Селін у кредит

З лікарів нерідко вдаються найдивовижніші та, здається, найліпші письменники: Чехонте, Готфрід Бенн, Михайло Булгаков, трохи осторонь — санітари Арагон з Селіном і Хемінгуеєм. Луї-Фердінанд Селін отримав лікарську освіту, яка тишком-нишком годувала його в тяжкі воєнні роки, але за мирного часу вона не давала йому змоги «вибитись у люди». «Медицина — невдячна штука, — згодом писатиме він з образою дохтура-невдахи. — Коли маєш справу з багатіями, стаєш лакеєм, а з бідними — стаєш злодюгою». Ні те, ні інше його не приваблювало. На якийсь час відклавши в бік скальпель і стетоскоп, він береться за перо. Але зректися злості, що кипіла в ньому, як смола в пекельному казані, було ой як важко. І він став таким-от «злим Джойсом».

Результат — разючий. Дебют — тріумф, який більше не вдасться повторити, хоча і «Смерть в кредит», і «З замку в замок» знайдуть своїх поціновувачів. Та «Мандрівка на край ночі» лишиться єдиною й неповторною — чорна перлина в золотій книгозбірні «чорного гумору» (в яку йому офіційно перепинив шлях йолоп Бретон: в літературі, як і будь-де, є своя «дідівщина»). Ось вам реакція лікаря на каліцтво єдиного близького приятеля: «Розтягнувши його, ми обстежили й промасували стінку живота. Вона була надмірно напруженою при пальпації й місцями — з притупленням перкутарного звуку...» Фраза, холодна та лискуча, як лезо скальпеля, рожевіє, червоніє, спалахує феєрверками «багатьох крапок» (фірмовий знак автора). Скажімо, коли Селін описує звичні фізіологічні акти, до чого він і справді мастак. «Любов-вічність, приступна для пуделів», пише він, у котрого, однак, в житті була вірна дружина, що пішла за ним у вигнання, як справжня декабристка. Але і до «пуделів» ставлення його не було надто суворим, швидше — навпаки. Собак і кішок (кіт Бебер, якого він пойменував на честь недолітнього персонажа своєї «Мандрівки», теж був з ним у замку Зікмарінген, куди він втік із жменькою французів-зрадників) він поважає більше за людей. Власне, людей він не поважає зовсім. Йому нічого не варто обізвати свого ближнього «віслюком» або «свинею». Але свиня в крамниці різника (єдина зворушлива сцена в романі) стогне, «як людина, яку дуже голосно стурбували». Свиню йому явно шкода.

«Мандрівка» — є своєрідним Селіновим «Щоденником вічно розчарованого», «ходінням по... каверзах», що якщо й навчають чогось героя, то лише мистецтва витонченого буркотіння, яке становить тканину усіх його творів без винятку. Розчарування в політиці («З замку в замок») — а як же, Лаваль обіцяв йому пост міністра в пронацистському уряді... за кілька місяців до падіння III Рейху! Розчарування в дитинстві — дурнуватий батько та потаємні підліткові мастурбації («Смерть в кредит») — з цього боку Селін може бути репрезентований як «анти-Пруст». Розчарування в людях, у патріотизмі, цивілізації, трьох материках — Європі, Америці, Африці («Мандрівка на край ночі»). Основні віхи митарств Селіна (від якого в романі лишилось друге ім'я, але надалі він не соромиться свого прізвища): жовнір-боягуз; збирач бліх у США; пасажир, що лише випадково уникнув лінчування сусідів по пароплаву; працівник притулку для психів; актор епізоду; ординатор тубдиспансеру тощо. Селін був сильним, злим та невеселим. не те що гумільовські конкістадори. (Деморалізація «колоніального міфу», особливо — викриття африканських маразмів, ось за що полюбився Селін — на дуже короткий час! — радянській критиці).

Силу свою він, здається. черпав у тому, чого «нормальні люди» соромляться більш за все: у «тілесному низі». Ерос дуже мало пурхає на сторінках його творів. Зате тут часто і бурхливо відправляють усі можливі потреби. «Merde» — ключове слово його мови. Колись Гюго присвятив йому окремий розділ у «Знедолених», уникаючи власне цього слова; Жаррі почав ним свого «Короля Убю» — і викликав тим гучний скандал (це було наприкінці ХIХ століття); героїня Софі Марсо ліниво бравує ним як дитячою лайкою в одному з «Бумів» (але це вже кінець наступного століття...) У Селіна воно з'являється на третій сторінці основного тексту — і одразу виступає прізвиськом самого героя.

Далі буде: «добре орієнтуватись за запахом лайна» (Перша світова війна) — і великий розділ присвячений опису нью-йоркської вбиральні, де Селін віднайшов «веселий лайнявий комунізм» (спроба еміграції). Помешкання в замку Зікмарінген, яке час від часу затоплювали смердючі потоки, адже навпроти містився сортир. («З замку в замок»). І «мислений пронос визволення», і герої, що страждають усіма відомими кишковими захворюваннями, і місто, що «показало свій величезний зад зі смітників», і матінка Сезан, що доглядає туалети, і малюк Бебер, що ховається в громадській вбиральні, і мерці між купами гною. Навіть сардонічна мрія Селіна — це «вивчати в порівняльному аспекті вплив центрального опалення на геморой в країнах Півночі і Півдня». Перед такою перспективою потьмяніє й найсвітліша ілюзія... Пригадується, коли вороги захотіли особливо принизити короля Георга, вони нагодували його проносним; так само чинили й посіпаки Муссоліні зі своїми бранцями.

Але є й інше — і нема підстав це «інше» вважати другорядним. «Бувають періоди існування людства, коли необхідно пробиватись у пітьмі». Саме це й намагається робити Селін — коли навколішки, коли рачкуючи, коли — плазуючи, вгрузаючи по вуха у мертвотне багно існування, витягуючи себе за волосся. А сили для цього просування-плазування, він черпає в чорному гуморі, гуморі кольору навколишнього життя — «Краю ночі». У назві «Смерті в кредит» — алюзія з бульварним атракціоном початку ХХ століття. У «Мандрівці»... край ночі спливає то символом потьмарення (сліпне один з його героїв, шахрай Робінзон), то порогом, через який треба переступити. Зрештою є й просто ніч, після якої настає світанок. Коли б у нас віднайшовся свій «український Селін»? Його чекає армія зі своїми концтабірними порядками; і голодна та жадібна школа; і здичавіла сім'я, і так звані лікарні, де на десять хворих одна ковдра та одна таблетка аспірину, і... Та й хіба мало таких, хто екзальтованим очікуванням «неба в діамантах» рекрутує цілі загони «селінів»?