Сатира у виконанні Івана Власенка

Він пропрацював понад сорок років у рідних часописах, як журналіст і публіцист,  а також Іван Власенко є автором прозових байок «Залп», «Едельвейс кохання», «Цап у капусті», повістей «Дорога до себе», «Над Сулою синє небо», «Злочин», романів «Остарбайтер» (у співавторстві), «Коли дозрівають каштани», «Розшукується безпалий» (у співавторстві). За роман «Мертві не вміють мовчати», опублікованого журналом «Вітчизна» на початку двохтисячних, письменник був удостоєний престижної літературної премії ім. Андрія Головка, яку Національна спілка письменників України щороку присуджує за найкращий роман року.

Нині Івану Власенку за вісімдесят, але навіть у такому поважному віці він не забуває про літературну творчість. Так, нещодавно   у видавництві «Щек» вийшла збірка байок і бувальщин «Українці в пеклі і навколо нього». До цього видання увійшло сто п’ятдесят коротеньких авторських оповідей, поділених за тематикою на три розділи: «Українці в пеклі», «Побрехенькам немає кінця» і «Новий погляд на друзів».

На думку автора, чимало з тих, хто нині засідає чи раніше засідав під куполом Верховної Ради, у високих урядових кабінетах і керівних структурах великих комерційних компаній, вже давно заслуговують на місце у самісінькому пеклі. Надто багато злочинів вони скоїли проти України, щоб їх не помічати. Невтримна фантазія письменника, підсилена гумором і уїдливою сатирою, малює муки грішників різного ґатунку, які завинили не лише перед народом, але й перед самим Творцем усього сущого на землі («Без українців», «Те, що треба», «Нарешті порозумілися», «Дожилися»).

Характерною особливістю бувальщин, представлених у літературно-художньому виданні, є їхня документальна основа, підтверджена цікавими фактами з життя, приміром, тих же письменників. Неможливо без усмішки читати авторські розповіді про Миколу Сороку («Екскурсійний вертоліт»), Юрія Збанацького («За старою звичкою»), Миколу Сома («Сьома вода на киселі»), Дмитра Білоуса («Щира» подяка»), Остапа Вишні («Трохи зі сміхом, трохи з жалем»), Максима Рильського («Легенда феофанівської діброви»), Павла Загребельного («Кімната Загребельного») та інших.

Але не завжди ці коротенькі літературні опуси, майстерно написані автором, провокують сміх. Іноді вони викликають сум, навіяний гіркими споминами. Свої спогади, що вилилися у мініатюрні новели ‑ «Три дні з Богом», «Морж» за повелінням», «Програма, що не продовжується» і «Прощавай, друже», ‑ автор присвятив видатному українському поетові, прозаїкові і філософу, який за життя через критику марксизму та правозахисну діяльність спочатку був виключений з компартії і спілки письменників, а згодом засуджений до тривалого ув’язнення у таборах суворого режиму і заслання. Багатолітня дружба поєднувала Івана Власенка з Миколою Руденком – людиною-легендою, котра, на жаль, і досі недооцінена за літературні твори та філософські праці. Завдяки цим чотирьом прозовим творам перед читачем відкриваються маловідомі факти з життя Миколи Даниловича, який і до сьогодні лишається моральним авторитетом для цілого покоління українців.

Останній розділ книги «Українці в пеклі і навколо нього» виявився за кількістю байок найкоротшим, і які, здебільшого, стосуються медицини. Все, що описує в них автор, колись було почуто від друзів і знайомих за різних обставин. Специфічне відчуття гумору людей у білих халатах майстерно передано автором у небагатослівних діалогах, які відбуваються між пацієнтом і лікарем («Можливі варіації», «За бажанням», «Процедура знайома», «Дорого коштує», «Що до вподоби», «Якщо наполягаєте…» та ін.).

Користуючись нагодою, хотілося б вказати на одну фактологічну неточність, допущену автором у бувальщині «Легенда феофанівської діброви». В ній Іван Власенко пише, що Максим Рильський був лауреатом Державної Шевченківської премії. Це не відповідає дійсності, бо Максим Тадейович за життя так і не удостоївся звання лауреата премії, що носить ім’я Великого Кобзаря. Чому так сталося, що прижиттєвий класик української літератури, талановитий поет і перекладач, академік і громадський діяч не потрапив до когорти улаврованих письменників і митців – тема для окремої публікації.

Редакція видавництва «Щек» на палітурці видання використала ілюстрацію, що належить відомому художнику-графіку Анатолію Базилевичу. У ній зображено в пікантній позі колишнього керівника одного із столичних видавництв, з яким маститий ілюстратор колись давно серйозно посварився. Це була своєрідна помста кривднику, про яку знало обмежене коло людей.