Шекспiр в Україні

Було колись мудро сказано: театр — це ознака повноліття нації. Можна продовжити: Шекспір — це ознака повноліття театру. Отже, повноліття українського театру відбулося лише 1920 р. у Білій Церкві, коли Лесь Курбас вперше поставив «Макбета» в перекладі П. Куліша силами КИЙДРАМТЕ (Київського драматичного театру) за п’ять репетицій! Це, скоріше, був ескіз до його «Макбета» 1924 року, здійсненого вже Мистецьким об’єднанням «Березіль» (МОБ) у Києві.

Репресований радянською системою у 1933 році, геніальний реформатор українського театру, мабуть, передчував, що йому недовго доведеться тягти за вуха національне сценічне мистецтво в Європу. І він почав призвичаювати митців і глядача до світової драматургії, починаючи з Софоклового «Царя Едіпа» в Молодому театрі (1918). Бо досі малоросійському театру російська імперія не дозволяла його перекладати і, відповідно, грати взагалі. Хіба коли на початку ХХ століття «цар злякався і видав маніфест», в театрі М. Садовського з’явилися «Розбійники» Шиллера і дещо з тогочасного російсько-європейського драморобства. Курбас узявся за справу послідовно, систематично і далекоглядно. Сполучаючи мистецький процес із навчанням і удосконаленням акторського професіоналізму. І це йому вдавалося навіть в умовах революційних зсувів та громадянської війни.

ЗАГАДКОВИЙ І ТАЄМНИЧИЙ, ДОСІ НЕ РОЗГАДАНИЙ

Отож без Шекспіра ніяк! Загадковий і таємничий, досі нерозгаданий Білл із Стредфорда-на-Майні лишив людству чимало трагедій, комедій, нові жанри (драми і хроніки), безліч персонажів, постаті яких стали називними (Гамлет, Ромео і Джульєтта, Отелло, Яго, Король Лір, Ричард III тощо). Його драматургічний спадок дозволяє будь-які творчі експерименти, трактування, версії. Його п’єси завжди актуальні.

Курбас почав із «Макбета». В той час — початок 1920-х, «воєнний комунізм» і смерть Леніна — він ставить виставу про владу, спровоковану відьомським кодлом, владу, здобуту підступом, вбивствами, трупами невинних родичів і дітей, зрадою друзів. Цій владі у виставі протистоїть охоронець замкових воріт (з крихітного епізоду Л. Курбас робить наскрізну постать, проводить через весь сюжет). Воротар — народ, доля — не тільки охороняє ворота, тобто вихід на свободу, він блазнює, перекидається на єпископа, коронує цілу чергу можновладців, тут же стинає їм голови і вільно спілкується з глядачами в залі на теми свіжих газет.

«Макбет» не часто зустрічався зі сценою в Україні. Ось і 1978 року в Київському театрі ім. І. Франка режисер С. Сміян, не мудруючи, просто викинув відьом із п’єси. Лишився детектив часів середньовіччя. Спасибі львівському режисеру Аллі Бабенко з її вишуканою виставою 1992-го і Богдану Козаку (Макбет), що передбачливо розкрили небезпечні мережива політичних інтриг у боротьбі за владу.

ТРАГЕДІЯ — ЖАНР ФІЛОСОФСЬКИЙ

Радянська влада від початку не хотіла, щоб широкі маси замислювалися, міркували, обдумували суть реалій. Особливо в такій самодостатній землі, як Україна. І в 1930 — 1940 роках нам відмовили в праві виставляти трагедію. Скажімо, ввічливо відмовили заньківчанам. Сам К. Станіславський негативно відгукнувся на їхнє запрошення поставити «Гамлета», вважаючи, що це надто складно для молодого театру (Московський художній театр сам зазнав творчої поразки в цій постановці). Заньківчани одержали дозвіл на «Отелло» (1926). Чом би й ні? — п’єса про ревнощі, емоційні сплески, страждаючу героїню, трагічну помилку героя. Все так знайомо з української класичної драматургії та вистав корифеїв. Вистава вийшла вдалою, з гарним акторським складом — Б. Романицький, В. Яременко, В. Любарт.

«Отелло» грали в Україні доволі часто. В тому числі в російськомовних театрах. Але тільки осетин/українець Анатолій Хостікоєв своїм Отелло у виставі режисера В. Малахова поставив гостру проблему мігранта, іновірця, чужинця, виголосивши центральний монолог («Чорний я») батьківською — осетинською мовою. Саме тоді проблема мігрантів торувала свій трагічний шлях у світі. І починалася вона з біженців радянського Кавказу.

