Шариков-Франкенштейн як символ революції

В основі сюжету — повість «Собаче серце» Михайла Булгакова, а музику написав Олександр Раскатов. Композитор-авангардист покинув Росію після путчу 1994 року. Раскатов — випускник Московської консерваторії, багато років жив  у Німеччині, а нині —  у Франції. Олександр Михайлович викладав в Університеті Стетсона в США. Сьогодні  маестро — один із визнаних європейських музичних лідерів. Оперу «Собаче серце» композитор написав 2008—2009 роках, світова прем’єра відбулася  в амстердамському Музичному театрі (Muziektheater) 7 червня 2010 року. Цей твір був поставлений у Лондоні, Мілані, Ліоні, а в травні 2017-го повернувся на сцену Опери Нідерландів.

Чим же так зачепило «Собаче серце» місто сирів і вітряків, сучасний Амстердам? Мені здалося, що голландці зрозуміли: будь-яка демократія загрожує переродитися в охлократію, якщо в політику пхатимуться  Шарикови під керівництвом Швондерів. А з квартири професора Преображенського зроблять гуртожиток. Глядачі  сміялися, але було не завжди до сміху...

Тут, звичайно, додав  нервової тональності автор музики, не з чуток  знайомий із монстрами колишнього СРСР. Багато що визначив і автор лібрето опери «Собаче серце» Чезаре Мацоніс (у минулому  — директор «Ла Скала»). Спеціально таке не вигадаєш — у світовій столиці бельканто — Мілані, поряд із солодкоголосими героями опер Белліні та Доніцетті, загарчав, загавкав і завив бідний гомункулус Шариков, — його собаче серце почало подавати кров в мозок  люмпен-пролетаря Клима Чугункіна.

Подібне сталося  в  Амстердамі — фантасмагорія Булгакова втілилася в оперній виставі, якою захоплено диригував Мартін Браббінс. Професора Преображенського, знайомого за іронічним трактуванням Євгенія Євстигнєєва в знаменитій кіноверсії «Собачого серця», заспівав в Амстердамі знаменитий баритон Сергій Лейферкус (він давно змінив Росію на Англію, а потім на Португалію і завдяки хорошій творчій формі донині залишається таким, кого чекають у Європі). У ролі  Шарикова здивував майстерністю перевтілення англійський тенор Петер Хоар.   

Але найбільше сюрпризів подарував режисер Саймон МакБьорні. Його творча уява відповідала фантастичній історії. Він дуже багато почерпнув із булгаковського сюжету, але й у партитурі «Собачого серця» знайшов стільки експресії, що майже тригодинна вистава сприймалася на одному диханні —  динаміка була в кожному епізоді, на кожному метрі    сценічного простору! Звичайно, тут зробив свій внесок і оригінальний канадський  сценограф  Міхаель Левін, майстер декорацій-трансформерів, світлових фантазій і відеоінсталяцій.

Спочатку дія лише «розкачувалася», перебуваючи в нейтральній фазі. Троє майже невидимих ляльководів у чорному керували  «собакою» Шариковим, який тільки скулить і геть слухняний. Прийом, узятий із японського театру ляльок бунраку, слушний для анімації майбутньої недолюдини Шарикова з його брутальним виглядом і свинськими замашками. Новонароджений Франкенштейн, якого, сам того не знаючи,  «породив» на світ божий професор Преображенський, скочив на стіл у чому народився,  і зробив шокуючий жест у бік залу.

У другій дії, коли  Шариков зовсім розперезався  і його намагалися вигнати з дому, сталося неймовірне: людина-собака  легко «пробивав» стіну та ліз у проломи, що утворилися. Стало очевидним, що композитор разом із диригентом і режисером  вступили в неабияку суперечку. Що важливіше для  оперної вистави: музичні чи візуальні враження? Виявилось, одне без іншого втрачає сенс.

Хтось із європейських критиків  охрестив «Собаче серце» «тотальною оперою». Розуміти це можна по-різному, але якщо вистава не була б скріплена музичним стержнем, а перетворилася на низку ефектних сцен, програли б усі.  Проте Саймон МакБьорні не просто дотримувався   музичної драматургії, а перетворив  її  на сценічне підсилення. Гротескова спочатку,  фігура Шарикова поступово обросла сатиричними, а потім загрозливими деталями. І тоді настав закономірний фінал — професор знову зробив  Шарикова собакою.

Так було в повісті  Булгакова. І, можливо, тут  письменник підстрахувався від цензурної заборони, хоча це йому не допомогло. Раскатов пішов  далі, і режисер із ним погодився: одна-єдина операція вже не допоможе: Шарикови плодяться і розмножуються біологічно і політично — це сила, яку не задушиш, не вб’єш. На сцені ніби вогник розгорається: світ наповнений Шариковими — один за одним з’являються його клони, і вони не лише заповнюють екранну проекцію, а й гарчать і гавкають у мегафони (ще один ефектний пристрій для загрозливої сценічної вакханалії). Це виглядає як погром  інтелектуальної еліти, загроза культурі нації. І закономірний підсумок «диктатури пролетаріату», яку  М.Булгаков не знав, як зупинити без втручання диявола.

P.S. До речі, я вперше побачив надрукований текст  «Собачого серця»  1984 року,  в квартирі Любові Євгеніївни  Білозерської-Булгакової, дружини письменника  ще до його знайомства з «Маргаритою» — Оленою Сергіївною Шиловською. Потрапив до Любові Євгеніївни за рекомендацією дослідника булгаковської творчості Лідії Марківни Яновської та першого директора  київського Музею М. Булгакова  Анатолія Петровича Кончаковського. До цього «Собаче серце» можна було прочитати лише передрукованим на цигарковому папері, нелегально. І ось так пощастило — тримати в руках і навіть гортати зібрання творів Булгакова, опубліковане в Нью-Йорку... Пишу про це тому, що на виставі «Собаче серце» в Амстердамі звідав те саме ні з чим не порівнянне  відчуття духу булгаковської  творчості, яку   вдалося  втілити постановникам.