Сергій СИДОРСЬКИЙ: «Ми говоримо тілом, освідчуємося, передаємо емоції теж тілом...»

Нещодавно в Японії пройшов ювілейний гала-концерт «танцюючого леопарда» Фаруха Рузіматова, в якому взяли участь і українські артисти балету. Серед запрошених був прем’єр Національної опери Сергій Сидорський, який показав свою майстерність і як соліст, і як партнер в дуеті з примою Маріїнського театру Оленою Євсєєвою, а також власницею почесного звання «Артист світу ЮНЕСКО», в недавньому минулому солісткою Лондонського королівського балету Міяко Йошида.

Сергій Сидорський — володар прекрасного балетного тіла, що нагадує знамениту мармурову скульптуру Мікеланджело. У гнучкості й рухливості торсу танцівника міститься магія, а деколи навіть шаманство. Так, після його виступу на Московському міжнародному балетному фестивалі гран-па критик О. Губайдулліна порівняла тіло Сидорського в танці з японським мистецтвом оригамі. Здатність до перетворення дозволяє Сергію виступати в найрізноманітніших амплуа: від лірично-мрійливого принца до підступного володаря царства пітьми, причому харизма (як позитивна, так і негативна) рівною мірою приваблює глядачів. Вивірено скульптурно точний артист у класичному танці і неймовірно рухливий, як ртуть, — у модерні.

Танцівник володіє прекрасною технікою, музичністю. Його поведінка на сцені відрізняється вишуканою шляхетністю, мужністю, поетичністю, в його танці повністю відсутні нарочита манірність і фальш. Артист тонко відчуває класичну хореографію і блискуче володіє мистецтвом дуетного танцю. Він один із небагатьох танцівників, який є охоронцем класичної спадщини і ревнителем чистоти класичного стилю.

Сидорський — надійний партнер і позбавлений самолюбування соліст, завжди вловлює настрій балерини, тому на сцені створює драматично наповнені образи. Він володіє тією віртуозністю, легкістю, польотністю стрибка, якої так чекають глядачі від справжнього соліста. Рицарське ставлення до партнерки відзначають не лише балетні критики, але й балерини, тому спокійно й упевнено виходять із ним на сцену.

Видатний діяч італійського балету Анна-Марія Пріна сказала про Сидорського: «Сергій володіє блискучою елевацією, а це в сьогоднішньому балетному театрі рідкість. Його творчості властиві відмінна техніка й багатство експресії, він із вражаючою легкістю може переходити від класичного до сучасного репертуару. Сергій — винятковий партнер. Безумовно, сьогодні це один із кращих танцівників у Європі»!

Як балет з’явився в долі Сергія, як із кордебалету стають солістами, чому балерини вважають Сидорського «ідеальним партнером», а колеги-танцівники називають «українським Давидом», як уникнути пут амплуа романтичного героя і розширювати акторські рамки — про це наша розмова з прем’єром балету Національної опери України.

ГІМНАСТИКА, НАРОДНИЙ ТАНЕЦЬ І БАЛЕТ

П’ятирічного Сергія батьки привели до секції гімнастики в спортивний клуб «Авангард» на Сирці, щоб спрямувати енергію вельми жвавої дитини в мирне русло.

— На заняттях із першим тренером я отримав хорошу розтяжку аж до шпагату, вправи на турніку, стрибки, сальто на батуті розвинули вестибулярний апарат, — згадує С. СИДОРСЬКИЙ. — Потім, коли почалася школа і спорт став заважати навчанню (так вважала сувора вчителька, яка переконала батьків), мені довелося відмовитися від гімнастики. Так зі спортом було покінчено, натомість почалися танці! Річ у тому, що мій хрещений танцював в ансамблі Хору імені Г. Верьовки, і за його прикладом я почав займатися народним танцем, спочатку в Центральному палаці піонерів. Але педагог розгледіла в мені дані класичного танцівника і порадила мамі не витрачати час на самодіяльність, а віддати мене в хореографічну студію при Хорі ім. Г. Верьовки, і там я вже розтанцювався. У нас було багато виступів, виїздів, тобто моє артистичне життя почалося років у сім-вісім. І саме там моя вчителька, Ольга Василівна Данилевська, взялася підготувати мене до вступу в хореографічне училище.

— А в чому полягає підготовка?

