«Сіра миша» в степах імпресій

Ніжне, рожеве м’ясце Ренуара. Дикий сад Клода Моне. Смачна багнюка Піссаро. Пітний канкан Дега. Пейзажі Сіслея можуть видатись мало не безбарвними на цьому галасливому тлі. Справді, чому тут дивуватися? Ідилічні картинки французької провінції як декорації для якогось «Солом’яного капелюшка», де персонажі позначаються виразними комами живописного речення... Міська вулиця, берег річки, відрізок дороги. Оце й усе? Не дивно, що Сіслея тривалий час плутали з його колегами. «Його не можна було назвати невдахою, але час від часу він слабував на якусь невезучість», — каже Анрі де Реньє про одного зі своїх героїв. Наче про Сіслея. Чи може бути щось жахливіше, ніж вступити в життя мазунчиком долі, щоб далі перетворитися на живу мішень «33 нещасть»? Саме така доля судилась Альфреду Сіслею. Він народився у заможній англійській родині гендляра штучними квітами, у 18 років поїхав до Лондона вивчати комерцію, але майже п’ять років тинявся по виставках і театрах. Потім — Франція, де з дозволу батьків він відвідує студію Глейра, там знайомиться з Моне та Ренуаром. Коли йому виповняється 27 років, його картина потрапляє в Салон, але критики, навіть найпроникливіші (Золя!) вперто її не помічають. Друзі вважають, що він плентається у хвості пошуків, відстає від них на 2-3 роки.

Процитуємо старшого сучасника Сіслея, Артура Шопенгауера: до всіх наших злигоднів доля додає нам неможливість красиво-трагічного жесту; ареною для наших страждань є міщанська вітальня. (Терновий вінець Ван Гога — і банальна провінційна «дурка»-божевільня!) Під час франко-пруської війни зазнав банкрутства батько Сіслея. Для сина починаються суворі часи. Забігаючи наперед, зауважимо, що статків він не наживе й наприкінці життя, помре у злигоднях, тоді як мало не всі його колеги розбагатіють, погладшають. Працює ж він не менше за них («Хочу максимально використати хорошу погоду, днями не відходжу від полотна», — з листа 1872 р.), але середня ціна на його твори коливається від 100 до 300 франків. Для порівняння: на початку ХХ ст. Щукіни та Морозови в Росії придбали деякі з його пейзажів за суму від 12500 до 20000 франків. Але автор вже не міг про це знати.

Сіслей бере участь у перших виставках імпресіоністів, але не відмовляється зрідка й від Салону. Часописи 70-80-х років рясніють злими карикатурами, що висміюють творчість митців-новаторів. Дотепи, як правило, пласкі. Наприклад, покупець підходить до картини: «Її треба дивитись саме так чи перевернути догори ногами?» Або спітнілий, зляканий обиватель в циліндрі вискакує з експозиційного залу. Бачить жебрака біля входу: «Хотів би я бути на вашому місці!» У жінок Ренуара знаходять «сифілісні виразки» (насправді — відсвіти сонячного світла). Сіслея майже не чіпають. Його просто не помічають. «Архіненормально», — знічев’я бурмоче Луї Леруа, автор знаменитого памфлету на імпресіоністів (і, до речі, автор самого терміна, в який він вкладав лише зневагу). На що друзі Сіслея відповідають: «Альфред — особистість, яка викликає велику симпатію...» Ось так, і нічого більше. Наче він — якась «сіра миша». «Сіра миша» в степах імпресії.

Втім, його живопис — сьогодні нам це видається беззаперечним, — як вино, з часом стає дедалі кращим. «Ніжність пензля незрівнянна», — скаже вже у ХХ столітті Ліонелло Вентурі. Ошатні провінційні будиночки «в затінку «дівчат-квіток», галявини, потрапивши куди хочеться лишитися тут надовго. Фіолетовий у Сіслея звучить так, як у жодного із сучасників. «Лондонська регата» 1874 року нагадує майбутні знахідки елегантного Рауля Дюфі — теж у ХХ столітті. Голодний митець справді був «живописцем щастя», не гірш од Едуара Мане, якому теж не надто таланило у житті (але якого всі визнавали лідером і якому присвячував вірші Бодлер). Снігові кучугури Сіслей пише так, як ніхто до чи після нього. «Найгармонійніший із наших художників...» — визнає Арман Сільвестр. Але додає: «... і найбоязкіший». Твори Сіслея справді наче трохи солодкуваті та одноманітні (як мелодії оркестру Поля Моріа). Чим йому докоряли навіть друзі: «Сіслей лишився дуже вмілим, досить тонким, але надто удаваним... Його картини пересічні, хоч і виглядають привабливо», — Каміль Піссаро навдивовижу безжалісний. Кілька місяців потому він виправиться: «Сіслей — великий і прекрасний...»

Художник замикається в собі. Пориває з друзями (за вісім днів до смерті, щось передчуваючи, покличе до себе Моне). Впадає у відчай. Нервується. Пробує навіть зайнятися «дрібним бізнесом»: розписувати віяла (з того нічого не виходить). Остання крапля, що переповнила чашу, — відгук Октава Мірбо (автора «Саду тортур»): «Його пензель — недбалий, його рисунок — слабкий... Напевно, він стомився...» Сіслей відповідає йому розгорнутим кредо. Де є і такий рядок: «Велика роль належить хмарам. Вони — не просто тло...» Йому лишалась лише природа. І хмари — «ле нюаж! облака!», як казав капітан Рамбаль П’єру Безухову у Л. М. Толстого. Останні твори Сіслея — непідробно романтичні: самотні постаті споглядальників на березі річки, примхливі вигини дерев, добридень, сум! «Він був печальним, знедоленим усвідомленням, що навіть на старості років його не зігріло проміння слави», — мовить один з його нечастих відвідувачів. У Сіслея діагностують рак горла (хвороба, що звела в могилу батьків кайзера Вільгельма і подружжя з «Щоденника» Гонкурів, котре... плело штучні квіти)! Як завжди буває, посмертне визнання було нестримним: «Зал Сіслея. Тріумф... Враження багатше, ніж од залу Моне» (Поль Сіньяк).

На цьому можна було б поставити крапку. Надто похмурий кінець, чи не так? Але нічого похмурого немає в живописі Альфреда Сіслея: все-таки ліщина зеленіє. Песимізм тут не днював і не ночував. Хмари пливуть, як і пливли, по мирному небу.