Сергій Харчук: Я борюся за свій культурний простір

Відповідальний. Начитаний. Небагатослівний. Поводиться невимушено. Одягається демократично. Справляє враження людини із Західної Європи. З почуттям гумору й добрим смаком. Очевидно, тому всі його ініціативи — оригінальні та змістовні, завжди приваблюють талановитих людей. Багато з них хотіли б бачити його бодай у добрих знайомих.

Це — київський підприємець і культрегент Сергій ХАРЧУК. Власник фірми «Рутенія-тур», співвласник компанії «Культурні і спортивні ініціативи» і директор фестивалю «Славське-рок». «Jazz bez», «Львівська площа», «Потяг до Яремчі», «Музичний сезон у Золотих воротах», запис CD «Улюблені пісні українських гірськолижників» (Сергій — співзасновник Українського гірськолижного клубу) — проекти, які він безпосередньо або в співавторстві реалізовував, а деякі — продовжує реалізовувати далі. Всіляко сприяє багатьом українським музикантам — від популярних до початківців.

Нещодавно Сергій Харчук був гостем «Дня».

— Сергію, чи не від початку заснування вашої фірми «Рутенія-тур» в її «меню» є різноманітні маршрути українськими містами, містечками та селами, (на відміну від багатьох інших тур-операторів). То чи почали українці більше подорожувати своєю країною?

— Мені здається, що так. Але я не володію цифрами, оскільки навряд чи хтось проводив масштабні соціологічні дослідження.

Донедавна деякі мої товариші активно подорожували світом і не знали, що, приміром, на Вінниччині можна сплавитися по Бугу, отримавши такий драйв і незабутні враження. Чи що в Галичині є замки, де варто побувати. Треба сказати, що за останні два-три роки чимало людей, які могли собі дозволити досить коштовні поїздки за кордон, стали дедалі більше подорожувати Україною. Не знаю, наскільки криза спричинилася до цього. Скоріше, у свідомості українців відбуваються певні трансформації.

— Назвіть, будь ласка, рейтинг маршрутів Україною.

— Перспективними є велосипедні тури. Дедалі популярнішими стають сплави. До речі, у вихідні пів-Чехії їде велосипедами, а решта — на «дахах» своїх автівок везе човни для сплаву річками. Приємно, що деякі директори вітчизняних або транснаціональних компаній в Україні звичні корпоративні події з випивкою і танцями перевели у формат, приміром, велотуру, де, між іншим, відразу стає зрозуміло, хто є хто в команді: той надійний, а той — психологічно нестійкий... На мою думку, дуже цікавими є замки України. На жаль, ті, що державні, як правило, не працюють у суботу-неділю. Приміром, Золочівський відкривається щойно в полудень у неділю, Свіржський взагалі зачинений цього дня. Але ж подорожні приїздять здебільшого на уїк-енд. Унівська лавра (греко-католицький монастир) — дивовижна місцина з потужною енергетикою. Очевидно, держава повинна звернути увагу на ті замки, що ще залишилися. За оцінками польських істориків, до Другої світової війни в Західній Україні було 120 замків і палаців. На сьогодні їх залишилося не більше 20. Усі вони переважно в занедбаному стані, а могли б бути джерелом значних надходжень, як це є в усьому світі.

— Сергію, чи не складається у вас враження, що українці не знають своєї країни: «західники» не бувають на сході, «східняки» — навпаки, на заході? Ми в «Дні» часто говоримо про потребу внутрішньоукраїнської інтеграції.

— Знаєте, буквально останні два роки я спостерігаю позитивні ознаки: дедалі більше туристів із Донецька і Луганська можна побачити у Львові, Яремчі та Славську. Від представників Яремчанської міськради чув, що в їхньому містечку досить багато підприємців зі Сходу придбали ділянки для будівництва котеджів. Також мої знайомі із Львівщини та Івано-Франківщини почали їздити на Сорочинський ярмарок, екскурсії до Полтави й Батурина.

У нас — «західників» і «східняків» — є спільні цінності, навколо яких потрібно об’єднуватися. По-перше, це — давня християнська традиція. Просто дії тих чи інших сусідів позбавили українців єдності. У Литві чи Грузії дедалі більш однозначно: є одна конфесія, і ніхто на цьому ѓрунті не розігрує баталій і не маніпулює людьми. А люди наші — прекрасні. І немає різниці між парафіянами храмів УГКЦ на Тернопільщині та УПЦ МП на Харківщині. Тільки й того, що вони часто стають заручниками політиків. Я цілковито погоджуюся з директором Польського інституту в Києві Єжи Онухом, який сказав, що Блаженніший Любомир (Гузар) — постать масштабна — має підстави бути величезним моральним авторитетом для всіх християн в Україні.

