Сергій БОНДАРЧУК: Ми маємо дати людям реальні цінності
— Спочатку хотілося б дізнатися, яким є профіль вашого бізнесу?
— 2002 року я став народним депутатом України, а потім, 2005-го, очолив компанію «Укрспецекспорт». З 2002-го (безпосередньо) бізнесом не займаюся. В мене є декілька інвестиційних проектів, пов’язаних з харчовою промисловістю, з садами та ягодами. Ми робимо соки за ГОСТами ще радянського часу, без консервантів, цукру і домішок, екологічно надзвичайно чистий продукт.
— Чому вирішили підтримувати кінофестиваль?
— Я киянин. Тут народився і виріс, закінчив школу, виш, все моє життя проходило в Києві — тож усе, що пов’язане з містом, для мене рідне та близьке. Про «Молодість» я знав давно. Два роки тому Андрій Халпахчі звернувся з пропозицією про підтримку «Молодості», і з тих пір триває наше партнерство. Я вважаю, що це мій обов’язок перед містом, перед країною, перед людьми, завдяки яким я свого часу відбувся як особистість. Якщо в мене вже з’явилися певні можливості, я просто маю зробити крок назустріч суспільству. Я вважаю, що кінофестиваль дає людям можливість змінюватися на краще.
— А до того ви мали досвід роботи з великими культурними заходами?
— Якщо говорити загалом про культурну царину, то я вже кілька років підтримую стосунки з Національним художнім музеєм України — ми друкували книжки про ті роботи, що зберігаються у музеї. Потім книжки віддавали до бібліотек, щоб люди, які не можуть приїхати до столиці, побачили, що є у скарбницях музею. Що ж до масштабних акцій — ні, досвіду не було.
— Наскільки складно це виявилося?
— Це не дуже складно, якщо ти прийняв для себе принципове рішення, якщо ти це робиш щиро, від душі. Складно те, що люди при владі не мають чіткого розуміння, наскільки це важлива справа, наскільки це велика подія в нашому місті і в нашій країні. А решта — якщо є бажання, завжди все можна зробити.
— Які дивіденди це вам приносить — байдуже, моральні чи матеріальні?
— Повторюся: матеріального зиску немає, це лише витрати, чисте меценатство. Знов-таки, я вважаю, що це моє зобов’язання перед суспільством і перед країною. Крім того, що я сплачую податки, я розумію, що маю робити такі речі, до яких могла б дотягнутися будь-яка зацікавлена у них людина, аби розвиватися як особистість, як громадянин. Виховувати громадянина своєї держави — важке завдання, але це правильний шлях, і кожний, хто може тут допомогти, мусить це робити безпосередньо.
— Як ви оцінюєте цьогорічну «Молодість»?
— Кожного року фестиваль стає кращим. Цього жовтня до нас приїхали Фанні Ардан, Софі Марсо, Жерар Депардьє, Крістофер Ламбер — найкраще підтвердження того, що «Молодість» здобуває світовий авторитет, що все робиться правильно, що фестиваль росте, водночас лишаючись місцем, де кожен з молодих кінематографістів може спробувати свої сили, побачити й відчути світовий кіноконтекст.
— Наскільки важливий тріумф фільму Сергія Лозниці?
— «Молодість» — це ж не просто можливість побачити гарне кіно. На жаль, ми все ще живемо у пострадянському просторі. Так, ми бачимо в Києві більш цивілізоване життя, але Київ — не вся Україна. Лозниця якраз дав приклад мистецької щирості: він зняв мужній фільм про справжнє життя, яке багато людей і не бачили, про ціну вибору. Адже це для всіх нас вічна проблема: з початку і до кінця ми вирішуємо — в які двері увійти, яку дорогу обрати. Цей фільм змушує глядачів замислитися над надзвичайно важливими питаннями — і тим самим дає можливість змінити власне життя.
— Яким ви бачите ваше майбутнє з «Молодістю»?
— Так, є фестиваль, завдяки якому Україна присутня у світовій кіноіндустрії, проте, на жаль, у нас відсутня державна кінополітика. Тому мені ще цікаво було б зайнятися цією проблемою, достукатися до людей, які приймають рішення, аби змінити становище. Держава інколи підтримує кінематограф, виділяє кошти — але результату ми не бачимо. Хоч би хто мені що казав, але ми живемо ще набуттям радянських часів. Ми пам’ятаємо Довженка, пам’ятаємо кіно 1960-х років, але ж, вибачте, не можемо похвалитися чимось зараз. Тому мені хотілося б зайнятися цим трохи ширше. І для того ми плануємо кілька ініціатив. Я був на круглому столі під час «Молодості» на тему української кіноперспективи. Підтримую тему створення кіноінституту, адже це дасть можливість системно підійти до вирішення проблем на державному рівні.
— Плануєте зайнятися кіновиробництвом?
— Поки що ні. Я брав участь у створенні фільму Сергія Буковського «Живі». Але мені дуже шкода, що в Україні цей фільм так і не став суспільною подією. Це ще раз говорить про відсутність кіно як фігуранта суспільно-культурного життя. Робити комерційне кіно думок не було, більш цікаво, мабуть, було б знімати анімацію. Однак у нас у будь-якому разі немає гідних умов, аби знімати кіно, розповсюджувати його, зробити все так, щоб це була комерційно вигідна справа. Мені було б цікаво створити можливості, аби хто завгодно, хто хотів би вкладати гроші в кіно, міг це безперешкодно робити. Адже «правильне» законодавство створює принципи і правила, які змінюють якість життя скрізь: і в економіці, і в культурі, і в політиці.
— Що ж заважає бізнесу підтримувати кіно?
— У нас досі немає законодавчої і структурної бази. В країні за 20 років не з’явилося розуміння, наскільки це важливе мистецтво, адже це один із дуже серйозних інструментів побудови власне держави. Ми не маємо тільки отримувати дешеві культурні продукти на кшталт «мила» по телебаченню або на естраді, бо так нівелюються пріоритети, глядач вже не зрозуміє, де непотріб, а де шедевр. Ми маємо дати людям реальні цінності.
— Яке кіно любите особисто ви?
— Жанри майже не мають значення, хоча фільми жахів не люблю. Решта залежить від настрою. Головне — кіно має бути якісним, таким, завдяки якому я можу щось пережити, поставити собі запитання і потім шукати відповіді.
