Сексуальне, соціальне, раціональне

Щодва роки мистецький центр Пінчука (PinchukArtCentre) виставляє двадцятьох найкращих, на думку журі, молодих українських художників. Щодва роки один із них отримує солідну навіть з огляду на інфляцію премію у 100 тисяч гривень плюс місячне стажування за кордоном у відомого старшого колеги. Ще двоє дістають по 25 тисяч і теж стажування. Складно сказати, наскільки ці регулярні заохочення поліпшують стан вітчизняного мистецтва (втім, кардинально на такі тонкі процеси жодні премії ніколи й не впливали); однак, безумовно, за останні п’ять років у наших арт-колах завдяки цьому спостерігається певне пожвавлення.

Тут, до речі, може нагодитися статистика. Цього року прийшло аж 974 заявки. Премія лишається переважно столичною: 392 заявники живуть у Києві, далі з величезним відривом — Харківщина — 73, одразу за нею Львів (69), а ось потім — приємний сюрприз для мене як для колишнього дніпропетровця — партійно-індустріальна Дніпропетровщина (59), котра випередила й Одесу (42), і Донецьк (27), і Крим (37). Остаточний список фіналістів —  Євгенія Бєлорусець (Київ), Анатолій Бєлов (Київ), Володимир Воротньов (Київ), Данiїл Галкiн (Дніпропетровськ), Олег Грищенко (Київ), Анна Звягінцева (Київ), Добриня Іванов (Київ), Жанна Кадирова (Київ), Аліна Копиця (Боярка, Київська обл.), Марія Куликівська (Київ), Олександр Курмаз (Київ), Роман Мінін (Харків), Лада Наконечна (Київ), Микола Рідний (Харків), Іван Світличний (Харків), Андрій Хір (Львів), Олеся Хоменко (Київ), а також арт-групи Мельничук-Бурлака (Іван Мельничук (Київ) і Олександр Бурлака (Київ)); Synchrodogs (Роман Новен (Луцьк) і Тетяна Щеглова (Івано-Франківськ) та Відкрита група (Юрій Білей (Львів), Станіслав Туріна (Львів), Павло Ковач (Львів), Євген Самборський (Київ), Антон Варга (Львів).

Привести цих митців до єдиного знаменника навряд чи можливо, однак деякі спільні моменти є — проекти різних авторів утворюють певні смислові, тематичні або жанрові блоки.

Наприклад, Жанна Кадирова, Роман Мінін, Олег Грищенко звернулися до великої фігуративної форми. Кадирова виконала цілком традиційне мозаїчне панно, без зайвих прикрас назвавши його «Монументальна пропаганда». По суті це масивний жарт: типова композиція радянського агітпропу на всю стіну, зі смальти й кахлів, з двома жіночими та двома чоловічими постатями, уславлює принади капіталістичного гедонізму. Вітчизняні постмодерністи почали жартувати у такий спосіб ще за часів перебудови; тут новацією є техніка і масштаб — інша річ, що монументалізм у Кадирової пригнічує іронію.

Багатофігурна чорно-біла композиція Романа Мініна «План втечі з Донецької області» сама по собі перетворилася на тривалий концептуальний проект: Мінін відтворює її у різних варіаціях і розмірах останні два роки. Тут змішуються намальовані у вуглувато-плакатній манері шахтарі, небожителі, машини, результатом чого стає дещо химерне, але потужне ціле. Цього разу Роман розгортає «План втечі» як монументально-декоративне полотно з елементами барельєфу і вдається до соціальної взаємодії: на протилежній стіні розміщена рівна за розміром версія «Втечі», намальована, однак, дітьми з Донеччини, котрі в рамках всієї затії вперше побували у Києві. Проект достатньо яскравий, хоча в рамках галереї йому дещо затісно.

Олег Грищенко у «Великій українській стіні», вирізавши кільканадцять граверних дошок, зібрав з них своєрідну карту України; відбитки ж лежать просто на підлозі, однак висловлення, хай і непрямі, про українське життя у тих-таки Мініна та Кадирової вийшли цікавішими.

Проекти Аліни Копиці та групи Synchrodogs примикають один до одного і присвячені тілесності, еротизму. Копиця пропонує відвідувачам амбівалентну і дуже кумедну гру з зав’язаними очима «Засади це», Synchrodogs — серію змонтованих фотокомпозицій з оголеною жіночою фігурою на тлі краєвидів різного ступеню химерності, однак Копиця має перевагу, бо гра, бешкет, балансування на межі ефективніші за споглядання.

Серед цьогорічних фіналістів опинилися два вуличні — художники-графітісти Володимир Воротньов і Андрій Хір. Їхня реакція на новий для них експозиційний простір виявилася діаметрально протилежною.

Хір намалював подвійний мурал «Вода веде» за мотивами біблійної історії про ковчег Ноя —  дві фрески одна напроти одної. У мінімалістичній манері він перетворює цю історію на символічне зображення — малює умовний потоп, від якого потерпає цілий бестіарій дивних істот. Червоний пожежний гідрант посередині залу різко знижує ймовірний пафос.