По-друге, в українців глибока культурна традиція. У нас стільки імен, якими можна пишатися. Візьмімо Олеся Гончара — радянського письменника, фронтовика, який ніколи не ставав навколішки перед владою, хоча та його не обділяла ні преміями, ні орденами. Він не побоявся сказати в очі Щербицькому про Чорнобиль і тотальну русифікацію в Україні. Чи той же Микола Руденко — ветеран, сліпий старець, якого змусили податися в еміграцію. А Василь Стус... Перелік можна продовжувати і продовжувати.

— Фестивалі в Україні стають одним із популярних видів розваг та відпочинку. Влітку вчетверте пройшов «Славське-рок». Знаю, що ви маєте амбіції робити дійство на такому рівні, щоб на нього з’їжджалися звідусіль і, зрозуміло, з-за кордону теж. Розкажіть про особливості цьогорічної події.

— Якщо говорити про публіку, то здебільшого це була молодь зі Львова, Ужгорода, Києва, Івано-Франківська, Яремчі, де, до речі, проводиться забава «Потяг до Яремчі», якій ми всіляко сприяємо. Приїхала й досить численна аудиторія з Центральної України: Черкас і Полтави. Були люди з Польщі й Литви. Навіть туристи з Франції та Німеччини, які мандрували нашою країною. Разом усіх зібралося понад п’ять тисяч осіб. І ми усвідомили, що надалі не можемо обходитися такою незначною кількістю волонтерів. Тобто треба взимку, наприклад, працювати з добровольцями, зокрема запрошувати фахових експертів для проведення інструктажів — щоб наступного року забезпечити бездоганну організацію та безпеку.

Цьогоріч, як на мене, потужно пройшов Міжнародний керамічний симпозіум. Нам вдалося дещо поліпшити фасад селищного будинку культури, який до того виглядав сіро й понуро. Наші керамісти запропонували оригінальне рішення — мозаїчне панно. Крім того, біля селищної ради вони «спорудили» дерево життя — цікаву інсталяцію з дерева і кераміки. Новинкою виявилися й перегони на позашляховиках українських та польських команд. Також відбулися змагання з міні-футболу. Наступного, 2011 року, мабуть, розширюватимемо програму, додавши масовий велопохід на територію найближчих областей — Івано-Франківської чи Закарпатської, бо вони такі багаті на цікаві й мальовничі місця.

— Останнім часом доводилося чути, мовляв, в Україні багато фестивалів. Але організація деяких із них — не на належному рівні. А як на вашу думку? І взагалі — у чому вбачаєте функції фестивалів?

— Я не вважаю, що у нас багато музичних (рок, джаз, етно) фестів. У наших сусідів — поляків та чехів, якщо брати пропорційно до кількості населення, їх набагато більше. Тому, гадаю, в Україні з’являтиметься дедалі більше нових дійств. Є амбітні люди, які захоплюються мистецтвом, зокрема музикою, і мають бажання створити свято для свого міста, містечка чи села. Проблема в тому, що не всім одразу вдається осягнути свої можливості, найперше — фінансові. І було декілька провальних забав. Не хочу звинувачувати когось в авантюризмі. Гадаю, люди просто не розрахували власних сил. Але таке прагнення дуже позитивне. Це завжди подія для місцевих і приїжджих. Для останніх — це ще й нагода помандрувати Україною.

