Сергій ЛОЗНИЦЯ: Якщо не думати, історія радіснішою не стане

— Що вас пов’язує з Україною?

— Я в Києві виріс і прожив 27 років. Ось ці 27 років мене й пов’язують з містом.

— Якщо не секрет: чому все-таки ви не знайшли фінансування в Росії? Сценарій відлякував інвесторів?

— Нікого сценарій не відлякував. Проблема взагалі не в цьому. Знайти фінансування на дебют складно апріорі, нехай навіть дебютант і зробив щось у документальному кіно, це все одно не рахується. Ступінь відповідальності високий, адже бюджети несумірні. Бюджет ігрової картини мінімум на порядок вищий. І в такій ситуації не до експериментів. Дебют — це завжди ризик.

— Чому ви все-таки дотримувалися саме російського колориту? Адже, по суті, такого роду історії відбуваються на всьому просторі колишнього СРСР.

— Я знімаю фільми про те, що чудово знаю. Останні п’ятнадцять років я знімав у російській провінції документальні фільми і простір цей знаю дуже добре. Так, схожі історії відбуваються, так чи інакше, в усьому колишньому СРСР, але добре й у подробицях я знаю той простір, про який і зняв фільм. Досвід подорожей допомагає бути точним у деталях.

— Наскільки складно було переходити від неігрового до ігрового кінематографа? Багатьом документалістам така трансформація не вдається.

— Це все дуже індивідуально, а потім у мене все-таки освіта режисера ігрового фільму. Тобто якоюсь мірою я до цього вже був готовий. Звичайно, коли робиш ігрову картину, стикаєшся з іншим ступенем складності в організації виробництва. Але так само нічого особливого. Дуже важливо зібрати хорошу професійну команду, що нам і вдалося зробити.

— Які завдання ви ставили перед акторами?

— Нічого спеціального. Бути природними.

— На вашу думку, що у вас вийшло: приповістка, своєрідна оповідь або навіть казка?

— Передусім це фільм. Усе решта — це вже питання інтерпретації.

— Що ви можете відповісти тим, хто закидає вам чорнуху або русофобію?

— «Прекрасна річ — любов до вітчизни, але є ще щось прекрасніше — це любов до істини. Любов до вітчизни народжує героїв, любов до істини створює мудреців, добродійників людства. Любов до батьківщини розділяє народи, живить національну ненависть і часом одягає землю в жалобу; любов до істини поширює світло знання, створює духовні насолоди, наближає людей до Божества». (Петро Чаадаєв, «Апологія божевільного».) Читайте й думайте.

— І все ж, чому у вас вийшла настільки нерадісна історія?

— А взагалі чому в нас історія така безрадісна? Погляньте довкола себе. Загляньте в минуле. Хороше питання. Є сенс задуматися над цим. Інакше, якщо не думати, історія радіснішою не стане.

— У вас працюють оператор та актор з проривного для Румунії фільму «4 місяці, 3 тижні, 2 дні». Чи не здається вам, що у вас також вийшов у певному сенсі такий «новий румунський» фільм (не як наслідування, але по духу) — з акцентом на соціальності, з гострими драматичними ситуаціями, вибуховими характерами?

— Мені так не здається. Усе, що ви щойно назвали, властиво багатьом картинам, не обов’язково румунським. І драматичні ситуації, і вибухові характери властиві як японським або іспанським, так і американським або англійським фільмам. Може, фінське кіно спокійніше в сенсі характерів. Я запросив Олега Муту знімати цю картину, бо Олег — чудовий оператор, а фільм «4 місяці, 3 тижні, 2 дні», на мою думку, знято бездоганно. Влада Іванова я запросив грати в моїй картині, бо Влад — чудовий актор. А фільм, по суті, зовсім інший і належить до зовсім іншої кінематографічної традиції та до іншої культури.

— Наскільки взагалі соціальність сьогодні актуальна для кіно?

— Тобто ви запитали в мене, якщо трохи переформулювати питання, наскільки людям цікаво дивитися фільми про те, як вони живуть сьогодні, та про те, що їх непокоїть. Цікаве питання. Треба запитати в глядачів. Від відповіді на це питання якоюсь мірою залежить і те, наскільки людей узагалі хвилює їхнє власне життя і наскільки серйозно чи легковажно вони до нього ставляться.