— Потрібно було придумати танець, відпрацювати класичні положення голови, ніг. Вступати йшов дуже впевнено, і був із першого разу прийнятий. Мені ще не було й 10 років. На другому році навчання я вже виходив на сцену театру в маленьких номерах, а на третьому — танцював па-де-труа з «Лускунчика» (у нас був концерт дружби з Японією, і я виступав з двома японками старшими за мене: це був єдиний випадок, коли японки здавалися мені величезними). Пізніше і в сольних номерах виходив. Дякую педагогам, в чиї руки я потрапив, — завдяки їм виникла пристрасть до балету, яка не відпускала вже ніколи! Починав із нами працювати Олексій Миколайович Іващенко, а в старших класах, коли міняється програма, нас узяв Сергій Владленович Лахтіонов. Ми були його першим класом, і він же нас довів до випуску. З моїх однокласників небагато працюють у трупі Національної опери — це Андрій Гура, Олексій Коваленко, Нікіта Соколов, Андрій Бондарчук... Багато роз’їхалися. На мій випускний іспит встиг ще прийти знаменитий хореограф Анатолій Федорович Шекера. Він вже був хворий, і я, на жаль, не встиг з ним попрацювати, хоча в театр, про який мріяв, відібрав мене саме Шекера.

Я танцював у кордебалеті, вчився швидко, виходив у танцювальних номерах і в оперних виставах. У театрі мене стали помічати, давати танцювати «трійки», «двійки», а на третьому році роботи в трупі я танцював свою першу велику сольну партію. Відомий педагог-репетитор Елеонора Михайлівна Стебляк довірила мені партію Ромео, прем’єру я танцював із Тетяною Голяковою, яка вже була примою і дуже допомагала мені. Потім була «Коппелія» з Лесею Макаренко, «Сильфіда», і тільки за рік — «Лебедине озеро». При цьому я залишався працювати в кордебалеті...

— У кар’єрі кожного артиста є якась переломна мить — вистава або конкурс, — яка й вирішує його подальшу долю. Що вас вивело на позиції соліста?

— Балетмейстер Віктор Яременко взявся за постановку «Раймонди». Якось так сталося, що більшість солістів на той час була в роз’їздах, на гастролях, на «базі» залишалися ми з примою Оленою Філіп’євою. І тоді Віктор Анатолійович зважився зробити ставку на мене, як на прем’єра. Я розумів, що не маю права його підвести, це була велика відповідальність. І коли стало виходити, я опинився у першому складі разом з Оленою. Аби випробувати на публіці наш дует, ми до цього танцювали з нею в «Сильфіді». На прем’єрну виставу «Раймонда» ми вже вийшли злагодженою, досвідченою парою, Олена повірила в мене, і ми стали багато працювати разом.

«ХОТІВ СТРИБНУТИ ВИЩЕ ГОЛОВИ, ЗРОБИТИ БІЛЬШЕ, НІЖ МІГ!»

— Дійсно, склався такий красивий дует, який може порівнятися з такими яскравими парами як Парсєгов — Лукашова, Ковтун — Таякіна!.. Але на цілий рік раптом ваше ім’я зникло з афіш.

— Так склалося. Я виїхав на два місяці на гастролі до Франції, потім до Німеччини. Потім на конкурс, який ледве не перекреслив всю мою танцювальну кар’єру. Це був 2004 рік, Перм. Я був у відмінній формі завдяки роботі з педагогом Аллою В’ячеславівною Лагодою (з якою, до речі, працюю й до сьогодні). На думку журі, я йшов на «золото», дійшов до третього туру. Але, мабуть, переоцінив сили, хотів стрибнути вище себе, не розрахував стрибок, невдало впав і дуже пошкодив коліно. Зі сцени мене винесли... Рік не працював, довго був у гіпсі, переніс складну операцію. Вердикт лікарів — прощайся з танцем! Але я не погодився і не змирився з ним. Олена Філіп’єва увесь цей час теж мало працювала (у грудні у неї народилася чудова донечка). Потім почав потихеньку займатися, повертати форму. Ми з Оленою допомагали один одному, репетируючи невеликі дуети.

Рівно за рік після травми я вийшов у провідній партії — Лукаша в «Лісовій пісні» з Тетяною Боровик. Ризикувати я більше не наважувався. Потрібно було здолати страх і не зруйнувати досягнуте в лікуванні. Я танцював більше за рахунок здорової ноги. Але все пройшло благополучно, і психологічний бар’єр був подоланий. З того часу лихацтва на сцені собі не дозволяю. Вже давно травма не непокоїть. Лише титановий гвинт у нозі залишився, як нагадування, що хотів стрибнути вище голови, зробити більше, ніж міг! Тепер працюю акуратніше, хоча травми — частина нашої професії. Наприклад, у лютому цього року коліно знову дало про себе знати, що перешкодило мені вийти в прем’єрі «Баядерки»...

