Шлях від Жмеринки до Парижа

Нині завдяки ентузіастам відкрито доступ до архівних документів, написано десятки монографій, захищено немало дисертацій, проведено конференцій, відкрито низку виставок творів високого європейського зразка. І з’являється гордість за своїх попередників, випростовується національний хребет, зростає віра і з’являється надія на творчу перспективу нації. Поверненням талановитих імен та їхніх творів на Батьківщину активно займається Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою НУ «Львівська політехніка». Ми познайомимо читачів «Дня» з Василем Хмелюком — яскравим представником когорти юних мрійників Української Народної Республіки. У другій хвилі мистецької еміграції, ще 17-літнім юнаком, він разом із своїм старшим братом Ільком, вояком УНР, опинився за межами рідної землі (Ілько — в Празі, а Василь — у Кракові, де в академії мистецтв отримав свої перші професійні студії).

Василь Хмелюк відомий насамперед як талановитий художник-експресіоніст, який творив понад півстоліття у Парижі й похований на Монпарнасі. Для спеціалістів це ім’я знане, хоча широкому загалу воно мало про що говорить. Наше знайомство із Хмелюком відбулося насамперед як із поетом-модерністом, поетом-дадаїстом. Через мистецтвознавця із Праги Оксану Пеленську, автора монографії «Український портрет на тлі Праги». Ми довідалися, що Слов’янська бібліотека Національної бібліотеки Чеської Республіки має у своїх фондах раритетне видання трьох поетичних збірок Василя Хмелюка. Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків із діаспорою запропонував директору Слов’янської бібліотеки Лукашу Бабці здійснити спільний проект: перевидати факсимільне видання поезій відомого художника й презентувати його на міжнародній конференції разом із виставкою оригінальних творів знаменитого художника з приватних і музейних збірок Львова.

І от поетичні твори Хмелюка отримали друге життя в подарунковому футлярі, що виконало видавництво Львівської політехніки. Це маленька перемога на ниві української культури.

Василь Хмелюк вибирав між двома музами: поезією і малярством. Хоча доля художника була визначена йому ще з дитинства: малювати він почав у дев’ять років, коли його батько, заможний інженер із Жмеринки (с. Березівка), зауваживши хист сина, найняв авторитетних вчителів і обладнав йому таку майстерню, якої він не мав протягом свого подальшого творчого життя.

Творчий шлях Василя Хмелюка можна розділити на два періоди: короткий поетичний — празький (1923—1928 рр.) і тривалий мистецький — паризький (1928—1986 рр.). П’ять років перебування у Празі позначилися активною інтелектуальною працею: навчання на філософському факультеті Карлового університету та в Українській студії пластичного мистецтва під керівництвом відомого митця і педагога Сергія Мака. Тут Василь Хмелюк формується як художник і як поет. У Празі одна за другою з’являються його поетичні збірки — «Гін», «Осіннє сонце». На сьогодні декілька примірників цих поетичних творів є у фондах Слов’янської бібліотеки в Празі, один комплект має Бібліотека Симона Петлюри у Парижі, дві збірки знаходяться у бібліотеці Європейського НТШ у Сарселю під Парижем.

На І Міжнародній науковій конференції «Василь Хмелюк: художник і поет. Повернення на Батьківщину» зібралися авторитетні спеціалісти слова і пензля, які проаналізували поетичну й мистецьку творчість майстра. Зокрема, Тарас Салига, завідувач кафедри літератури Львівського національного університету ім. І. Франка в доповіді «Празький експериментатор із Березівки» детально простежує літературний пошук і невпинний експеримент Хмелюка на поетичній ниві.

«Найбільше досягнення хмелюкової власної дороги — це його незгасаючі експерименти. Вони найрізноманітніші», «формальна поетика хмелюкових творів переважно базувалась на осягненнях європейських естетичних мод у літературі», — зазначив вчений. — «На шляхах до себе Хмелюк був різний. Був і такий, як у вірші із сумної нагоди «На смерть В. Крижанівського», адресованому талановитому художникові, що пішов із життя в еміграційних поневіряннях. [...] За всіма отими розмаїтими хмелюківськими «масками», що деколи нагадували тип «березівського парубка» в ролі «європейського гульвіси», відкривалося незахищене обличчя болю вигнаної із рідної землі людини, душа котрої ридала розпукою за духовним побратимом, який не встиг більше прислужитись Україні, як цього прагнув».

У доповіді «Василь Хмелюк: зв’язок поезії з малярством» Микола Ільницький, завідувач кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету ім. І. Франка резюмує: «Говорячи про зв’язок поетичного й малярського начал у творчості В. Хмелюка, ми не обов’язково маємо шукати спільного в них, а й того, що взаємно доповнює ці два мистецтва в нього. Якщо в поезії Хмелюка маємо виразні риси сюрреалізму, тобто розщеплення реальності, то в малярстві — надзвичайно тонке відчуття колориту й нервовий експресивний мазок. [...] Врахуймо, що поетична творчість Василя Хмелюка тривала недовго, французький період його життя не був таким сприятливим для неї, як празький, через брак україномовного оточення, та й малярство поглинуло його цілком. Водночас навіть таке короткочасне захоплення цікаве для дослідника, бо допомагає уявити постать як цілісне мистецьке явище».

