Слово безумця на захист утопії
Мабуть, колись українці були схожі на шведів: такі ж мрійливі та неспішні, тому й кольори прапора в нас однакові. Але на якомусь, безперечно, драматичному для нас етапі ця подібність зникла, і кожен народ залишився при своєму. Ми — з утраченими соціалістичними цінностями в недобудованому капіталізмі, а вони — із шведським соціалізмом у тенетах капіталістичної системи.
Захопленість мрійливих українців та шведів одними й тими ж ідеями, які в них втілювалися, а в нас ні, геть приголомшує, коли в знаменитому щоденнику ХVIII століття генерального підскарбія Якова Марковича серед записів про домашні негаразди та ділові візити натрапляєш на ім’я шведського містика Емануеля Сведенборга. Теософські роздуми про життя духів із нелегально поширюваних книжок скандинавського філософа українцям здалися не чужими. Потойбічні злі й добрі істоти сновигали над хуторами поблизу Диканьки та над іншими місцевостями України. А для полтавця Миколи Гоголя Емануель Сведенборг став мало не батьком рідним.
Утім, серед перших учнів теолога Сведенборга, автора концепції Нової Церкви, все-таки справедливо називають шведського митця Августа Стріндберга, а не Гоголя. А втім, як і будь-який інший пересічний швед, цей видатний драматург, прозаїк, учений-хімік-алхімік — подібний до українця, хоч би й до того ж геніального Гоголя. Принаймні чим істерична чоловікофобка фрьокен Жюлі з однойменної Стріндбергової драми, авторська передмова до якої зробила революцію в європейському театрі, не реінкарнована Агаф’я Тихонівна з «Одруження» нашого земляка? Вона лише емансипованіша та відвертіша за останню в своїх намаганнях і бажаннях. Зрештою, й самі гоголівські персонажі, й Микола Васильович виявилися просто менш божевільними за стріндбергівських героїв та його самого або, що вірогідніше, намагалися своє безумство замаскувати та приховати, спалюючи стоси списаного паперу.
Народившись для ХХ століття, Август Стріндберг екзальтовану мрію про стовідсоткове одкровення мистецтва не поховав, а, навпаки, втілив, жертвуючи для цього навіть власне життя. Цілком можливо, ним керувало притаманне шведам раціональніше ставлення до своїх утопічних мрій, які, за його версією, обов’язково повинні здійснитися. Попередником Стріндберга в жанрі автобіографічних романів про власну ницість був не хто інший, як Жан-Жак Руссо. Його Август Стріндберг далеко перевершив, описавши своє байстрюцьке походження, брутальне шлюбне життя та анамнез власного божевілля у кількох романах: «Син служниці», «Слово безумця на свій захист», «Пекло», «Легенди» та «Самотній».
Сьогодні екзальтовані Стріндбергові тексти, якими колись зачитувалася вся Європа, сприймаються значно спокійніше. Крім того, придатність 55-томної спадщини Августа Стріндберга до всіляких творчих переосмислень та переробок вчасно помітили німець Бертольд Брехт та швейцарець Фрідріх Дюрренматт. А вічно актуальні думки про двобій інь та янь час від часу стокгольмські театри стали подавати у формі своєрідного дайджесту, об’єднуючи трьох нещасливих дружин письменника Сірі фон Ессен, Фріду Уль та Харрієт Боссе в один персонаж.
Утім, повсякчасно «граючи Стріндберга», життя великого шведа з часом наче розібрали на сувеніри, серед яких знайшовся і опосередковано пов’язаний з Україною. Адже один з учасників «любовного трикутника» в стріндбергівській біографії — відомий польський письменник Станіслав Пшибишевський, чия дружина — артистка Дагна Пшибишевська була однією з фатальних жінок у житті екзальтованого шведа, неодноразово бував на прем’єрах своїх п’єс у Києві.
Почасти, в очах загалу, численні романтичні історії затьмарили справжній життєвий кодекс Стріндберга — алхіміка власної долі, який навіть збирався стати монахом-бенедиктинцем. Так само і клондайк інтриг його драматургії («Батько», «Кредитори», «Самум», «Шлях на Дамаск»), який захоплював артистів та режисерів початку століття, мало не перетворив шведського письменника на автора однієї проблематики. Незаперечне ж сведенборгіанство, містичне начало його творчості, діалоги з вічністю та їхній праведний релігійний екстаз, не завжди наважувався дешифровувати навіть великий Інгмар Бергман.
Разом із тим, крім «Гри снів» та «Сонати привидів», творів з очевидним містеріальним началом, хоч і написаних для невеличкої сцени створеного Стріндбергом Інтимного театру, він автор драм «Різдвяний піст», «Великдень» та зовсім загадкової останньої п’єси з тавтологічною назвою «Гігантський Великий шлях». Через ці майже сакральні тексти Стріндберг, слідом за вчителем Сведенборгом, напрямки спілкувався з Богом, просто сповідуючись і спокутуючи свої та чужі гріхи. Адже на відміну від нас, звичайних українців, цей непересічний швед умів говорити з Небом, не приховуючи свого божественного божевілля і не лякаючись втілювати утопічні мрії.