А «Гамлет» з’явився в Україні лише під час фашистської окупації Львова. Виставу втілили учні Л. Курбаса — Й. Гірняк (режисура) та В. Блавацький (Гамлет). Йшла вона, щоправда, без епілогу, сцени з Фортінбрасом, та іншими вилученнями тексту. Ну та хто ж не скорочував багатослівного Шекспіра. Це була вистава часів світової війни про одинака, який сам гідно протистояв усьому світові.

Але ту виставу довгий час взагалі не згадували в історії театру, наче її не було. Першовідкриттями «Гамлета» на українській сцені вважали вистави середини п’ятдесятих. У Львові (1957) здійснив давню мрію заньківчан учень Леся Курбаса Борис Тягно з Олександром Гаєм. А у Харківському театрі ім. Т. Шевченка (колишньому курбасовому «Березолі») його поставив Бенедикт Норд із Ярославом Гелясом. Тоді ХХ з’їзд розвінчав Сталіна, і саме час було замислитися: «Бути чи не бути»?

А бути в ладу з самим собою ставало в епоху застою все складніше. Правда переставала бути правдою. Справедливість ставала примарою. Змертвіла стабільність ховала отруту духовної смерті, загоджувала розпадом особистості. Тоді, в кінці сімдесятих, з’явився у львівському ТЮГу скандальний «Гамлет» молодого режисера В. Козьменка-Делінде. Юний Гамлет розпався у виставі на чотири іпостасі, які часом конфліктували один із одним.

Яким бути чоловікові в світі хижаків, звірів, нелюдів — запитував своїм «Гамлетом» режисер Петро Ластівка у Тернополі (1990), коли Україна вперше зустрілася віч-на-віч із оскалом імперіалізму. Відповідь: «З вовками жити — по-вовчому вити». Тернопільський Гамлет поступово скаженів, перетворювався на бездушного вбивцю серед потвор, хробаків і бандитів.

Згодом стало зрозуміло, що бандитизмом життя та державу не побудуєш. Нове тисячоліття поставило нові питання. Думати треба було на багато ходів наперед, іти на рокіровки і жертви, планувати гамбіти і передбачати ендшпілі. Тоді Станіслав Мойсеєв своїм «Гамлетом» у Київському Молодіжному шукав виходу з історичної пастки, розігруючи на сцені шахову партію. В новітньому перекладі Ю. Андруховича.

Завмер час, майже назад пішов під гіпнозом президента-удава з Міжгір’я, і Дмитро Богомазов у 2012-му ставить «Гамлета» в Одесі, в Театрі ім. В. Василька. В примарному мертвому світі, де люди тільки тіні, де домінує маска і холодне світло, поступово вмирає розумна, незалежна душа Гамлета.

Подумки і ми назад підемо, повернемося в середину сорокових. В той повоєнний час геніальний український актор Амвросій Бучма мріє зіграти дві шекспірівські ролі — короля Ліра і Ричарда III. Він відчуває і розуміє суть часу, адже в Кремлі не спить власний Лір, планує нові жертви власний Ричард. Про наступну прем’єру «Ліра» в Києві розклеєні афіші. Про постановку «Ричарда» Бучма домовляється з давнім другом, видатним російським актором і режисером Олексієм Диким. Та у величезному сірому будинку, що нависає над Театром ім. І. Франка, Бучмі сказали: «Ти ще не награвся?» Вистава не відбулася...

«Король Лір» вийшов у франківців у кінці 1950-х, після смерті Сталіна, в постановці В. Оглобліна з Мар’яном Крушельницьким у головній ролі. Вистава суперечлива, якась наче пилом припала, з непоганими окремими акторськими роботами, серед яких особливо вражав Д. Мілютенко-Блазень. Саме він, тінь Ліра, і був справжнім Ліром, трагічним філософом, бо М.Крушельницький із роллю, як кажуть, «не впорався», він був актором зовсім іншого штибу.

Чесно кажучи, і Богдану Ступці Король Лір не дався вповні. У виставі режисера Сергія Данченка з оформленням А. Александровича-Дочевського в стилі техно було надто багато крику — відчайдушного, знавіснілого, якогось «конечного». Наче кінець світу настав. Для всіх. Може, в тому і була головна думка вистави?

