Що убиває людину? I хто?

У Будинку кіно вдруге подивився фільм 80-річного британця Кена Лоуча «Я, Деніел Блейк». Той самий, котрий переміг на минулорічному Каннському кінофестивалі, здобувши «Золоту пальмову гілку». Чимало критиків вважали, що він на те не заслуговував — мовляв, і сильніші картини були на конкурсі. Лоуч — принциповий прихильник кіно, настановленого на критику суспільства та його визначальних цінностей. Його остання стрічка — аж ніяк не виняток...

Ще на титрах ми чуємо закадрову розмову героя з якимось знеособленим працівником системи охорони здоров’я. Вона розпитує Деніела Блейка (так звуть героя стрічки, 59-річного теслю) про стан його здоров’я. Розпитує доволі химерно, так що Деніел починає огризатись: «У мене хвороба серця, а ви про мою дупу запитуєте!» І — «Ви хто, лікар, медсестра?» Відповідь: «Ні, я працівник сфери охорони здоров’я. — З американської фірми? — Так, але ми виграли конкурс і дістали право виступати від імені держави» — британської держави!

Про підсумок тієї бесіди ми дізнаємось уже тоді, коли герой з’являється в кадрі. Він тримає в руках лист, у якому чорним по білому сказано, що він (дарма, що зазнав інфаркту, що проблеми із серцем тривають) вибуває із списку тих, хто отримує допомогу за станом здоров’я. Не дібрав балів — замість 15-ти отримав лише 12. І тепер...

Власне, це «САНКЦІЯ» — слово, яке спливає у фільмі повсякчас. Хто його промовляє? І хто, власне, вирішує долю Деніела: жити йому чи вмерти? Здавалось би, опісля появи проблем із здоров’ям першою і вирішальною є думка лікаря. Ні, не лікаря. Кого ж тоді? А отієї самої «працівниці сфери», яка не є лікарем, медсестрою, навіть санітаркою. Ким же вона є у такому разі? Фактично вона є роботом, носієм механічної функції. Причому агресивним: будь-який спротив людини — і вимовляється оте магічне «санкція». Або й просто: «Вийдіть звідси, ви тут ніхто».

Фокус соціальної проблематики саркастичного фільму Кена Лоуча якраз у цьому: він висвітлює на екрані конструкцію британського суспільства, в якому державу представляють так звані бюрократи вуличного рівня /Streetlevel Bureaucracy. Хоча на перший погляд це не так, адже йдеться про охоронців, поліціянтів, пересічних служителів соціальних установ. Які повсякчас апелюють кудись нагору — саме там прописали правила, які визначають все і вся. Тільки фільм неспростовно доводить: ні, саме ця «нижня» публіка вирішує, кому і як. Бо за якою логікою людину із серйозним захворюванням серця виштовхують із системи соціальної допомоги? Тільки одна тут логіка — ти мусиш пристати на вимогу і самому стати гвинтиком системи, комп’ютерним коліщатком. А як ні, якщо не бажаєш позбавлятись своєї самості, своєї особистісної неповторності — що ж, тоді санкції, то смерть тобі.

У підсумку Деніела (Дейв Джонс) таки примушують шукати роботу. Шукати суто формально — склавши резюме щодо власної персони і розносячи його, мандруючи офісами. А соціальній інституції — представляти докази своєї активності у таких пошуках. Повна, стовідсоткова глупота, і це в Англії, яка так часто видається замало не взірцем демократії!

Себто людина мусить надати докази того, що вона є... машиною, отим самим роботом. Власне, десь половину фільму Лоуча становлять його діалоги з роботизованою системою. Зокрема, через телефон (доводиться чекати годину й довше, щоб тобі відповіли, що колись подзвонить хтось, хто може приймати рішення), через інтернет, який лімітує час контакту і ніби запрограмований на негативний результат: що б ти не робив, а він тобі не скаже ніц. Єдиний спосіб встановити контакт з цим роботизованим монстром — говорити з ним його мовою. Не хочеш — отже, він тебе витіснить на периферію життя.

Однак Деніел спілкується і з живими справжніми людьми, підтримуючи в собі невдаваний інтерес до інших і, понад те, здатність до співпереживання. В тій самій соціальній установі він знайомиться з молодою жінкою, матір’ю двох дітей Кеті (Хейлі Сквайрс). Бюрократична машина витіснила її з Лондона до Ньюкасла — тут соціальне житло дешевше. Й одразу запресувала, наклавши санкцію за запізнення на зустріч із соціальною службою. Механічно попереджають: санкція полягає в тому, що на три тижні знімають фінансову допомогу; у разі повторення — санкція вже на місяці, далі — на рік, а там — і на всі три. А дітям як — із голоду вмирати? То не треба порушувати правила, а наша справа — стежити за тим, як ви їх дотримуєтесь.

Деніел зробить все, щоб обігріти Кеті та її дітей. І в підсумку буде винагороджений зустрічною хвилею тепла і доброти. Як і з боку сусідів, чорношкірих, і таких, що займаються доволі підозрілим бізнесом. Та герой стрічки далекий від якихось санкційних установок — до людей він ставиться як до людей...

Тим самим зберігаючи власну гідність, свою неповторність. Він просто вибухає протестною демонстрацією, вимальовуючи на стіні соціального агентства своє ім’я та прізвище. А як інакше пробитися до тих, хто вигадав ідіотські правила облаштування суспільства? Як достукатися до отієї вуличної малої бюрократії, що заполонила увесь простір соціального життя своїм маразматичним духом і тілом?

Зрештою, Деніел помирає, його серце розбилось об машинізований, роботизований мур нібито державної машини. Серце не витримало, одначе воно зарядило інших волею, прагненням не миритися з тим, як склалося їхнє життя...

Фільм не викликав особливого інтересу в Україні — ні у публіки, ні в критики. І це діагноз... Ми звикли вважати, що ось же він, ідеал, західна бюрократія — як там усе чесно, прозоро, як уважно до людини. Кен Лоуч із тим незгодний: його фільм нагадує соціальний конструктор, який демонструє — на просвіт кінокамери — що у Британському королівстві далеко не все гаразд, із правами людини в тому числі. Так, вичистили все, жодної корупції — ні до кого прийти з «конвертом», нікого попросити допомогти. Правила понад усе! Одначе ж відомий так званий італійський страйк — коли все за правилами і не зсунешся з місця. Формалізований, роботизований світ не менш здичавілий, аніж його протилежність, яку дарує картинка українського, скажімо, життя.

І куди ж бідному християнину податися? Коли і в Англії отаке... Одначе прислухаймось до старого британського режисера. Його рецепт простий і максимально мудрий: треба залишатись собою, не підкорятись машині, треба об’єднуватися — з людьми. І зоря нового життя неодмінно зійде над горизонтом.