Що ховає «Зерносховище»?

У співпраці з Мистецькою майстернею «Драбина» та львівським театром виставою «Зерносховище» порушено болючу тему Голодомору 1932—1933 рр. Питання складне не лише через трагічні події того часу, а й через «недоговореність» цієї проблеми у суспільстві, невизначеність певної частини самих українців щодо тих подій, які сталися. Після прем’єри висловлювалися полярні думки: від захоплення до несприйняття. Але, якщо подивитись «Зерносховище» без упереджень, то за зовнішньою гротескною строкатістю можна побачити багато актуальних на сьогодні проблем, які порушує вистава.

На сцені показано історію жертви (українські селяни) і кривдника (більшовики). Для того, щоб загострити увагу на проблемі, режисер подає персонажів гротесково. Автор п’єси Наталія Ворожбит не дає жанрового визначення своєму твору, натомість жанр вистави окреслено як «наглядноє пособіє для куркульських пособніков» — це своєрідна агітка, що натякає на політичний театр, засоби якого так активно використовували у СРСР. Гротеск, як засіб виразності з’являється у виставі на різних рівнях — акторської гри, сценографії, костюмів (художник Богдан Поліщук). І зовсім невдячною справою буде спроба зрозуміти постановку з погляду натуралістичного театру, і не треба тут вимагати тонких психологічних характерів — це інша естетика, з іншими правилами та завданнями.

♦ Гротескові образи комуністів на початку показано в дусі соцреалізму: оптимістичні, вигукують комуністичні гасла і лозунги (заманювання жертви), і образи українських селян — щирі, відкриті, дехто навіть вірить у правдивість гасел (як от Арсей), а дехто і розуміє безглуздість ідей новоявленої влади, але не сприймає їх серйозно. І в цьому якраз завжди й полягає вразливість жертви, яка вчасно не помічає ворога, а тому в момент нападу не здатна до захисту чи втечі. Різницю української душі до і після здійсненого над нею злочину яскраво втілено у музичних образах вистави (музичне оформлення — Наталя Рибка-Пархоменко). Радісна, відкрита душа зі сцени відлунює у живому співі акторів, у гармонійному багатоголоссі української пісні, яку грубо обриває деренчання балалайки в руках Книжника Мортка (Ігор Данчук). Із цього моменту все наче відбувається під звуки тієї балалайки і нескінченного надривного гімну більшовиків, а ще під дулом пістолета (мізансцена, де Мортко-Данчук повертається навколо осі, наводячи зброю на всіх — і на персонажів, і на глядача, повторюється декілька разів).

Багаторазовим повторенням сцени-репетиції прийому закордонного репортера режисер підкреслює апогей радянського цинізму. Тут втілено падіння людської гідності — селян, доведених голодом до відчаю, і комуністів з їхнім гнівом та ненавистю до вигаданого ворога. Звичайно, таке зображення українців, які далеко не благородні у своєму стражданні, які підкоряються, з надією вижити, які не мають сили до боротьби (окремі спалахи заклику до боротьби з’являються, але їх одразу ж «гасять»), викликають внутрішній спротив у глядача. Але створено такий образ не для того, щоб засудити минуле покоління, а щоб навчитися зараз на їхніх помилках, щоб знати і пізнавати ворога, а не називати його братнім народом і дивуватися ножеві у спину.

♦ Апеляція до сучасності у виставі дуже виразна, і її видно вже з першої сцени, коли глядач бачить у глибині велике вікно сучасного багатоквартирного будинку і запалену свічу пам’яті, саме з нього наче виринають образи-душі, які пережили голодомор. Ті душі знову з’являються крізь це вікно часу в останньому монолозі-сповіді Гаврила (Я. Федорчука), і гармонійно звучить їхній спів, вони наче приходять до нас сьогодні зі своєю щедрістю, із хлібом, як із своєю мудрістю, яку передають нам.