НЕДОЛЮБЛЕНА ЛЮДИНА — ЗАГРОЗА ДЛЯ ЛЮДСТВА

Після затаврування кремлівського «Ричарда» його шекспірівські аналоги досить часто почали з’являтися на українських сценах. Та найбільш вражаючим був «Ричард ІІІ» у Львові, в постановці Сергія Данченка (1974). Радянська влада тоді вже тхнула трупом, прикрившись декором комуністичних ритуалів, знамен і брехливих гасел. Виглядало красиво и майже переконливо. Богдан Ступка грав Ричарда не потворою, а майже красенем, ховаючи своє каліцтво під розкішним плащем із вовчих шкур і добуваючи з-під нього не благаючі долоні до леді Анни, а скоцюрблені пальці — пазурі хижака. У сцені з мером Лондона він, стоячи обличчям до зали, беззвучно, одними губами промовляв текст, який духовно розчавлений високий чиновник вимовляв наче під диктовку вищої влади. Безвихідь застою, в Кремлі старіючі хворі керманичі — хто наступний?

Нещодавно франківці пред’явили киянам свого «Ричарда ІІІ». Добротний, «правильний» спектакль. За рекордно короткий термін змонтований грузинським режисером А.Варсинашвілі. Чекали на чудо — роль Ричарда одержав Богдан Бенюк. Та заїжджий маестро не розгледів у акторі унікального трагікомедійного таланту, не використав його і пішов навпростець по тексту. Хіба що всі жінки тут були майже двійниками одна одної — не надто оригінальне рішення. Вийшло добре, але довго і нудно.

Значно цікавішою була версія львівського «Театру в кошику», де режисер Ірина Волицька та актриса Лідія Данильчук змонтували монологи з шекспірівської хроніки у моновиставу «Ричард після Ричарда» (2007). Трагедійна ситуація обумовлювалася тим, що горбатий можновладець не знав самого поняття «любов». Ця позастатева особина «кришила на капусту» усіх підряд — родичів, друзів, жінок, дітей. Недолюблена людина — загроза для людства.

Але у Шекспіра є трагедія про високе кохання — «Ромео і Джульєтта». І досі старші кияни пам’ятають блискучий дебют корифея Театру ім. Лесі Українки Миколи Рушковського в ролі Ромео. Російська драма і нині тяжіє до цього сюжету. Нещодавно в Києві можна було подивитися цю «найсумнішу історію» аж у трьох театрах паралельно!

Франківці показали її грандіозною і якоюсь «ніякою». (режисер В. Козьменко-Делінде). В Театрі на лівому березі Дніпра режисер О. Лісовець переніс час її дії в мафіозну Італію 1930-х. Українська дійсність відлунювала тоді цьому часу. Ромео у виставі подорослішав (артист А. Сеїтаблаєв), в тій ситуації він був практично приречений на смерть у різний спосіб, а батьки дитинно-юної Джульєтти (О. Лук’яненко) були збоченцями, пияками і тиранами. В такій родині дівчинці теж маячив глухий кут. І забриніла тут головна думка про те, що «не питай, за ким дзвонить дзвін — він дзвонить і по тобі». А режисер В. Гирич в Театрі юного глядача вирішив виставу в стилі молодіжної субкультури.

ЧИТАТИ ТРЕБА УВАЖНІШЕ!

Комедії Шекспіра мали кращу долю на сценах театрів України. Варто згадати вистави режисерів В. Вільнера, Ш. Варшавер, С. Данченка, А. Бакірова, В. Козьменка-Делінде, В. Малахова, інших. Та комедії не так сильно пов’язані з епохою, з часом свого сценічного відродження. Про них потрібна окрема розмова.

У Шекспіра є чимало п’єс, ще не прочитаних українською сценою. А варто було б. Скажімо, «Міра за міру» (про наше судочинство), «Тімон Афінський» (про олігархів), «Цимбелін» (про зраду друга). Читати треба уважніше! Є відчайдухи, які пробують розгадати код Шекспіра. Ось художник і кінорежисер Сергій Маслобойщиков філософськи замислився над «Бурею» в Театрі ім. І. Франка. У Львові подолали «Зимову казку».

Важко ставити Шекспіра? Бувають напівуспіхи і навіть провали. Бувають. Та сказано нашим пророком Шевченком: «Борітеся — поборете»!