Сезон прем’єр у «Жовтні»

На Подолі відкрився новий кінотеатр «Жовтень». По суті — новий, хоча з iншого боку — один iз найстаріших у Києві. Він був відкритий у 30-му році й збудований за останнім на той час словом техніки, а називався «Дев’яте Держкіно». Газети тих років назвали цю подію ні більше ні менше як перемогою на культурному фронті. Перед сеансами до послуг відвідувачів були читальня, бібліотека, ігри в шахи, шашки, доміно й навіть тир — модна та політично важлива розвага для пролетаріату. У роки війни кінотеатр було напівзруйновано й розграбовано, але він був одним із перших відбудований заново, а потім постійно розширявся й технічно удосконалювався. Часи благоденства завершилися для «Жовтня» (так він став називатися після війни), як і для всіх інших кінотеатрів країни, з розвалом вітчизняного кінопрокату. Згаслий екран, ветхість і занепад — здавалося, крім цього «стоп кадру» в найближчому майбутньому в наших кінозалах нам нічого не світить. На загальному безрадісному тлі рідкісні винятки — «Кінопанорама», «Дружба», той же «Кінопалац» — залишалися приємними, але все ж таки винятками.

Але от і в «Жовтень» повернулося кіно. Причому, по-перше, в повністю оновлений за новітніми технологіями для кінотеатрів зал на 443 місця, з великим півсферичним екраном, звуковою системою Dolby digital, зручними кріслами, з кафетерієм, гардеробом і живою музикою у фойє. По-друге, кіно якісне й нове, яке навіть на піратському відео ще не побачиш. А побачиш — так дарма, бо ефект сприйняття буде значно спотворений.

Метаморфози з «Жовтнем» відбулися за дуже короткий термін — iз весни нинішнього року, коли кінотеатр очолила Людмила Горделадзе, котра з неабиякою енергією всупереч всім і всьому багато років доводила, що в нашій країні може існувати нормальний кінопоказ. А тепер, коли вона очолила кінотеатр, їй, як кажуть, і карти в руки.

ЧОМУ ЗАЗДРЯТЬ БОГИ?

Відкрився «Жовтень» скромно, по-домашньому. На перший сеанс були запрошені свої: директори кінотеатрів, відеодистриб’ютори, представники будівельників, які займалися реконструкцією будівлі. Показували нову російську картину «Заздрість богів». Iз такої нагоди до Києва навіть запросили режисера Володимира Меньшова й актрису Віру Алентову, яка виконала у фільмі головну роль — доброчесної радянської громадянки, вірної дружини своєму некоханому чоловікові (актор Олександр Феклістов), дбайливої дочки та матері. Жінки милої, та надто вже затурканої, якщо врахувати, що хоча дія картини й розгортається на початку застійних вісімдесятих, але героїня Алентової Соня все-таки не в якійсь Тмутаракані живе, а працює редактором на ТБ у програмі «Час». Особливо зворушує, з яким щирим запалом Соня втілює в життя тезу про те, що в СРСР сексу немає. На несмiливi прохання чоловіка урізноманітити їхнє інтимне життя — відповідає обурено, а перегляд у друзів — щасливих власників відика — «Останнього танго в Парижі» викликає в неї істерику ображеної доброчесності. Словом, нещасна баба. Яка вже тут заздрість.

Але варто було Соні зустріти французького журналіста Андре (Анатолій Лобоцький), блакитноокого й волоокого, й тверді устої героїні захиталися. Хоча вона й опиралася щосили. Та й чи мислимо: він іноземець, поглядів незалежних, до того ж трохи молодший й теж обтяжений сім’єю. Але серцю, як відомо, не накажеш, ну а вгамувати пристрасть жінці, котра вперше відчула оргазм, просто не під силу. І закрутило їх бездушне московське танго: з таємними зустрічами, з несамовитими поцілунками й великою кількістю відвертих і ризикованих сцен, на які актриса Віра Алентова йде із заздрiсною відвагою, а її чоловік, режисер Володимир Меньшов, їх знімає. На зустрічі з глядачами, до речі, Меньшов дав зрозуміти, що заздрити, дійсно, є чому. Мовляв, їм вдалося зняти еротичні сцени без вульгарності та з душею, а це було непросто, оскільки подібного досвіду немає не лише в російському, а й у світовому кінематографі. Твердження настільки спірне, що краще, здається, режисера не розчаровувати й залишити його без коментарів.