 Воротньов робить геть інакше: рівним прямокутником насипає гравій, встромлює туди побілені стовбури дерев, так само побілений ліхтарний стовп і білу покришку, наполовину вкопану у землю, конструюючи краєвид, до болю знайомий усім колишнім радянським громадянам — ніде в світі більше такі «парко-господарські» красоти не практикуються. Колишній стріт-артист вчинив несподівано й дотепно — переніс у галерею не малюнки з вулиці, а саму вулицю.

Стріт-артистські асоціації є і в одного з лідерів групи «Р. Е. П.» — Анни Звягінцевої. Художниця відтворює у залізі збільшений малюнок двох жіночих долонь, котрі миють тарілку, домагається подвійного ефекту: з дистанції, в білому боксі цей «Фрагмент»  виглядає як велетенське лаконічне графіті, а при ближчому розгляді виявляється монументом буденності життя.

Дуже відчутні на виставці соціальні мотиви. «Крапля камінь точить»: Миколи Рідний зняв фільм-інтерв’ю  з колишнім міліціонером, а нині скульптором на ім’я  Дмитро. Дмитро не жалкує злих слів на адресу системи, в якій раніше працював, розказує широко відомі речі про корупцію та беззаконня в органах правопорядку. На замовлення Рідного герой фільму витесав з граніту кілька пар міліцейських чобіт. Результат — прямолінійний, але добре організований: спочатку монітори з кадрами громадських протестів та шеренгами міліції, потім — ряд кам’яних чобіт на постаменті, і нарешті на великому екрані — гірка сповідь Дмитра, котрий, між іншим, зауважує, що точніше було б оті чоботи зробити з дерева, поточеного шашелем.

Інсталяція Галкіна у наступному залі являє собою ідеальну риму до роботи Рідного: два ряди чорних турнікетів від підлоги до стелі, їх ніяк не оминути — тотальний пропускний пункт, концентрація охоронницької параної, якої сьогодні бачимо більше ніж досить.

Суто концептуалістські композиції — де ідея переважає над формою, а формою стає архівація творчості — цього разу виявилися у меншості. «Відкрита група»  показує роботу в процесі: збирають певні враження  у вигляді фото, відео та дрібних предметів — і показують їх у заздалегідь розвішаних рамках та відеомоніторах. Добриня Іванов розвиває  інсталяцію «Розмови-Катя» на основі розмов з художницею Катериною Бучацькою — додаючи предмети та зображення, що були згадані у тих розмовах. Бокс поступово наповнюють фломастери, написи на стінах, баночки зі спеціями, поліетиленові пакети, косметика тощо. Іван Мельничук і Олександр Бурлака зосередилися на так званій паперовій архітектурі — утопічному напрямі, в котрому архітектори дають волю своїй фантазії, створюючи на папері найфантастичніші будинки без жодного розрахунку на втілення цих ідей. Іван і Олександр з кресленнями, макетами, діловим листуванням демонструють химерні проекти втручань в історичне довкілля  Києва, Венеції та Амстердаму.

Всі ці інсталяції цікаві по-своєму, але  їм притаманна успадкована вада концептуалізму (котра була колись перевагою, але знецінилася через часте вживання) — коментар тут важливіший за твір, а контекст створення образу — за сам образ.

Лада Наконечна, навпаки, віддає цілковиту перевагу образу перед концепцією, так, що перший поглинає другу — лишається тільки безпосереднє враження. «Наочний приклад моєї участі» — вивірена до міліметра оптична ілюзія без жодного зайвого елементу: спочатку бачимо чорно-біле фото порожнього інтер’єру зі стіною, потім — намальовану художницею за допомогою олівця (!) фальшиву стіну, котра з певного ракурсу повністю зливається з інтер’єром як справді існуюча, потім розуміємо, що саме фальшива стіна і сфотографована, а за реальною стіною (що тут реальне, а що ні?) виявляємо ні сіло, ні впало справжнього живого охоронця.

Безумовним претендентом на перемогу в одній з номінацій уже зараз можна назвати Анатолія Бєлова. Його 9-хвилинне відео —  уривок з фільму «Секс, лікувальне, рок-н-рол». Бєлов виступив тут режисером, виконавцем пісні й епізодичної ролі.

Молодий красень-гей, продовжуючи дискусію з просторікуватим опонентом, співає про свої сердечні муки; мелодія чіпка, приспів «Мой любовник не целуется — у него есть девушка и принципы» запам’ятовується моментально. Це абсолютно професійне музичне кіно, з яскравими типажами, злагодженою хореографією, переконливими акторами — хоч зараз у масовий показ; так само це й цілісний мистецький проект, в якому є  те, що необхідно сучасному мистецтву: продуманість, майстерність виконання, провокаційність.

Отже, сексуальне, соціальне і трохи ігор розуму: поширена виставкова суміш. З огляду на це, вся експозиція — навряд чи прорив, але доволі точний діагноз поточного стану справ.

А наразі PinchukArtCentre святкує маленьку піар-перемогу. Афробританка Лінетт Ядом-Боак’є, котру відзначили заснованою Пінчуком премією Future Generation Art Prize у минулому році (її теперішня виставка «Куплети» в Центрі — перша у Східній Європі) опинилася серед четвірки претендентів на головну мистецьку нагороду Об’єднаного Королівства — премію Тернера.

Що ж до Києва, то лауреати премій будуть визначені членами міжнародного журі. Церемонія нагородження відбудеться в столиці в грудні 2013 року.