Дійсно, під впливом «празької поетичної школи» Василь Хмелюк за блискавично короткий термін видав свої три поетичні «метелики», як їх називає у своїй статті «Три «метелики» українського авангарду» мистецтвознавець із Праги Оксана Пеленська. Вона підкреслює, що «поет й ілюстратор Василь Хмелюк, як і багато інших представників української мистецької школи, культивували в Празі нове образотворче мислення, формували мистецтво української книжки, що стала частиною європейського модерного мистецтва XX ст.»...

Після закінчення навчання у Празі в 1928 році Василь Хмелюк залишає гостинну Прагу назавжди, зробивши остаточний вибір між двома музами — поезією та образотворчим мистецтвом, на користь останнього.

Про активну діяльність українських митців першої половини минулого століття у Парижі розповів доцент Львівської академії мистецтв Олесь Нога. Зокрема, він зупинився на мистецькому об’єднанні «Українська громада в Парижі», пов’язаному з такими всесвітньо відомими іменами, як О. Архипенко, М. Бойчук та М. Касперович. До грона знаменитої «школи бойчукістів» приєднується ціла плеяда молодих талантів, твори яких виставлялися на багатьох виставках і мали успіх та позитивну французьку критику. Вони створили реальний грунт для творчих пошуків наступній мистецькій хвилі українських талантів (30-50-х років), до якої належав і Василь Хмелюк.

Про свої перші кроки в Парижі він пише у листі до рідних: «Я малюю картини і не припиняю це робити. [...] На паризьких виставках мої образи мають великий успіх серед знавців мистецтва. [...] Живу як самий бідний з бідних на даху. Пече та припікає сонце, але все одно працюю по 10 годин денно. Не кожного дня і їсти доводиться як слід, бо якщо кілька франків заведеться, то купую фарби. Хай живе малярство та родина Хмелюків, котру постараємося возвеличити!».

Найбільшою школою для молодого митця був сам мистецький Парнас із його музеями, неперевершеною архітектурою, бурхливим мистецьким життям і дивовижною свободою творчих пошуків, атмосферою свободи й розкутості. Олександр Федорук у своїй монографії про українського митця констатує: «Малярство Хмелюка формувало впливи французької малярської школи в Європі, з’єднуючи в собі могутні потоки цивілізації Заходу і Сходу. Творчість Василя Хмелюка ввела українську мистецьку культуру до світлого храму європейської культури. Невидимими нитками він увібрав кращі сторінки французького малярства з тим, щоб стати його духовною плоттю, естетичною сутністю».

Творчість Василя Хмелюка була знана усіма митцями української еміграції, глибоко шанована рафінованою паризькою публікою та високо оцінена професійною критикою. Зокрема, авторитетний французький критик Шарль Кюнстлер оцінював малярство Хмелюка як «один захоплюючий спектакль», який концентрував у собі всі найсвітліші надії людини.

Геній Василя Хмелюка знайшов своє втілення у портреті, пейзажі, квітах, графіці. Його творами пишаються світові музеї та приватні галереї, зокрема, Парижа, Люцерна, Стокгольма. Лише Україна поки що робить перші кроки до відкриття творчості цього європейського художника й повернення його імені на рідну землю. Дуже сумно констатувати, що й досі на рідній школі Василя Хмелюка немає навіть меморіальної дошки, а школярі й односельці навіть не знають нічого про свого славетного земляка.

Свої майже 58 років життя і творчої праці Василь Хмелюк завершив 2 листопада 1986 року на Монмартрі. У некролозі відомий графік, літературознавець і перекладач Святослав Гординський писав: «Помер у Парижі видатний мистець-маляр Василь Хмелюк. [...] Відхід його у вічність пройшов майже не помічений українською пресою. [...] Тим часом, це був один з найвидатніших представників української Паризької школи малярства ще з початку 30-х років...»

Повернення в українську культуру творчості цього самітника безумовно збагатить наше мистецтво, дасть поштовх для ферментації нових ідей, а також ще раз підкреслить наш український вклад у розвиток європейського культурного простору.

Під час конференції у дзеркальній залі Львівської галереї мистецтв усі охочі мали унікальну змогу познайомитися з рідкісними оригінальними полотнами Василя Хмелюка. Картини для експозиції надали Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького та львівські колекціонери Юрій Цвенгрош і Орест Голдованський.

Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків із діаспорою має намір видати каталог оригінальних творів В. Хмелюка з науковим коментарем. Видання такого альбому-каталогу стане вагомим кроком у справі поширення серед спеціалістів та широкого загалу знань про творчість цього відомого європейського художника.