Що єднає Тису з Темзою?
Життя над Тисою, попри рекордну для України кількість супутникових антен на дахах, і сьогодні залишається у повній згоді зі спостереженням австро-угорського класика: «Богом і людьми забутий край». Доросле населення перебивається заробітками в Чехії й розважається самогонкою або плаванням по річці на надувних камерах від тракторних коліс (рештки колгоспного ладу). Підлітки та юнацтво нишпорять околицями з деренчливими касетниками в руках. Звідусіль лине російська попса. Словом — пісенний край завзяття і труда, як барвисто висловився інший класик, не австро-угорський.
Дивна все-таки ця Європа з такою периферією в самому центрі! Пилюка, бруд, вічно зіпсовані телефони, вічно розімлілі й загальмовані аборигени — і запаморочливий дух різнотрав’я, річок, субальпійських вершин. Інший вимір, інший час. Зрештою, тут і за генсеків неофіційно панував Інший час — так званий «місцевий», власне, середньоєвропейський, неспростовне свідоцтво приналежності цих місць до іншого, нерадянського, материка. «Місцевий» час на дві години різнився від московського. Сьогодні роль Москви у свідомості тутешнього люду вже частково виконує Київ. А отже — «місцевий» час і нині на дві години різниться від столичного, однак тепер уже від київського. Які там Відень, Прага, Париж? Лондон, панове, лондонський час — і ніяк не менше! Це сумна казка про те, як навіки поєдналися Тиса з Темзою.
А загалом, гірська місцевість — це справді пастка для часу, як зауважила поетеса. Іноді час просто зупиняється і нікуди не йде. Аби переконатися, можна зійти на один із карпатських «майже двотисячників» — Піп Іван, він же Чорногора. Свого часу я докладно описав цю руїну, цю пихату обсерваторію, пам’ятку міжвоєнних часів, уламок іншого світу, цю химерну оселю, звідки колись велися спостереження за ходом небесних тіл, нині навстіж відкриту всім вітрам. Я писав про це місце, тоді ще його не бачивши. Я намагався вгадувати — і вгадував, але, звісно, телепатія тут ні до чого. Просто я надто добре знаю, як виглядають у нас руїни, будь-які руїни. Надто все це знайоме — діри замість вікон, іржаві комунікації, розкрадений паркет і бібліотечні стелажі, розвалена котельня, невивітрюваний запах екскрементів. Усі ці «революційні перетворення» — вирване з м’ясом життя.
Це місце фантастично гарне й трагічне. З нього видно півсвіту, хоча гори всюди, але це особлива перспектива бачення. Вітер зриває голови з пліч, доносить крики яструбів і гірських воронів. Пахне жерепом, ялівцем, сотнею інших рослин. За обрисами й розташуванням намагаєшся розпізнати хоча б деякі вершини: Говерла, Петрос, Туркул, Піп Іван (ще один, на якому румунський кордон).
Кажуть, ніби поляки пропонували нашим щось разом робити із цим «об’єктом», якось повернути в нього тепло. Енергетика місця страшенно притягує й зобов’язує — цей космічно-екологічно-ноосферний вузол нині криком нагадує про свої можливості (гроші б лопатами гребти!), а разом із тим — про вічну необхідність протистояння культури ентропійним розривам хаосу. Але поки що це тільки чергова поразка — культури, Європи і всіх нас, котрі живуть тут і не збираються звідси втікати до якого-небудь Лондона.