«Славське-рок», можна сказати, це — синтез того, що існує в нас, і того, що доводилося бачити за кордоном. Якщо говорити про зарубіжні фестивалі, то всі вони — стовідсоткові бізнес-проекти, де організатори заздалегідь обумовлюють, на яких етапах отримують прибутки: від точок продажу пива, з квитків чи сувенірної продукції... Там ніхто, як, наприклад, на «Славське-рок», не проводить керамічних симпозіумів, спортивних програм, майстер-класів для дітей... Мені це не дуже подобається. Я сподіваюся, що нам вдасться утримати ширший формат, і ми надалі влаштовуватимемо, приміром, дитячі творчі майстерні. Це створює певну позитивну ауру і дає змогу батькам приїхати з дітьми — зрештою, й дорослим із мегаполісів познайомитися з прикладними мистецтвами. Крім того, українські фестивалі більшою мірою, ніж німецькі чи шведські, містять у собі етнічні коріння. Приміром, на нашому дійстві здебільшого виступають гурти, які грають етнорок: «Гайдамаки», «ТаРУТА», «Гуцул Каліпсо»... Для музикантів це слушна нагода показати себе. Є велика кількість так званих андеграундних гуртів, які стали відомими завдяки фестивалям. Візьмемо, наприклад, таку харизматичну й відому команду, як «Мертвий півень». Їхня основна кількатисячна аудиторія приїжджає на той же «Славське-рок». Адже коли ватага грає, приміром, у київському клубі, там може зібратися осіб зо двісті. Не більше. Не будемо забувати й про фінансовий аспект. Командам, які не хочуть загнати себе в нішу поп-музики, треба якось виживати, а на фестивалях вони одержують гонорари. Та головне для музикантів — спілкування зі своєю публікою. А дійства забезпечують таку можливість. До прикладу, «Арт-поле» чи «Країна мрій», де збираються десятки тисяч людей.

Крім того, фести дають можливість сконцентруватися українській молоді з певними смаками, яка втомилася від того, що вона бачить по телебаченню. Я нічого кращого за Ліну Костенко не скажу. Коли вона побачила, що в Українському домі яблуку ніде було впасти на презентації її роману «Берестечко», то влучно зазначила: мовляв, прийшли, бо самі за собою скучили. Фактично, фести є одним із не багатьох майданчиків для спілкування про Своє і в атмосфері Свого — українського світу.

— Кажуть, що ви з року в рік на «Славське-рок» запрошуєте одного-двох хедлайнерів, а решта — менш відомі команди, які, втім, грають не менш якісну музику, як гурти «вищої» ліги. Мовляв, у реаліях нашого інформаційного простору одні «виживуть» самі, а інших треба підтримувати...

— До певної міри це так. Безумовно, мені хотілося б запросити, наприклад, «Тартак» чи ТНМК. Але обличчя Фагота і Фоззі сьогодні чи не на кожному білборді. Я проти закидів, що, мовляв, вони рекламують заклад швидкого харчування чи мобільного оператора. Радію, що сучасні українські музиканти мають додаткове джерело заробітку і можуть почуватися комфортно матеріально — щоб мати можливість більше працювати творчо! Та є чимало гуртів, які грають таку ж якісну музику, проте поки не мають комерційного успіху. Тому доцільно, я вважаю, їх підтримувати. Та я певен, що в найближчі роки на підмостках «Славське-рок» виступлять і «Тартак», і ТНМК.

— Найпримітивніший спосіб знищити майбутнє нації — «підсадити» молоде покоління на алкоголь. Як відомо, він став невід’ємним атрибутом «доброго» відпочинку. І вже, здається, жоден фест не обходиться щонайменше без пива. На противагу «усталеній» традиції дехто з організаторів навіть має намір оголосити територію свого дійства вільною від тютюну та алкоголю. Що ви думаєте з цього приводу?

— Я був би нещирим, якби сказав, що слабоалкогольні напої, зокрема пиво, суперечать рок-фестивалям. Тому не вдавався б до радикальних дій, хоч мені дуже не подобається нинішня ситуація з так званим пивним алкоголізмом. Нині це заборонено, але ще донедавна молодь пила пиво в метро і залишала порожні пляшки просто під лавками. Я щоранку їжджу велосипедом у парку поблизу мого дому, а назустріч ідуть молоді люди з пляшкою пива в руках... До речі, за кордоном вживати алкогольні напої дозволено, починаючи з післяобіднього часу. У нашої молоді відчувається неповага до себе і низький рівень побутової культури, тобто гнітюча пострадянська, якщо хочете, постгеноцидна спадщина.

Я часто буваю в інших країнах, і мені є з чим порівнювати. Чехи, значна частина німців та австрійців вживають пиво регулярно, але помірно. Бачив, як хокеїсти — гравці вищої ліги або веслувальними та тріатлоністи після завершення змагань дозволяють собі випити келих пива, і ніхто не бачить у цьому чогось антисоціального. Я жодного разу — ні на хокейному матчі НХЛ у Канаді, ні на масштабних забавах у Чехії чи Німеччині — не бачив, аби хтось зловживав алкоголем до такої міри, щоб виплеснув пиво на сусіда, як це традиційно в нас відбувається на масових заходах. Тому дуже обережно відвідую зі своїми дітьми футбольні матчі в Україні. Якось неприємно, якщо донька сидітиме поруч із п’яною компанією, що супроводжуватиме матюками дії того чи іншого гравця. Одним словом, треба піднімати загальний культурний рівень.

