Шельменко як національний герой

170 років тому трупою Харкiвського театру вперше було зіграно політичну комедію Григорія Квітки-Основ'яненка «Дворянские выборы», котра невдовзі на прохання Миколи I була заборонена цензурою.

Проте невдовзі з'явилося продовження — п'єса «Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника», яка змальовувала дворянськi вибори в губернському мiстi й серед персонажів якої — кандидатiв i виборцiв — діяли шляхтичі з вельми гучними прiзвищами, як Заправлялкiн, Благосудов, Твєрдов, Кожедралов, Вижималов, Забойкiн, Драчугiн, Подтрусов. А серед нових персонажів з'явився й «волостной писарь, малороссиянин Шельменко». Майже водночас з'явився й iнший твiр драматурга, комедiя на три дiї «Шельменко — волостной писарь», головний герой якого так характеризував себе: «Моєї рiдної бабусi сестра в третiх та, будучи, була за швагером пана сотника лубенського, от що! Так бачите, будучи сказать, я трохи-трохи не дворянин...»

В основi «Шельменка-денщика» лежить цiлком традицiйний (починаючи з комедiї дель арте, «Витiвок Скапена», «Слуги двох панiв») сюжет: молодi закоханi хочуть поєднатися, батьки заважають їм, на допомогу приходять слуги й намагаються знищити всi перепони, що стоять на шляху закоханих. Проте поверх традиційної схеми Квiтка написав iнший сюжет, нетрадицiйнiсть якого виявляється вже з перших реплiк п'єси, проголошених капiтаном Скворцовим (котрий, за традицiєю, мусив би бути голубим героєм).

Отже, за ремаркою, «простий, без усяких прикрас сад».

Скворцов (сидит под деревом и читает книгу, потом говорит): «...Как бы огорчился дядя, если бы узнал, что генеральскому племяннику отказали... И где же? В Малороссии!.. Он верить не хочет, чтобы могли быть здесь порядочные люди... Однако ж отказали!.. Увезти бы — и конец делу. Посердятся да и простят, а я буду с состоянием. Присенька, право, очень мила, имеет странности, но я, женясь, с моими кузинами ее перевоспитаю...»

Це монолог завойовника. А отже, й змiна сценiчного амплуа. Замiсть «голубого закоханого» — традицiйний для комедiї дель арте Капiтан (iспанський загарбник, окупант, поневолювач, котрий виступав iнколи пiд iменами Rinoceronte — носорога, Ескарабом-Барадон дi Паппiротонда, Капiтана Спавенто з Пекельної долини, на прiзвисько Диявольський, короля лицарського ордена, Термегiста, тобто найхоробрiшого i найстрашнiшого губителя, покорителя i властителя Всесвiту, сина Землетрусу й Блискавки, родича Смертi та найближчого друга Великого Диявола, Капiтана Бабе, в якому перемiшанi риси хвалька й жорстокого бовдура). Вiн приїхав сюди, до тубiльцiв, вдерся до їхнього едемського садочку i хоче побратися з Прiсiнькою, донькою пана Шпака, сина бунчукового товариша.

Проте й тубiльцi мають свої, хоча й теж спотворенi, уявлення про гiднiсть i все таке iнше. Пан Шпак, батько Прісіньки та син бунчукового товариша, хизується своїм походженням i знаходить найбiльшу втiху життя в читаннi позаторiшніх московських газет. Його iдеал — там: у далекому минулому, у козаччинi й водночас — у Москвi, «столицi свiту».

Його донька Прiсiнька, котра вчилася, як i її ще ненароджена родичка Проня Прокопiвна, в пансiонi, свiй iдеал шукає в далекiй i вiд того омрiянiй Францiї.

Iдеєю iншого божественного саду захопленi Аграфена Семенiвна, Опецьковський i Евженi: «У нас в Петербурге в это время обыкновенно прогуливаются... Но это не Летний сад!.. Ах, какая разница!.. Я замучена, мой друг! Вообрази, что хозяйка меня и теперь так же называет, как до моей поездки в Петербург: Горпинка! Ах какая малороссиянка!»

Тут, у цих мрiях, власне, й криється причина зубожiння персонажiв — усiх, починаючи вiд Скворцова (Шкворцова) i до Шпака — у внутрiшньому, й до того ж виразному, емiгрантствi.