Гостро зазвучала у виставі проблема релігії. Сцену агітаторів, розіграної перед селянами, режисер вирішує як балаганний театр. На сцені, на місці великого вікна — золота риза ікони, із отворів на місці облич Богородиці та Ісуса, як в тантамаресках, час від часу з’являється голова Агітатора — О. Трифонюка, а прихожани — великі планшетні ляльки (ляльководи: Н. Алексеєнко, Т. Захарова та В. Когут) із дріб’язковими проханнями, що однаково вирішуються грошима — все це нагадує одночасно балаганний театр і базарні торги. В іконі без Божого лику залишається тільки золота обгортка. Церква без Бога — тільки будівля, може стати і зерносховищем, і складським приміщенням, а чим стає людина без Бога в серці? У зерносховище (чи інші склади) радянська влада часто перетворювала Церкви (звідси і назва п’єси та вистави), на що ж перетворено людську душу?

♦ Виставу побудовано на контрастах: емоційних, іноді естетичних — від сміху до страху і навпаки. Найяскравіша емоція сміху — танець комунарів вирішено як карикатуру на брехливі більшовицькі ідеї, підкреслює безглуздість та дикість радянської влади, бо так стрибати в шортиках, із червоними прапорцями може або схиблений, або під дулом пістолета. Емоція страху вибухає у сцені розкуркулення. Тут актори вриваються у простір глядача, ввімкнене яскраве світло в залі не просто втягує глядача в дію, з’являється враження несподіваної брутальної окупації мого індивідуального простору, відчуття жертви і непереборного страху. За емоційним навантаженням — це одна із найсильніших сцен вистави.

♦ Строкаті, схематичні, гротескні сцени передають часто грубу, цинічну та божевільну реальність голодомору, натомість контрастні до них, тихі, інтимні сцени, здається, з дуже далекого минулого — перших зустрічей закоханих Мокрини та Арсея — раптом відкривають щось дуже особисте, те, що вирізняє людину із загальної однорідної маси. Також напруженою є сцена — марення Мокрини (Наталія Мазур), вся дія тут відбувається в темряві й тиші... і ключова фраза, що тихо добирається до свідомості: «...уявіть, якого стола треба буде колись, щоб всі ми помістились за ним...», а за столом — пустка...

Як форму виразності застосовано у виставі саме мовлення персонажів. Вистава двомовна: українською з типовою центральною вимовою спілкуються українські селяни, комуністи — російською. Арсей — Михайло Понзель, як той, хто вагається — то з тими, то з іншими, відповідно переходить із однієї мови на іншу. Але найяскравіше мовний прийом спрацьовує у фінальній сцені, у монолозі-молитві доньки Юрки та Мокрини, що виголошує Гаврило — Ярослав Федорчук. Донька говорить суржиком — це звучить як каліцтво душі, а мова є лише вершиною айсберга, яка відображає те, що діється глибше. Це душа, яка страждає від того, що забула щось своє рідне, але так і не знайшла нового, це душа, яка натерпілась, але не бачить виходу, це знову жертва. Але чи хочемо ми і надалі відчувати себе жертвами? Бо відчувати — це знову і знову бути нею. Це питання, як відлуння, зависає над простором вистави і ще довго звучить у головах глядачів і, напевно, творців проекту.

♦ Постановка є подією для українського суспільства, для львівського глядача і театру та безперечно є неабияким кроком власне для Першого українського театру. У «Зерносховищі» окрім акторів театру для дітей та юнацтва, задіяно актора Львівського театру імені Леся Курбаса Я. Федорчука, зокрема над живим співом працювала актриса театру Н. Рибка-Пархоменко, київського художника Богдана Поліщука, Нінель Збєрю, якій належить пластичне вирішення, Володимира Стецьковича, який здійснював відеопроекції, і київського режисера Андрія Приходька. Цей експериментальний проект об’єднав у творчості різних митців і заслуговує на тривале життя у львівському театральному просторі.