Що ми знаємо про Одесу?

Як не буває абсолютно однакових особистостей так не буває ідентичних міст, середовищ, які можна було б намалювати одними фарбами не втративши специфічного духу і особливого відчуття смаку, притаманного лише їх вулицям, їх повітрю, їх людям і їх історії. Одеса – це окремий малюнок, мозаїка із начебто протилежних за кольором і відтінками фарб строкатих шматочків смальти. Порт не міг залишити цю територію рафіновано уніфікованим простором з чіткими лекалами. І в той же час саме різноманіття національностей, поглядів, віросповідань і навіть мов робить його унікальним.

Що ми знаємо про Одесу роздивляючись її через викривлену призму розказаних анекдотів з характерним і більше легендарним ніж реальним акцентом?

Одеса фактично перетворилась на європейське місто в часи, коли його «мером» (як прийнятно казати зараз) був колишній прем’єр-міністр Франції герцог де Рішельє. До речі в ті ж часи англійцями та бельгійцями були розбудовані нині окуповані російськими найманцями Донецьк та Луганськ. Але то вже інша історія, яка в наш час чудом оминула Одесу в 2014-му році…

Нагадаємо лише, що перед тим як стати Одесою її територія була остаточно завойована Московією в 1789 році воєнними геніями українців і каталонця. Адже тоді російськими військами при штурмі старої відбудованої литовської фортеці, яку займали османи, командував знаменитий каталонець Хосе де Рібас, а чорноморськими козаками отамани Антон Головатий та Захарій Чепіга.

Зараз українське місто Одеса для нас має виключне стратегічне військово-морське значення, адже є головними водними воротами нашої держави (Крим окупований Росією, Маріуполь з виходом в Азов максимально затиснутий в Керчинській протоці). Але не будемо забувати про те, що ця «перлина у моря» має ще й іншу стратегічну вагу – культурну. Місто-космополіт через своїх в тому числі амбасадорів від культури по всьому світі екстраполює наші українські реалії на яких на жаль відбивається тінь і російського впливу.

Про нашу Одесу «День» поспілкувався з кінознавцем, членом правління Національної спілки кінематографістів України, почесним працівником культури України, лауреатом численних державних премій та відзнак, академіком Академії літератури, мистецтва і комунікацій LIC (Німеччина) Євгеном Женіним.

«ОДЕСА – ЦЕ ВІДКРИТЕ МІСТО В РАМКАХ ПРАГМАТИЗМУ»

- Євгене Зусьєвичу, всі знають «за Одесу», але чи дійсно це місто з його багажем анекдотів, акценту і неодмінно присутності нот єврейства, адекватно сприймається зовні?

- Як на мене, унікальність і специфіка Одеси з давніх часів (і не лише з початку відновлення Україною незалежності, а набагато раніше) уявляла собою кішку, яка гуляла сама по собі. В тому сенсі, що Одеса не мала тяжіння до жодного з полюсів. Одеса завжди була Одесою в своїй історично набутій унікальності. Так само як і серед тих хто створював це місто були і французи, і греки, і іспанці, і росіяни, і українці, і євреї. Тут було намішано багато кровей. Так само і далі легендарна одеська історія, яка пов’язана з класиками літератури, мистецтва теж невипадкова. Якось ми сиділи на лавці з Володимиром Висоцьким під час зйомок «Ери милосердя» (всім відомий фільм «Місце зустрічі змінити не можна») і він підкреслював специфіку одеського дихання. Тут особлива атмосфера і особливе повітря. Більше свіжості і більше свободи. І це не якась конституйована свобода, а просто відчуття вільного вітру, яке було в свій час блискуче викладено у Багрицького: «по рыбам, по звёздам проносит шаланду - три грека в Одессу везут контрабанду». Окрім того, що це геніальний вірш, це ще й фантастичний образ, який на рідкість адекватно відповідає тому чим є Одеса. 

Але сьогодні увійшло в моду інше. Чим далі від Одеси, тим частіше більше створюють фільми, спектаклі, видають книги начебто про Одесу. Це квазі-Одеса, це псевдо-Одеса. Насправді, Одесою там і не пахне. В тому ж серіалі «Ліквідація» з блискучими акторами, режисером можна сто разів педалювати, перетискати одеський акцент з хохмами і фразочками, але це все одно не Одеса. Специфіка Одеси в тому, що всі ці неочікувані фрази і акценти настільки органічні, природні і миттєві, що вони не шокують, не виділяються, а просто вкладаються в єдине полотно одеського спілкування. Одеса відкрита в рамках прагматизму. Звичайно, Одеса змінюється. Багато чого уходить. Зокрема уходить легенда Бабеля, легенда Ойстраха та інших. Але все одно в Одесі залишається уламки або, як кажуть в Одесі «дребезги» старої цивілізації.

