до того. Він — «шістдесятник», але ніби поза обоймою, поза списками, ніби самотній самурай. Причина, можливо, в тім, що в Мерзлікіні немає ані бравади, ані надлому, характерних для 60-х, а тим більше 70-х років. Він ніби на довше розрахований. Його «Любов, джаз і чорт» могла й досі йти в ТЮГу, і то була б дуже актуальна вистава, як і його «Стіна», що йде в Молодому театрі вже півтора десятка років.
...Зовсім нещодавно Мерзлікін спитав: «Вгадай, що я хочу поставити? Ти дуже здивуєшся!» Пригадавши, що років п’ятнадцять тому він носився з п’єсою Борхерта «Там, за дверима», я випалив: «Борхерт!» Він задоволено зморщив носа: «Ну, Борхерт — то дитячий лепет!» Погодьтеся, геніальна відповідь — коли мати на увазі, що слова «дитячий лепет» стосувалися захоплень Мерзлікіна п’ятнадцятилітньої давності, а було тоді йому п’ятдесят. Мені це так сподобалося — забув навіть спитати, що ж він збирається ставити тепер.