— Скажіть, у чому феномен Сергія Харчука?

— Не вважаю, що існує якийсь феномен Сергія Харчука. Знаю чимало киян, які живуть за такими ж переконаннями, що й я.

Мабуть, із самого дитинства мені пощастило з колом спілкування, хоч я ходив до російської школи — тоді українських було мало. А ті, що були, як вважалося, не давали належних знань. У 4 чи 5 класі на мене мала вплив вчителька з української мови та літератури Леся Кузьмівна Геля. Коли ми на її уроках переходили на російську, вона починала з нами дотепно жартувати, називати «яничарами», «запроданцями». Одним словом, щоразу давала зрозуміти, що належимо до певного етносу.

Моя мама працювала вчителькою, а батько — інженером на верстатобудівному об’єднанні. Тоді на зарплату освітянської чи технічної інтелігенції неможливо було дозволити собі придбати добрі книжки російською мовою. Хіба в «Стимулах» — мережі крамниць, де за макулатуру можна було обміняти, приміром, Ільфа і Петрова «12 стульев». Та багато творів зарубіжної літератури виходило в українських перекладах, але їх мало хто купував. Це було непопулярно. Тому всю перекладну літературу — Ернеста Хемінгуея, Джеймса Фенімора Купера, Томаса Майн Ріда, Марка Твена, тобто те, що читає хлопець у юнацькому віці, — перечитав українською. Пізніше, коли захопився сучасною німецькою літературою, — того ж Генріха Бьолля і Зигмунда Ленца читав у чудових українських перекладах. І розкошував! До того ж, мої батьки звернули увагу на те, що спостерігається загрозлива тенденція: все йде до знищення українців як етносу — щоб потім виникла єдина могутня російськомовна людська єдність під назвою «радянський народ». Тому ми домовилися вдома спілкуватися лише українською. Але, мабуть, внутрішньо пишатися тим, що я — українець, почав усе ж таки у студентські роки. На мене справила неабиякий вплив рідна альма-матер — київська політехніка. Наші викладачі не боялися розповідати про Великих українців, наприклад Ігоря Сікорського чи Сергія Лебєдєва. Останній першим винайшов комп’ютер, хоч завжди вважалося, що його створила американська компанія ІBM.

Так-от, тепер ми, реалізувавшись, здобули можливість боротися за свій комфорт, свій аудіопростір... І коли називають нас меценатами, то це не зовсім так. Допомагаючи музикантам чи письменникам, я, можна сказати, борюся за свої індивідуальні привілеї: музику, яку хочу слухати, книжки, які хочу читати... Я борюся за свій культурний простір! І таких чимало. Ба, вони значно масштабніші за мене: Олег Скрипка, Тарас Чубай, Віктор Морозов, Сашко Положинський... До слова, голова правління «Райффайзен банк Аваль» Володимир Лавринчук чи не в усіх подіях очолюваної ним установи прямо чи опосередковано підтримує українських виконавців та письменників. Узяти, до прикладу, хоча б фест «Потяг до Яремчі». Як бачите, тут міститься велика складова егоїзму.

— І насамкінець — ваш рецепт небайдужості.

— Із моїм товаришем — успішним київським ресторатором Сергієм Гусовським, з яким проводимо багато часу, катаючись на гірських чи водних лижах, неодноразово про це говорили.

Деякі наші друзі вважають, що не варто робити зауваження хаму, який, ідучи вулицею, матюкається, покидькові, який кидає недопалок чи пляшку з-під пива під ноги людям, — мовляв, усе одно в цій країні нічого не зміниться. Якщо сповідувати таку філософію, то справді нічого не зміниться. Треба почати із себе та свого оточення. Росава, наприклад, довкола власного будинку на Сирці в Києві насадила квітів. Спершу на клумби люди випускали песиків, і самі могли ними пройтися. Але співачка не лінувалася відновлювати свій квітник. І поволі у свідомості її сусідів відбувалися зміни. Зрештою, вони почали думати, як вона: це ж приємно, коли навесні, влітку й восени цвітуть квіти навколо... На жаль, ми жили в жахливій системі, де було не до естетичних цінностей, тому сьогодні частина людей до цього світоглядно не готова. Дбати про себе, проявляти здоровий егоїзм — так мусить робить кожен, хто прагне змін. Це стосується не тільки естетики, а й ідеології. Тож говорімо українською, слухаймо якісну українську музику, купуймо книжки вітчизняних видавництв!