Треба розуміти, що Одеса – це не серіал «Ліквідація», не псевдо-одеські хохми. Одеса – це перш за все культура. Це і Бабель, і Ойстрах, і Паустовський, і Ільф та Петров, і Олеша, і Багрицький, і Катаєв. Цей список можна продовжувати до безкінечності.

- У багатьох Одеса окрім відпочинком у моря асоціюється ще й з «Юмориною»

- «Юморина» - це, коли натовп людей звідусюди приїздить до Одеси, і одесити з них сміються.

«ВСЕ ЗМІНИЛОСЬ 2 ТРАВНЯ 2014-ГО РОКУ»

- Все ж таки за радянські части Одеса була більш орієнтована на Москву ніж на Київ. І зараз Кремль, коли говорить про «Новоросію», «Юго-Восток» та здійснює реальні агресивні кроки, продовжує використовувати відповідні імперські імперативи. Зрозуміло, що Путін бачить в Одесі другий Севастополь.

- В СРСР була столиця – Москва. В тому числі для Києва, як однієї з республік СРСР. Зрозуміло, що Центр формує тяглість до себе. 

- Бо там гроші, там можливості… Цей образ центру і периферії закріплявся в свідомості громадян в тому числі через ігрове кіно. «Мосфільм» в Москві, кіностудія імені О. Довженка в Києві, Ялтинська кіностудія в Криму і Одеська кіностудія в Одесі – всі вони працювали на союзні імперативи. Так створювався каркас виховання цілих поколінь через кіномистецтво, в якому першу скрипку безумовно грала Москва, як центр такого тяжіння. І цей вплив інерційно зберігався вже й після відновлення незалежності.

- Але це змінилось

- Коли?

- 2 травня 2014-го року. Розуміння багатьох речей і неприйняття кремлівської політики викликали ті самі проросійські антимайданівські провокації, які відбулись в цей трагічний день. Свідки тих подій добре розуміють, що в тому кошмарі були винні не майданівці і не ті сили, які були за незалежну Україну, як це намагалась показати російська пропаганда. Це була натуральна провокація російських спецслужб і тих хто знаходився у них на утриманні. І тоді дійсно вони зіграли самі проти себе тому що місто від них відвернулось. Одеса після того в значній мірі почала орієнтуватись на Київ. І цей вектор необхідно було підтримувати з Києва. Але, вибачте, зараз мабуть один із небагатьох осіб хто не говорить, що «Путін – агресор» - це наш президент. Як це? Всі знають, що Путін – вбивця і воєнний злочинець. Чого ми не чуємо цього від влади, а спостерігаємо лише за внутрішніми політичними чварами?

На жаль «успіхи» і «досягнення» наших керманичів багато чого зробили, щоб втратити цю хвилю, коли Одеса зорієнтувалась на нашу столицю. Люди в будь-якому разі хочуть відчувати стабільність і реальні результативні кроки влади. Інакше проросійські сили вдало використовують негаразди одеситів в їхньому побутовому житті. Розчарування на такому рівні об’єктивно існує. І це, я так гадаю, торкається не лише Одеси. З одного боку підвищення тарифів і цін, а з іншого боку дешевий популізм і відверта брехня політиків є плідним тлом для роботи проросійської пропаганди. Ті борови, які займають посади у вищих ешелонах влади, фактично працюють таким чином проти української державності. І тут, якщо очі відволікаються від одного вектору, то вони неминуче можуть повернутись в інший бік. Я кажу про можливий відкат від орієнтації на Київ. Не дай Бог, щоб зрештою так і сталось, але такий процес триває.

«КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ ФОРМУЄ МЕНТАЛІТЕТ ПОКОЛІНЬ»

- Так, на жаль від піраміди Маслоу тут нікуди не дітись. І удар по базовим потребам нівелює потреби духовні. Але ж Одеса – це не лише порт, але перш за все культурне місто.

- На мій погляд саме події культурного життя формують менталітет поколінь в значній мірі. Тому що тарифи, ціни і транспорт, взагалі побут – це одне. Але те, що на рівні підсвідомості відбивається те, що людина бачить на сцені, читає в книзі (якщо він її звичайно візьме до рук) – це факт. Згодом це буде впливати на нього незалежно від того чи буде ця людина згадувати про це свідомо чи ні. Ще сто років тому під час громадянської війни, коли основу армії складали забиті селяни, до них в окопи на передову виїздили театри. Що ставили ці театри? Вони ставили Шиллера, ставили «Дон Карлос», а в школах все ж таки грали спектаклі за «Євгенієм Онегіним» Пушкіна. Тобто ставили класику. Я вже не кажу про те, що з середини минулого століття в транспорті читали книги і журнали. За книгами ганялись. Були ліміти. Сьогодні все пішло до інтернету.