— Відтак після тієї першої травми питання участі у конкурсах, де треба викладатися повністю, відпало. Однак на Х Міжнародному конкурсі у Москві, про який російські ЗМІ писали, що «українські танцівники поставили Білокам’яну на коліна», ваше ім’я було у всіх на вустах!

— Для мене цей конкурс був приводом увійти в хорошу фізичну форму. Я виступав «поза конкурсом» як партнер Катерини Алаєвої, танцював так само багато, як і учасники, але не переживав за результат, тому був спокійний. Бо в конкурсах важлива не лише перемога. Це і спілкування, і контакти, та й настрій, кураж особливий. До речі, на куражі я, повернувшись мало не з потяга, танцював по заміні в «Раймонді». Тобто, увійшов у нормальний робочий театральний режим із його повсякденністю й авралами. З цієї миті я остаточно став провідним солістом, з кордебалетом було покінчено. Продовжилася і робота в дуеті з Оленою Філіп’євою. Коли добре знаєш партнера, перестаєш думати про технічні питання, вже починається творчість, нюанси, переважає тонкий дуетний план. Довго ми ні з ким іншим практично не танцювали. Для мене це був час напрацювання професіоналізму, Олена — видатна балерина, прекрасний партнер і педагог в одній особі. Робота з нею дала впевненість у тому, що я можу все танцювати, а не лише в межах амплуа романтичного героя. Так у комічному амплуа не загубився, а я його вважаю дуже складним, адже це особливий жанр, не кожному танцівникові вдається бути в ньому органічним. Наприклад, партія Фігаро: вона зсередини тягне всі твої артистичні здібності, вимагає відповідного настрою.

«Я КИЯНИН, ТУТ МІЙ ДІМ, А ЗА КОРДОН МОЖУ ЇЗДИТИ НА ГАСТРОЛІ»

— Шлях від піднесених принців — Зігфріда, Дезіре, Солора — до поривчастого Ромео, пристрасного Хозе й інфернального Воланда лежить через зміну пластики, а значить, через перебудову роботи всіх м’язів. Як вам далася зміна класичних героїв на ролі у сучасних балетах?

— У мене м’язи м’які і опору не чинять. Коли я зрозумів, що впораюсь, я закохався у сучасний танець. Мені подобається різноманітність. Складність у тому, аби перемикатися з класики на модерн. Але у нас у театрі не такий великий репертуар сучасних балетів. Важливо між різностильовими виставами витримати паузу, аби перебудувати м’язи, добре прорепетирувати. Модерн допомагає розширити межі свого досвіду, краще зрозуміти класику, доповнивши її новими барвами. Класика, модерн і ще багато інших стилів — це різні грані одного діаманта на ім’я Танець. Головне не допускати браку, тримати належний рівень на кожній виставі. Тіло — інструмент, і як будь-який інструмент вимагає налаштування, тоді він «звучить». Ми говоримо тілом, освідчуємося в коханні, передаємо емоції теж тілом...

— Артист балету — раб тіла, а тіло — заручник репертуарної, гастрольної політики театру, врешті-решт, засіб отримання засобів існування. Як врівноважити всі залежності, аби без збитку для здоров’я йти вперед і залишатися на висоті?

— Бувають ситуації, коли неможливо відмовитися від пропозицій з різних причин: у тобі мають потребу або самому цікаво взяти участь у якихось проектах. Майже всі мої сезони проходять у режимі нон-стоп. Це низка тривалих гастролей — Швейцарія, Японія, Італія, Америка, Росія, Австралія, Франція... А гастролі — це частенько жорсткі, непристосовані для балету сцени, робота на яких може спричинити травми суглобів. Це не екстремальні травми, але зношують руховий апарат ще більше. Отже деколи потрібно вчасно зупинитися. Такою ціною зароблені гроші все одно потім підуть на відновлення здоров’я (якщо буде що відновлювати).

Насправді, як і раніше важко знайти час для відпочинку. Цього літа я хоч і мало відпочивав, але присвятив час відновленню тіла для подальшої роботи. Починається новий сезон, очікує напружена робота на рідній сцені, участь у гастролях. Наприкінці вересня мені належить виступити на сцені Кремлівського палацу в Москві в партії Дезіре у «Сплячій красуні» в межах ІІ Міжнародного фестивалю балету в Кремлі.

А на рідній сцені сезон розпочав 19 вересня, тією ж партією Солора, яку не зміг танцювати на прем’єрі. Отже запрошую своїх шанувальників на «Баядерку»!