«Слова росіян про дружбу завжди були брехнею!»

У всій цій страшній історії вторгнення російських військових на територію України, яке почалося із захоплення Криму, мене вразила реакція діячів культури Росії на неоголошену війну їх країни проти нашої держави. З багатьма з тих, хто підтримав військову агресію В.Путіна, підписавши горезвісний лист на підтримку нинішньої політики Кремля, я не просто знайома. Свого часу дуже тісно з деякими з них співробітничала. Наприклад, я була імпресаріо Нікіти Міхалкова. У середине1990-х Нікіта Сергійович був дещо іншою людиною, я організовувала йому зустрічі з глядачами, але вже тоді в ньому виявлялося панство, з якого, як можна було зрозуміти, з часом виросте нинішня зарозумілість, агресивність і, найголовніше, нелюбов до простого народу. Тому хоч як би він звеличував на словах російський народ, він його абсолютно не розуміє! Міхалков його сприймає лише як деякий «матеріал», завдяки якому можна піднестися самому або ще когось піднести. Але він не має тієї любові до народу, того глибинного розуміння його душі, яка була у багатьох російських письменників, насамперед, класиків XIX століття. 

Проте двадцять років тому, коли я з ним працювала, я їм захоплювалася, дуже раділа, що у мене є така можливість співробітничати з прекрасним актором і цікавим кінорежисером. Пізніше, на початку 2000-х, я запрошувала Нікіту Сергійовича до нашого кінотеатру «Жовтень», зокрема, в проект «Ступка запрошує друзів», в рамках якого ми організовували зустрічі з відомими людьми. Вже тоді було видно, як Міхалков, який приїжджав до Києва, поступово відходить від справжньої культури. Притому відходить навіть не в політику, хоча зовні це може виглядати саме так, а в особистий піар, заради якого він займається різними маніпуляціями. Маніпулюючи, перш за все, високими поняттями, народом, як своїм, так і чужим! А за цим завжди проглядає особиста мета, яку за патріотичною риторикою хтось, може, і не помітив. А мета в Н.Міхалкова, як в особистості, безумовно, потужної, потенційно дуже великої, через його аморальність стає дедалі дрібнішою і дрібнішою... усе зводиться до бажання себе звеличити і отримати від цього максимальні дивіденди.

Іншим відомим російським діячем кіно, чий підпис на підтримку Путіна мене особливо засмутив, є Карен Георгійович Шахназаров. Я про це навіть у «Фейсбуці» написала: «Карен, ти отруєний»! Він або його помічники щорік присилали мені новорічні привітання. Але з 2014-м роком Шахназаров привітав мене англійською мовою (мабуть, я потрапила до розділу іноземців). А ось листівку з 8 Березня я отримала вже російською. Можливо, все це випадково, проте символічно: у період між Новим роком та Міжнародним жіночим Днем росіяни захопили Крим!  

Я дуже розчарувалася в Карені Георгійовичі, коли він почав виступати по телебаченню, коментуючи українські події. Найжахливіше, що він не міг бути отруєний Кисельовим, як багато росіян, тому що в цьому нагнітанні настрою відчуження Росії від України він сам бере участь. Це такі як він почали ділити наші народи на «ми» і «вони». Які в даному разі можуть бути «ми» і «вони», якщо всі ми — я кажу про людей мого покоління, — вийшли з однієї утроби, з Радянського Союзу? Адже ми себе усвідомлювали як одна спільність — «радянський народ», і раптом тепер ми чуємо з Москви голоси про те, що Україна завжди була «руїною», що вона ніколи не була державою, що українці завжди були «нехорошими». Звідки це з’явилося? Отже, вони завжди носили в собі це презирство до України і українців. Отже, слова росіян про любов і дружбу до «братського» українського народу були брехнею!?

Узагалі, питання народу, національності дуже складні, дуже делікатні. Ми бачимо, до чого призводять маніпуляції цими поняттями. Для мене питання національної приналежності людини ніколи не поставало. У Російській імперії, частиною якої довгий час була Україна, там було важливе підданство — те, що тепер називається «громадянством», — і віросповідання. Єврей міг бути «вихрестом» і з цієї миті він переставав бути «жидом». Визначальним було віросповідання, бо за ним стояв світогляд, культура людини. А що таке «національність», поняття, яке для мене завжди була деяким фантомом? Хто може провести аналіз крові і розібрати, що там намішане — і взагалі, чи має кров національність? І коли це було намішано? Нарешті, в якихось випадках, особливо в сучасному світі, постає питання: а чи є папа справжнім чоловіком мами? Чи від нього вона мене зачала?

Так, у Західній Україні люди вбирають українську мову з молоком матері, тому вона з їх вуст так прекрасно звучить. Там особлива ментальність, своя культура. Але це не завжди пов’язано з національністю. Є там багато етнічних росіян або євреїв, поляків, угорців, румун, які співвідносять себе з українською культурою, для яких українська мова рідна. То вони в цьому випадку хто — українці чи представники тієї національності, яка записана в паспорті? Більш того, українці, народжені навіть у 1980-ті, я вже не кажу про моє покоління, — і українці, що народжені останнього десятиліття, вже вирізняються між собою ментально. Це не означає, що у них не може бути спільних, об’єднавчих рис. Я хочу лише акцентувати на тому, що в цих питаннях потрібно бути обережним, якщо ми хочемо жити в мирі і злагоді.