- А там, в інтернеті, свої схеми виховання за принципом апеляції знову ж таки базових і примітивних потреб. Так формується покоління начебто «обізнаних» але духовно імпотентних людей.

- Мені довелось зіштовхнутись з неймовірним моментом. Кілька років тому мене покликали прочитати лекцію студентам факультету журналістики Одеського університету. При чому це був вже третій курс, тобто без п’яти хвилин особистості які мають спеціалізуватись на питаннях культури. «Я задав питання: ви збираєтесь писати зокрема про театр і кіно. Що в останнє ви дивились в театрі?». Чесно, я знав відповідь. Я знав, що буде названий спектакль Російського театру по пушкінській «Піковій дамі». Цей спектакль був поставлений в непманському салоні, з дівчатами в стрінгах. «Добре, - говорю я, - але якщо порівняти те, що ви бачили на сцені з першоджерелом, з пушкінськими сторінками?». Переді мною стала старшокурсниця факультету журналістики, яка збирається займатись театральною критикою, і, дивлячись на мене абсолютно спантеличеним поглядом, говорить: «Якщо ми це вже бачили, то навіщо нам ще й читати і витрачати на це час?».  

Проблема в тому, що ця людина згодом буде формувати смаки інших молодих людей. Ці люди будуть приходити на театральні постановки і бачити класику в спотвореній інтерпретації. Зрештою, якщо в спектаклі «Енеїда» античні богині одягнені, а точніше роздягнені як в борделі і зі сцени лунає мат, якщо в «Собачому серці» алкоголік Преображенський, наркоман Борменталь і гей-свінгер Швондер з обов’язково спущеними штаньми, а «Золотому теляті» на сцені Козлевич з рогами, адже він Козлевич, то ці молоді люди будуть вважати, що це й є Вергілій і Котляревський, Булгаков, Ільф і Петров. І це на жаль не анекдот. Таку інтерпретацію класиків в Одесі нам пропонує донедавна легендарний наш академічний український театр ім. Василька, адже нині його очолили «сучасні керманичі», уособлені новою директоркою-художньою керівницею та запрошеним нею «трешевим» головним режисером. Так-так, саме тією людиною, яку офіційно  з гордістю  презентують як майстра… трешу. Тобто – сміття, бруду, якщо перекласти з англійської… Чи потрібні коментарі в такому разі?

- Режисер працює з першоджерелом, але так чи інакше все одно має свою його інтерпретацію. В цьому також є своя привабливість театру, коли геній через себе транслює іншого генія і тим самим продовжує життя твору на сцені або на екрані. В чому тоді головне завдання режисера?

- Режисер має ставитись до своїх героїв з повагою і бути в них зацікавленим. Тоді його герої стають не літературними персонажами, не масками комедії Del arte, а реальними людьми з точки зору того як сьогодні ситуацію розуміє наш сучасник, який вихований на зразках справжньої високої культури. Нажаль багато з таких постановок, багато з таких фільмів, якщо говорити про кіно, не завжди зможуть знайти попит у глядача з однієї лише причини: сьогоднішній менталітет молодої людини полягає в тому, що для неї кінотеатр – це місце де можна і треба їсти попкорн, а я в якості тла щось там на екрані буде з’являтись.

- Одеса - це порт, через який традиційно експортуються і приймаються не лише товари, але й цінності. В тому числі культурні. Одеса, як культурне місто наразі може екстраполювати на світ українські цінності?

- В Одесі дійсно є потужні і дуже цікаві в тому числі театральні постановки. Є своє культурне життя, яке гідно уваги. Але на жаль якісне культурне життя в Одесі точкове, разове і не є системним. Тому тут я мушу вас розчарувати. На мою думку сьогодні культурною столицею України є Львів. Нещодавно я був в Карпатах на кінофестивалі в Трускавці і мав можливість спілкуватись з багатьма людьми. Там рівень свідомості, рівень, я б це назвав, національного інтелекту набагато вищий ніж в Одесі. І там захищати право бути самим собою будуть набагато активніше і швидше ніж в Одесі.

- Повертаючись до портрету нашої Одеси. Можна сказати, що це місто, яке виховує космополітизм?

- За радянських часів дуже популярний в ту пору актор в Одесі знаходився під наглядом КДБ, як український буржуазний націоналіст. За походженням він був з лемків. Згодом він виїхав до Франції і вже дуже багато років мешкає в Парижі і продовжує там свою концертну діяльність. Разом тим він є одним із самих модних в Парижі… рабинів! Він немає жодної краплини єврейської крові, розмовляє українською та російською, грає на сцені на різних мовах, але рабин він справжній, знаючий і абсолютно справедливо навчає іудаїзму. При цьому він, не будучи за походженням з Одеси, є справжнім одеситом, який мешкає в Парижі. Чому він такий? Тому що він в самому доброму і справжньому сенсі є космополітом.