Тож і не дивно, що перемагає їх усiх єдиний україномовний персонаж п'єси — Шельменко — український Скапен, і сюжетом твору стає таким чином не «перелицьована» iсторiя палкого кохання масок — Iвана Семеновича Скворцова до Прiсi Кирилiвни Шпак, а розгортання в часі групового портрету малоросійської «стратегічної еліти», який вiд п'єси до п'єси Квiтка доповнюватиме новими, все більш потворнішими постатями, доки тема остаточно не вичерпається в останній його п'єсі «Вояжеры» (происшествие в трактире близ неважного городка по большой дороге, по которой ходят дилижансы).

Дiя п'єси вiдбувається протягом трьох днiв, епiлог — через два роки; декорацiя одна й та сама: над середнiми дверима напис «Опъщая зало», на бокових дверях напис: «Въхотъ в НН». Дiйовi особи — Парамон Михайлович, хазяїн трактиру, вiд'їжджаючi за кордон помiщики, трактирний слуга. Щодня вiд цього трактиру вiд'їжджає «дилижанец за границу», щодня прибуває сюди всяка елітна сволота, елiтнi пани-вояжери, родичі отих самих депутатів і кандидатів у депутати із забороненої п'єси Квітки, кожен з яких має свою, сказати б, політичну програму порятунку нації.

Александра Ивановна: «Воздух гадкий, деревенский, мужицкий... сев в дилижанс и едучи по шоссе, я, конечно, буду покойнее... а переехав границу?.. Радость! Восторг!.. Вздохну европейским воздухом... Дилижанс скоро придет? (жеманно) Ах, я чувствую много!.. И как иногда страдаю! Желания... тоска... ожидания...»

Алексис (на запитання, чи збирається вiн їхати за кордон): «Да. И не в первый раз. Куда? Уж верно подальше из вашей России. Если я и те, которых я знаю, возвратимся когда-нибудь в вашу Россию, то мы ее преобразуем совершенно. Это видно из меня!»

Лаврентий Иванович: «Не находя у нас ничего занимательного, я пустился вояжировать, чтоб удовлетворить страсть свою. И как буду в Риме, в Неаполе, в Помпее, приобрету много отличного, изящного и привезу к вам. Изумлю наше отечество, открою глаза русским, очищу вкус их, дам понятие об изящном, сделаю себя известным. Что же делать мне, когда я не нахожу здесь пищи на удовлетворение страсти моей! Когда у нас нет ничего интересного! Могут ли наши древности сравниться с итальянскими? Решительно я не нахожу в России ничего редкого».

Назар Петрович: «Дрянь! Умер бы с голоду. Нигде не отварят так окорока и не изготовят цыплят, как это делал один пленный француз. Я вспоминал это наслаждение в молодости моей и пустился за границу. Да уж поем. Там, брат, не Россия! И, кстати, уже вникну в хваленую английскую кухню, испытаю голландскую... Швейцарский сыр буду есть самый свежайший. А? (Целует кончики пальцев и уходит)».

Леонтий Яковлевич: «В нынешнее, золотое для нас время, когда всеми обуяла смешная дурь непременно ехать за границу, нашему брату, космополиту, плошать не надобно. Не удастся ли где приютиться в путеводители ко всем заграничным славностям, чтобы на чужой счет ездить и жить? Непременно надобно умудриться...»

Тема окреслилася остаточно. I для вiдволiкання уваги Квiтцi вже непотрiбнi нi пiдпорки у виглядi традицiйної сюжетної схеми, ні інший якийсь камуфляж. Сюжет вичерпується одним мотивом — емiграцiя елiтних панiв, зрада.

А невдовзi накреслений Квіткою мотив — втечi вiд свого наболiлого провiнцiйного, «хуторянського» минулого, у пошуках свого майбутнього щастя десь там — у Петербурзi, Парижi, Москвi — визначиться як жорстка опозицiя («садок вишневий коло хати» — «у нас в Петербурге») i стане однiєю з провiдних тем українського театру XIX-ХХ столiть.

У своєму програмному монолозi герой iншого часу — зубожiлий унтер-офiцер Тарас Гупаленко iз «Суєти» Карпенка-Карого скаже: «Життя в столицi Петербурзi i прирiвнять до нашого не можна!.. Там всi мають, знаєте, моднiсть i формальнiсть, а тут? Одно слово — хахландiя. Нi з ким кумпанiю водить!»

Можливо, саме через оті «дворянські вибори», реформи, та «стратегічну еліту», котра пнеться до Європи, аби нарешті здійснити свою заповітну мрію («вникну в хваленую английскую кухню, испытаю голландскую... Швейцарский сыр буду есть самый свежайший»), бідолашному малоросіянинові нічого іншого не залишається, як, шельмуючи, перетворитися зрештою на чистісінького Шельменка, найпопулярнішого в українській драматургії усіх часів героя.