Ну, а кінець у історії досить сумний, боги все-таки позаздрили закоханим: Андре написав правдиву статтю про збитий радянською стороною південнокорейський літак, і його за 24 години видворяють з країни. Прощальне танго в Москві. Сльози в залі. Кінець...

До фільмів Володимира Меньшова взагалі й до цього зокрема можна ставитися по- різному, але режисеру не можна відмовити в умінні робити з акторів всенародно улюблених зірок. Ймовірно, «Заздрість богів» має зробити Анатолія Лобоцького саме такою зіркою. Він гарний, у ньому багато людської й чоловічої чарівності, він талановитий і нерозтиражований кіно і ТБ (з iншого боку, дивно й невесело, коли кінодебют у такого актора відбувається в 40 років). Тепер головне, щоб його побачили глядачі. Відвідувачі «Жовтня» — ті нечисленні, кому це вже вдалося.

ДВА ФРАНЦУЗИ ПРОТИ ГОЛЛІВУДУ

Нинішнього тижня в кінотеатрі йде французький фільм (спільне виробництво з Італією та Німеччиною) «Астерікс і Обелікс проти Цезаря» — найбільш дорога на сьогодні картина французькою мовою, її бюджет становить 40 мільйонів доларів. Вона стала своєрідною відповіддю європейських кінематографістів голлівудському «Титаніку». Відповіддю цілком гідною: за час прокату (з лютого 1999 року) касові збори фільму становили 111 мільйонів доларів. Але зате й вкладено в нього, повторюю, немало. До того ж, у роботі над картиною було задіяно 700 технічних працівників й робітників, 60 акторів і 1500 осіб у масовці, а також 460 тварин — свійських і диких. Що ж до спецефектів, то «Астерікс...» і тут анітрохи не поступається американським блокбастерам: у фільмі використано синтез, деформацію кадру за допомогою комп’ютера, анімаційні вставки та інші чудеса техніки. Взагалі, в картині є все, що необхідно великому видовищному шоу, яке розраховане насамперед на дітей і підлітків, але водночас чудово підходить для сімейного перегляду. Астерікс і Обелікс — персонажі найпопулярніших французьких коміксів: за 40 років було випущено 30 альбомів про їхні пригоди, за сімома з яких було знято мультфільми. Вважають, що любов публіки до цієї комічної парочки (перший — худий і метушливий, другий — товстий і спокійний) пояснюється ще й тим, що вона виражає французьке життєлюбство, хвацькість і гордовитість. Втілити на екрані цих свого роду національних героїв взялися справжні зірки: Жерар Депардьє і Крістіан Клавьє. А ще — супермодель Летіція Каста та оскароносний італієць Роберто Беніньї. А поставив цю досить смішну кінофеєрію знаменитий режисер Клод Зіді. Дія фільму розгортається незадовго до початку нашої ери. Вся Галлія вже окупована Римською імперією, але одне небриборкне галльське село продовжує чинити опір, і ціла імператорська армія не може впоратися з бунтівниками, які — ну просто хоч плач — не бажають платити податки в скарбницю (цю тему фільму, напевно, з розумінням сприйме багато дорослих). Успіх картини виявився таким вражаючим, що її творці вже почали знімати наступну — «Астерікс і Клеопатра». Ось так, iз жартами та усмішками, самовпевнені галли, дивись, і справді повернуть захоплену американським кіно територію свого кінопрокату.