- Євгене Зусьєвичу, а як воно бути українським євреєм?

- Відповім. В наш час в Одесі абсолютно нормально. Хіба що погано, якщо ти порядна людина. Але це торкається і тих хто не є євреєм.

«ЯКЩО В КРАЇНІ СЛОВО НАЦІОНАЛЬНІСТЬ ЗВУЧИТЬ В СЕНСІ ГРОМАДЯНСТВА, ТО ЦЕ ВЖЕ ЦИВІЛІЗАЦІЯ»

- Після 2014-го року з’явилось унікальне визначення – жидо-бандерівець. І перше, і друге слово в ньому мало б бути начебто лайливим, якщо вірити російські пропаганді.  При цьому термін цей породив саме єврей.

- То ж і чудово, що це сказав саме єврей. Якщо б це сказав хтось інший, то це б викликало скандал і сказ. Євреї вміють над собою іронізувати. Я не є адептом пана Коломойського, але вважаю, що в цьому відношенні цей його неологізм є геніальним. Так само, як існує «Будьмо! - Лехаймо!». Це дуже логічно для України і своєю іронією руйнує багато маніпуляцій. Приведу приклад. Ми з Богданом Ступкою дуже товаришували впродовж майже трьох з половиною десятиліть поспіль, до його останніх днів. Я говорив російською, він українською. Ми розуміли один одного не лише семантично, але й завдяки спільним цінностям. Тому, як тільки на щит піднімається питання титульної нації, то це початок справжнього фашизму. І це не залежить від країни, в якій цей термін звучить. Якщо в країні слово національність звучить в сенсі громадянства, то це вже цивілізація.

- Або, як прийнятно казати, політична нація

- Так. В цьому сенсі і слово космополіт не є лайкою. Космополіт – це людина світу.

- Але щоб бути людиною світу треба не забувати про свою ідентичність. Без цього людиною світу, в його різноманітті національностей, культур, традицій і ментальностей, бути неможливо. І це питання виживання не лише нації, але й конкретної людини. Візьмемо Ізраїль. Без консолідації єврейської нації, яка в тому числі відродила на той час вже мертву мову іврит, навколо конкретних маяків ідентичності побудувати і захистити Ізраїль як державу було б неможливо. Зрештою тепер кожен єврей свідомо знає і підсвідомо відчуває, що де б він не був, у нього завжди є свій дім, де його приймуть і захистять.

- Так, я погоджуюсь. Тільки я хочу додати крамольну річ з цього приводу. Найбільшу шкоду, наприклад, популяризації української мови в Україні наносять не ті хто на всіх куточках повторює «я не хочу на ней говорить!», а ті хто бездумно вимагає перейменовувати міста, заміняти герби, гімни. Тут потрібно мати ґрунтовні знання і відчувати специфіку. І я маю на увазі не дійсно необхідну декомунізацію, як можна подумати, а саме відсутність в деяких випадках здорового глузду і знання історії. Наприклад, є зірка міста Героя. Ця зірка не про комунізм і навіть не про Радянський Союз. Ця зірка – відбиток епохи спротиву конкретному окупанту. Зніміть саме її і ви плюнете в душу в тому числі українцям, які боролись не за Сталіна, а проти ще одного вбивці світового масштабу – Гітлера. Тобто у всьому потрібна грамотність, адекватність і, безумовно, тлумачення своїх кроків. Інакше провокується справедливий спротив. Спротив не проти українізації, а проти невігластва. Часто такі, як кажуть в Одесі гройсер-спеціалісти, самі шкодять справі, якій покликані служити. А ось те, що декомунізація необхідна – це категорично так. Те що державну українську мову мають знайти громадяни України і вона має використовуватись – це безумовно так.

- Євгене Зусьєвичу, знову політичне питання як до не лише одеського культуролога, а й перш за все одесита. Враховуючи те, що Москва в жодному разі не полишить своїх намірів експансії і це треба розуміти ясно, як нам, не вдаючись до пафосних закликів, не втратити Одесу?

- Найстрашніше те, що це питання дійсно має місце. Відповідь на це питання насправді мені невідома. Але все ж таки на мою власну думку для того щоб Україні закріпити свій південний фланг, для того щоб зберегти свій вихід в море необхідно, щоб в Чорному морі в тому числі біля Одеси на постійній основі перебували кораблі НАТО. Нехай їх буде декілька, нехай вони просто будуть прогулюватись нашими водами. Один з них буде англійським, а другий американським. Але це буде вагома підтримка для нас враховуючи те, що коїться поруч з нашим містом на нашій же території.